Але менше з тим. Відчуття того, що ми от-от виїдемо за межі знайомих до обридлості львівських околиць, і в моєму житті нарешті почнуться справжні пригоди, зустрічі із незвичайними людьми, спостереження екзотичних краєвидів, змушене було пережити фіаско ще в автобусі.
Якщо вам здається, що у цих недоступних двоповерхових втіленнях західної цивілізації, котрі досі змушують невибагливого пострадянського споживача відчувати комплекс власної неповноцінності своїми до блиску відполірованими вікнами, безшумним розсуванням дверцят і надійно амортизованим шурхотінням новеньких коліс, їздять самі лише мільйонери та безтурботні мешканці бананових країн, то ви глибоко помиляєтеся. Серед пасажирів герра Крафта лише один відгукувався на «заген зі мір бітте» незрозумілим, зате жвавим мовним потоком, котрий лише подекуди спинявся об «дер, ді, дас» , немов балакучий гірський струмок об виступаюче каміння. Всіх решта можна було відразу безпомилково ідентифікувати як співвітчизників, і міркування з яких вони вирішили здійснити таку далеку подорож, були, як виявилося згодом, ще несерйознішими, ніж мої власні. Мені навіть стало соромно за перебільшене відчуття власного геройства, коли я довідалася, що хлопець із сидіння навпроти їде до Гайльбронна на запрошення, котре він купив під німецьким посольством, заплативши за нього двісті баксів і ще п`ятсот йому коштувала віза. Сума доволі вражаюча як для року 1995 від Різдва Христового. Чому він їде саме до Гайльбронна, хлопець пояснити не зміг, зате подальший план його дій вразив мене ще більше. По приїзді Альоша збирався податися до найближчого відділення Червоного Хреста і попросити політичного притулку як преслідуваний в Україні єврей. Протягом двох тижнів, доки німецька влада розглядатиме його прохання, а туристична віза все ще буде чинною, він збирається знайти можливість фіктивно одружитися, щоб через п`ять років здобути німецьке підданство. Я не наважилася запитати, що саме штовхнуло його на такий рішучий крок. І розмова наша закінчилася словами:
– Ех, девчьонка! Да развє ти, бля, паймьош! Я вєдь, сука, втарой па вєлічінє кришей бил, бля, ва всьом Львовє. Хуйня, бля, но любой кабак, сука, в центрє горада, с патрахамі, бля, купіть мог. Но надаєла, заєбісь! Хачу, сука, челавеческай жизні.
Маріка, на вигляд, трохи старша за мене випускниця Дрогобицького педінституту, їхала до чоловіка. Вона трохи хвилювалася, бо ж не бачила його від часу одруження, котре відбулося наступного ж після знайомства дня протягом загалом триденного візиту її коханого до Дрогобича навесні минулого року у складі туристичної групи.
“Не знаю, як воно буде. Всьо ж таки рік пройшов. Може, він уже передумав, і не хоче. Інтересно, чи він не дуже помінявся за то всьо врем`я”.
Зміст останньої фрази я зрозуміла лише тоді, коли побачила, як чоловік її зустрічав. Судячи за мимовільним зітханням, що вирвалося з марічиних грудей на порозі автобуса, він, очевидно, не дуже змінився. Або ж навпаки, дуже, в кожному разі, не на краще.
Марічиного обранця звали Клаус, йому було «трошка за п`ядесять» згідно розповіді дружини, і пара ця нагадала мені улюблений в дитинстві мультик про Вінні-Пуха, Хрюшу і повітряну кульку. Тільки в руках у Маріки була не маленька кулька, а велика чорна валіза. Цікаво, як склалося їхнє подружнє життя. Сподіваюся, те, що Маріка забула в автобусі свій розмовник «Начинаем говорить по-немецки», не дуже перешкоджало щасливо його розпочати.
Остання пасажирка була мовчазною жінкою передпенсійного віку. Єдиним, що вона розповіла про себе польським прикордонникам, було те, що їде до доньки на весілля. Це, щоправда, не викликало в останніх особливої довіри, тим більше після того, як в одному із дбайливо зв“язаних докупи клунків під сидінням автобусу знайшли чималу кількість білого порошку без запаху. Перетнути кордон омріяної країни всезагального достатку їй так і не вдалося. Принаймні, не в автобусі герра Крафта.
