Зате коштувала така ручка лише кілька копійок, на відміну від дорогої китайської (тоді означення китайський ще не стало синонімом дешевизни й поганої якості, а ручки ці у декого збереглися досі і, попри активне використання, перебувають у цілком функціональному стані).

Але і з цими, малоприємними спогадами дитинства, коли бабця сиділа поряд зі мною весь перший рік навчання і сварила за потаємні спроби швиденько нашкробати домашні завдання лівою, які я вперто робила щоразу, коли бабця відходила до телефону, з цими спогадами відбувається та сама не залежна від мого бажання механіка мимовільних утрат. Щоразу, коли я намагаюся пригадати той чи інший епізод, він просто в мене на очах видозмінюється й починає набирати ідеалізованих рис, так ніби з нього вивітрюється терпкий запах дійсності й залишається лише злегка відчутний слід парфумів. Усі парфуми, вивітрюючись, залишають однаковий, ледь вловимий слід, за яким уже неможливо визначити, які саме це були парфуми, а лише здогадатися, що вони взагалі були. І, мабуть, аби уникнути цієї зростаючої ентропії і неминучого хаосу, який приходить на зміну зниканню, пам'ять заміняє одні епізоди іншими, реальні ситуації – напівреальними, негативні – позитивними, бажане і те, що так і не здійснилося, – ілюзією, ніби воно відбулося, але зосталося в далекому минулому й нічим про себе не нагадує, окрім слабких і розпливчастих спогадів.

Найбільше ця зрадливість пам'яті відчувається у намаганні пригадати епізоди давніх подорожей: тут уступає в дію уже значно складніший механізм, адже подорожам передує уява про місця, які доведеться побачити. Те, як уявляєш собі все попередньо, переважно зовсім не збігається з побаченим насправді. І момент звикання до того, що власна уява підводить, коли потрібно витерти з пам'яті ідеальний та стрункий образ, скажімо, Ейфелевої вежі, баченої на розтиражованих зображеннях поштівок і туристичних буклетів, і змиритися з квапливим тлумом довкола цих недоладно цибатих сталевих конструкцій, із загазованим, висушеним спекою повітрям туристичного сезону, із засиллям російської та китайської мов, які чуються довкола значно частіше від французької. Але змиритися з цим до кінця ніколи так і не вдається, на це завжди бракне часу і сил, тому в результаті картинка із пам'яті перестає бути такою ідилічною, як раніше, але залишається непевність, чи вона не перетворилася на новий фантом, настільки ж малореальний, як і попередня, вимріяна картинка. І потім мимоволі обираєш котрусь із усіх цих реальностей чи імітацій реальності, спритно підсунутих власною уявою, так і не навчившись їх розрізняти.

Мабуть, саме через цю особливу властивість спогадів про подорожі я так часто пригадую собі єдиний у моїй колекції епізод, коли ми з батьками поїхали до моря.

Батьки ніколи не були прихильниками «дикого» туризму, вони взагалі рідко їздили відпочивати. Як у той період, коли жили разом, так і сам батько згодом, після маминої смерті. Але того разу знайомі переконали їх поїхати до моря з наметами. Точніше, з одним велетенським наметом, у якому поміщалися не лише обидва автомобілі, а всі ми – четверо дорослих і троє дітей, причому кожен спав на окремій розкладачці. Це був якийсь спеціальний військовий намет – я ніколи ні до того, ні пізніше не бачила більше наметів такого розміру. Вечорами, коли темніло і нам, дітям, не дозволяли сидіти з дорослими біля багаття, ми збиралися на передньому сидінні старенької «Волги» батькових знайомих, накривалися коцом, під яким запалювали ліхтарик і розповідали одне одному страшні історії. Ми були майже однолітками з Танею та Лесею, сестрами-близнючками, доньками батькових знайомих. Вони були старіш за мене лише на півроку, хоча тепер я вже навіть у цьому не маю цілковитої певності. Можливо, на рік-півтора, а можливо, це я була за них старшою. Ще гірше з дрібними деталями цієї подорожі. Я добре пригадую, як мама нервувалася через те, що дружина батькового знайомого, ідеальна господиня, майже увесь день проводила за приготуванням їжі, і мамі доводилося допомагати, бо харчувалися всі разом. Вони героїчно ліпили вареники під спекотним полудневим сонцем, а потім варили їх у казанку над паяльною лампою. Або смажили на непевному хиткому полум'ї лампи котлети, при цьому пательню доводилося весь час тримати за ручку, обмотану рушником: ці котлети зі свіжим картопляним пюре й салатом із огірків та помідорів на обід у тих похідних умовах були справжнім героїзмом, який ніхто тоді не оцінив. Можливо, саме це і дратувало маму найбільше, хоча ймовірніше припустити, що дратував її ідіотизм витрачання часу відпочинку на ці абсолютно зайві та виснажливі кулінарні вправи. Але скаржилася мама лише батькові, а йому також незручно було поговорити із друзями, аби їх не образити. Друзі, мабуть, у свою чергу на щось ображалися, і ці замовчувані дрібниці, які зовні виглядали на цілковиту ідилію, призвели до того, що більше батьки з цими знайомими відпочивати не їздили.

