— Що робить?

— У ліжку, ваша милосте.

— Хорий? — занепокоївся пан Микола.

— Все те саме. Кості.

Пан Микола заспокоївся. Видно, для нього не була це новина.

— То біда. А будете ви тут мати де моїх людей примістити?

Яків глянув на невеликий почот пана старости.

— Постараємося. Коли ні, то до манастиря відішлемо. Там місце буде.

Пан Микола вступив у великі сіни, що тепер пригнітали своєю порожнечею, перейшов через кілька пустих кімнат, де були тільки свіжо вичищена підлога й голі стіни і ввійшов до кімнати, яка, очевидячки, служила за їдальню, бо на середині стояв великий стіл, що колись був прикрасою кімнати, і лави та крісла різної величини й різного вигляду. Так і видно було, що все це була збиранина з усіх кінців дому, бо поруч із високими, темними, обдертими зі шкури кріслами стояли стільці, грубо тесані із свіжої сосни.

—Ваша милість позволить, що я повідомлю пана воєводу.

— Йди.

Пан Микола кинув шапку на стіл, здійняв шубу та підійшов до комина, де тріскали у вогні сирі сосни, розкидаючи іскри на всі боки. Поглянув кругом і не пізнавав старого родинного дому. Повів рукою по чолі. Що це? Де ж ті коштовні візерунки їхніх предків, що то їх італійські малярі малювали для брата за такі великі гроші? Де ж ціле те багате устаткування, що ним так славилася колись Гоща? Перед очима черкаського старости перелетіли образи пишних прийнять і бенкетів, що їх його брат уладжував для довколишньої шляхти ще в тому часі, коли він, Микола, був молодим гусарином, а його брат Адам старався про брацлавське воєвідство. Потім померла його братова, але все таки Гоща залишилась Гощею, бо Адам завжди хотів і завжди вмів з’єднувати собі шляхетську братію.

Незабаром після смерти братової жінки Гоща наново ожила. Стали відбуватися гучні з'їзди та розваги й одні думали, що пан Адам так дуже старається з’єднати собі шляхетські серця, інші, дотепніші шептали, що пан Микола скоро матиме молоду братову.

Тим часом прийшла оця війна, страшніша від найстрашніших, і все в основах затріщало, як тріщить дуб, що в корінні увірветься.

Він не розумів свого брата, хоча гордився ним. Між ними була велика різниця віку, бо Адам уже був у королівській службі, як він прийшов на світ. Адам власне й виховав його, бо батько давно помер. Адам, який не мав своїх дітей, опікувався ним увесь час та й те черкаське староство, що він його недавно одержав, це була також робота Адама.

Але все таки він не розумів Адама. Чому б то не стати у світлі й не сказати всім ясно та виразно: я є той і той, я хочу того й того, а ходити манівцями, прикривати свої наміри повінню слів, так, що не лише чужі люди, але й рідний брат не знають, що про нього думати. Хмельницький і козаки вважають його за найвірнішого королівського прислужника, гарячого оборонця Польщі та шляхетчини, а Нечай навіть за відступника від власної вітчизни й церкви. Король злобно та лукаво всміхається, коли про нього мова, а князь Ярема просто кричить, що він зрадник і права рука Хмельницького. Не інакше думає й пан краківський, і не раз йому, Миколі, залишались у висліді біль, гіркість та досада.

Після зборівської угоди, коли разом з Адамом були у Варшаві, пізнав Микола Тишкевичівну, своячку київського воєводи. Думав пан Микола тоді, що його парубочі роки скінчились і сподівався, що ненарушена повстанням фортуна панни Климентини на далекій Литві поможе і йому стати на ноги. Але коли приїхав до дому Тишкевичів у Варшаві, застав двері замкнені, замкнені для нього, бо гомін багатьох молодечих голосів доходив із дому аж на вулицю. Що Адам думає, чого він хоче? Пан Микола, що ніколи не грішив надто ані дотепом, ані розумом, ані спритом, не міг собі відповісти ніяк на це питання.

— Пан воєвода чекає на вашу милість — почув голос Якова.

Увійшов до сусідньої кімнати й затримався.

Повибивані вікна були, як і в інших кімнатах, забиті дошками. Тільки в одному вікні маленький натягнений міхур, замість скла, пропускав трохи блідого світла знадвору, вказуючи, що все ще залягає день, не ніч. Дві грубі воскові свічки горіли при великому ліжку, на якому сидів воєвода, спертий на подушки, з витягненими до свого гостя руками.