Перші підбаденські враження
Герр Де Ляпорте виглядав дещо молодшим за свої 35 і вже чекав на наш автобус разом із крихітним синім Twingo і старшою донькою, семирічною Клеа. З трьох пасажирів, які все ще не полишили автобуса до прибуття на кінцеву зупинку в Карлсруе, він відразу ж безпомилково визначив свою майбутню «опер» (саме так називалася відтепер моя професія), і, ввічливо посміхаючись, простягнув мені руку:
– Наталья?
– Я, я, – розгублено мекнула я у відповідь, сама до кінця не усвідомлюючи, що саме маю на увазі: український особовий займенник чи німецьку стверджувальну частку.
Семирічна Клеа зацікавлено розглядала мою безпорадну постать, про всяк випадок, міцно тримаючись за татову ногу. Тато в цей час говорив, жваво, привітно, усміхнено, і, що найгірше, явно звертаючись до мене.
– Бітте шон,– було останнім реченням привітальної промови герра Де Ляпорте, і єдиним зрозумітим мною словосполученням.
– Данке шон,– відповіла я, як того вчив «Немецкий для начинающих», і ми з моїм майбутнім «хазяїном» в черговий раз мило посміхнулися одне до одного.
На щастя, герр Де Ляпорте не виявив бажання відразу ж продовжити наше змістовне спілкування, а, будучи чоловіком практичним, як воно і належиться батькові трьох дітей, залагодив усе необхідне без зайвих слів: протягом лічених хвилин герр Крафт одержав гроші за моє перевезення, мою валізу було перетранспортовано із автобусного “коферрауму” до крихітного багажного відділення «Twingo», Клеа було посаджено на заднє сидіння, мене, – на переднє, і під позивні ще незнайомої мені радіостанції SWF, наше авто рушило у бік Гернсбаха.
Намагаючись зрозуміти хоча б щось у жвавому мовному потоці з уст герра Де Ляпорте, котрий все з тою ж привітною посмішкою на обличчі показував рукою то в напрямку праворуч, то попереду, то час від часу ліворуч, очевидно, намагаючись ввести мене в курс основних приваб довколишньої місцевості, я не могла позбутися нав“язливого відчуття, що не полишало мене від часу перетину останнього кордону. Все, що оточувало мене в цій країні, нагадувало дитячі уявлення про те, як мала би виглядати казкова країна ельфів. Можливо, причина такої асоціації крилася в крихітності, неправдоподібній охайності, ніби випрасуваності німецьких селищ. Можливо, – у яскраво розфарбованих гномиках, без яких важко уявити собі німецький садок, чи навіть квітник. Можливо, так здавалося через білі фіранки на вікнах чи всюдисущий свіжий запах прального порошку, котрий виділяють тут навіть авта. Сам герр Де Ляпорте попри поважність своїх рухів і особливу манеру говорити, яка притаманна банківським клеркам всюди, навіть у голлівудських фільмах, і за якою людина, котра досі не бачила жодного живого банківського клерка, безпомилково може впізнати першого ж побаченого, здавався якимось не зовсім справжнім у своєму крихітному «Twingo» з порозкиданими на задньому сидінні плюшевими іграшками. Можливо, причиною була моя перевтома і збудженість після безсонної ночі, виснажливої дороги, перед невідомістю першої зустрічі з рештою Де Ляпортів.
Очевидно, все це спричинилося до уривчастості спогадів про перебіг подальших подій того вечора.
Фрау Де Ляпорте була огряднішою за свого чоловіка, виглядала дещо старшою за свої 35 і посміхалася так само привітно і ввічливо. Обидвоє близнюків своєю круглістю і рожевощокістю нагадували гномів у садку, і в момент моєї з“яви дещо принишкли. Але, побачивши, що справа йде до вечері, відразу ж перестали звертати на мене увагу. Треба визнати, апетит у цих створінь був вартим подиву і ще довго викликав у мене щиру повагу.
Можливо, це було пов“язане зі специфікою національної традиції харчування, точніше із специфікою харчування сім“ї Де Ляпортів, яку не можна було зовсім назвати традиційно національною. Вже хоча би тому, що свої корені родинне дерево мало у Франції, а до сусідньої Німеччини перебралося лише кілька століть тому, під час відомих кожному школяреві із книжок Олександра Дюма розборок між католиками і гугенотами. Де Ляпорти і досі не зрадили своїм релігійним переконанням і старанно опікувалися справами протестантської громади Гернсбаха.