Коли ми їхали до моря, за кермом переважно була мама. Перед відпусткою вона кілька днів тренувала мій вестибулярний апарат і возила вулицями недалеко від нашого будинку, щоб я краще витримала довгу подорож. Але, мабуть, цих тренувань було замало, і протягом усієї дороги мене страшенно нудило. Я скулилася на задньому сидінні, поміж клунками із речами, затиснула в кулаці поліетиленову торбинку і з тривогою стежила за хвилею нудоти, яка різко підіймалася в мені після кожного повороту дороги, підйому або спуску. Критичний момент наставав щоразу, коли ми проїздили знак обмеження швидкості до сорока кілометрів. Достатньо мені було побачити цей знак, і я здушеним голосом шипіла мамі: «Стій», машина різко зупинялася, я вискакувала на узбіччя і заповнювала пакет блювотинням. Одного разу мало не обблювала ноги міліціонера, який вирішив зупинити нас і перевірити документи. Ще кілька разів нам щасливо вдалося уникнути штрафу за перевищення швидкості, коли за кількасот метрів після знаку з кущів раптом висовувалася міліцейська палиця і всі, хто не дотримувався обмеження швидкості, напорювалися на неприємності. Мама ж щоразу, коли на дорозі виникав знак із цифрою сорок, автоматично скидала швидкість і зупинялася на обочині.

Я пригадую приторно-скляний смак вати з паленого цукру, якої нам забороняли їсти надто багато, і від цього хотілося її ще більше. Вату продавали поблизу літнього кінотеатру на кемпінгу, і вечірній ритуал її споживання під час походу до кіно і прогулянки над морем із мамою став ще одним важливим елементом моєї колекції спогадів. Тоді ми з мамою ходили в кіно кожного вечора, і це був абсолютний рекорд: ні до ні після тієї відпустки ми з нею більше не проводили разом стільки часу. Мама тішилася цій прогулянці не менше за мене і завжди купувала мені вату двічі – дорогою туди і назад.

Я зовсім не пригадую, які фільми дивилися ми з нею тоді. Ні назв, ні окремих епізодів – лише незручні крісла літнього кінотеатру і всюдисущий запах паленого цукру, перемішаний з інтенсивними випарами відпочивальницького поту й одеколону «Красная гвоздика», яким у той час масово намагалися врятуватися від укусів комарів. Пам'ятаю, як щоразу при виході з кінотеатру зграя комарів злітала з трави, схожа на хмарку пилу, і розчинялася у натовпі, що інтенсивно еманував «Красною гвоздикою». Не знаю, як цей запах діяв на комарів, але мені від нього завжди паморочилася голова й крутило в носі. Тому я відмовлялася поливати себе цим одеколоном і чомусь завжди виявлялася найменш покусаною.

Я зовсім не пам'ятаю, скільки мені тоді було років. Тобто я можу вирахувати свій вік, але це не має сенсу, бо саме лише усвідомлення факту, що мені було п'ять чи, наприклад, шість, нічого не вирішує. Бракує емоцій, які прив'язували б певні спогади тієї відпустки до певного віку. Усі ці спогади існують окремо. Перший молочний зуб у мене випав у п'ять, але я не знаю, чи було це до, чи вже після тієї відпустки. І саме тому мій тодішній вік, навіть якщо я вирахую і запам'ятаю його, нічого для мене не означатиме. Зате я дуже добре пригадую це відчуття якоїсь майже нелегальної втіхи, розділеної на двох, коли я доїдала заборонену перед вечерею другу порцію солодкої вати, а якщо не встигала, ми з мамою робили зайве коло вздовж загорожі кемпінгу і грали в слова – кенгуру-усміх-хатинка-айстри, і я спеціально розтягувала задоволення, бо мені вже не хотілося вати, хотілося якнайдовше побути з мамою у цьому розслабленому відпочинковому ритмі, коли ніщо не відволікає її від спілкування зі мною, коли я не мушу поспішати разом із нею на трамвайну зупинку, аби зіграти ще раз у слова, а потім мама поїде на роботу, а я повернуся додому, до бабці, і потягнуться нескінченні пообідні години, заповнені перечитуванням уголос книг, які я давно знаю напам'ять, чаєм з аґрусовим варенням, грінками з цинамоном.