Микола припав до брата, якого справді глибоко любив, і сльози стали в його очах, коли побачив, що за зміни зайшли в ньому. Змінилися Гоща і гощанський дім, а так само змінився й Адам. Подався, постарівся, похилився. Борода, якої досі не носив, світила сріблом; волосся, давно нестрижене, було в неладі; постіль була нечиста і сорочка, що її мав на собі, подерта в кількох місцях. Він бачив Адама тільки перед кількома місяцями, бо обидва були вліті в Ірклієві на з’їзді з гетьманом Хмельницьким, але Миколі здавалося, що це роки ми нули від останньої їхньої зустрічі.

— Миколо!

— Пане брате мій!

Так звик він кликати Адама, бо багато був молодший від нього.

Пригорнувши брата до себе раз і ще раз, пан Микола піднявся з-над ліжка зі свіжими ще сльозами в очах, відперезав шаблю, поклав її на поруччя ліжка і сів на стільці, споглядаючи на старшого брата.

Роки страху, небезпек, гризот, непевности, недостатків, пониження, поневаги, разом із утратою всього багатства, таким великим зусиллям набутого, вирили глибокі борозни на обличчі воєводи. Але Микола, який знав свого брата, його тугість, його силу, відчував, що крім того всього мусіло бути ще щось, що захитало цю тверду, послідовну, невсипущу в праці людину, яка ніколи не знала ні втоми, ні хитання, ні зневіри, ні докорів совісти. Захитало так сильно, як сильно захитане є могутнє й кріпке дерево, що то його буря в самому корені підважить. Він відчув, що там на дні, в корені, в душі його брата захиталося щось, що держало його ціле життя сильним, що давало йому і багатство, і силу, і значення. Адже він власним спритом добився аж до крісла сенатора, єдиного сенатора в цілій короні, що був старої, грецької віри; адже він завдяки тільки своїм власним прикметам осягнув воєвідський уряд, здобув голос, з яким усі мусіли рахуватись, надбав багатства, які зі звичайного шляхтича піднесли його понад шляхетський стан, у ряди вельмож та маґнатів.

І надармо пан Микола заходив у голову, що сталося, не міг знайти відповіді, бо його простолінійний, вояцький дотеп не сягав багато дальше його власної шаблі.

— Ти з Варшави?

— З Варшави.

— До війська?

— Так. А ти давно з Киева, пане брате?

— Минулої середи приїхав. Пізнаєш Гощу?

Микола схилив голову й головою заперечив, не відповідаючи.

— Все таки Гоща ще є Гощею — говорив воєвода — і до неї можна заїхати й розжитися. Низкеничі ще є також. Але все інше? Брусилів? Васильків? Усі села по тому боці Дніпра? Носівське староство? Чи ти знаєш, що я там не мав права навіть заїхати? Послав своїх людей, хотів ще щонебудь дістати, щоб свої власні діри полатати, то багато з них навіть не повернулося.

— Як то? Побито їх?

— Ні.

— Так що з ними сталося?

Воєвода згрубілими, незручними пальцями став поправляти вовчу шкуру, якою був прикритий.

— Пристали до ребелії. Знаєш Остаповського?

— Знаю.

— Залишився там. Ще й переказав мені, що кожний так повинен зробити, не виключаючи мене. Так само Корній, ба навіть Ласко, брат нашого ігумена і моя права рука. Промощував я й торував дорогу нашій шляхетській братії до батьківських гнізд, але це все надармо. І це називається мир! Я того миром назвати не можу. Як це? Щоб ми в часі миру не були вільні в тому, щоб до наших маєтків приїхати? Що ж це за такий мир, що це за згода? Тільки жаль більший.

Пан Микола, що за час свого старостинського уряду не дістав ані зламаного шеляга з Черкас, живо притакнув воєводі.

Воєвода перевів рукою по нечесаному волоссі і говорив дальше:

— Так, так. Утратив я фортуну, втратив здоров’я і ось я тут і вмру при Речіпосполитій, а не при Хмельницькім.

Пан черкаський староста підніс здивовані очі.

— При Хмельницькім?

Але очі воєводи гляділи кудись далеко, в незнане.