Однак викладачі, знаючи зневажливе ставлення декана до композиторів і музикантів, побоювалися, що той не затвердить цього рішення. Обережно, приготувавши необхідні аргументи, вони повідомили про все декана.

— Ліст? — перепитав учений муж. — Що ж, можна відзначити й хіміка!

Вагнер товаришував з поетом Генріхом Лаубе. 4 лютого 1846 року в Дрездені була вперше поставлена комедія Лаубе «Учні школи Карла». Після вистави в будинку Вагнера зібралися його друзі. Розмовляли, звичайно, про щойно бачену п’єсу. Всі хвалили Лаубе як поета. Тільки Вагнер мовчав. Згодом сказав:

— Він писав про Шіллера. А хто пише про Шіллера, повинен мати хоч крихітку його генія. Лаубе — давній мій друг, але Шіллера з нього не вийде.

В кімнаті запала гнітюча тиша. Композитор Геллер намагався все це перетворити на жарт, але Вагнер і далі гримів.

Вранці Лаубе через редактора Шмідера передав Вагнерові виклик на дуель. Ріхард відповів:

— Зрозуміло. Тільки я сподіваюся, що добрий Генріх, перш ніж застрелити мене, дасть мені змогу закінчити оперу «Лоенгріи». А потім я до його послуг… Шмідер почав йому доводити, що дуель — справа дуже серйозна, але Вагнер перебив:

— Дуель — дурниця, а я дурниць не роблю. Передайте це моєму другові Лаубе, великому поетові.

1855 року Вагнер виступив у Лондоні як диригент, виконавши дві симфонії Бетховена по пам'яті. Публіка прийняла його стримано, бо диригування по пам'яті було на той час ще незвичним для слухачів. На наступному концерті Вагнер мав перед собою партитуру, і публіка нагородила його тривалими оплесками. Одначе, коли автор залишив естраду, багато хто помітив, що на пульті лежала партитура… «Севільського цирульника» Д. Россіні та ще й догори ногами.

Одна танцюристка, втративши з віком вдатність граціозно й витончено рухатись на сцені, вирішила перейти на вокальне мистецтво. Вивчивши кілька нескладних арій, вона прийшла до Вагнера з проханням прослухати її. Після того, як вокальний репертуар відвідувачки був вичерпаний, Вагнер попросив її продемонструвати своє мистецтво танцю. Просьбу його було виконано. В кімнаті настала мовчанка.

Нарешті артистка не витримала:

— Скажіть же, маестро, сподобалось вам, як я співаю?

— Для танцюристки непогано. До речі, для співачки ви непогано танцюєте, — була відповідь.

Австрійський дипломат фон Рінг так розповідав про першу виставу у Відні опери Вагнера «Валькірія»: «Виставу мамо не відмінили. Як відомо, у цій опері на сцені з'являються коні. В придворних стайнях були дресировані коні, та всі вони — сірі, а Вагнер категорично вимагав вороних. «Ви хочете знеславити мене, — кричав він директорові,— краще нехай моя опора ніколи не піде у Відні, ніж її гратимуть з сірими кіньми». — «Але оперу підготовлено, витрачено кошти»… — «Це мене не обходить!» Я залагодив справу, подавши «дипломатичну» пораду: пофарбували коней у чорний колір. Вагнер схопив мене за руку і вигукнув: «Ви врятували мені життя!»

Вистава відбулася».

У 1377 році Вагнер виступав з концертами й Лондоні. Серед оркестрантів був німецький музикант Отто Дройхман. На одній з репетицій Вагнер, вкрай незадоволений трубачами, не тямлячи себе, звернувся до Дрейхмана:

— Скажіть оцим віслюкам, якщо вони не гратимуть як слід, я викину їх геть!

Дрейхман, що виконував роль перекладача, не поспішаючи, сказав:

— Джентльмени, маестро повністю розуміє всі ті труднощі, яких завдає вам його музика, тому й просить нас зробити все, що в ваших силах, і ні в якому разі не хвилюватися.

Якось до директора Міланської консерваторії прийшов юнак і попросив влаштувати йому іспит. Після іспиту він одержав відповідь:

— Облиште й думати про консерваторію і шукайте собі вчителя серед міських музикантів.

Це було 1832 року, а через кілька досятиліть Міланська консерваторія домагалася честі носити ім'я колись зневаженого нею музиканта — Джузеппе Верді.

Перша oпера Верді «Оберти», поставлена в міланському театрі «Ла Скала» в листопаді 1839 року, нe мала успіху, і Верді закаявся створювати опери. Та ось він зустрівся на вулиці з імпресаріо Мороллі, який попросив його ознайомитись з одним цікавим лібретто. Верді байдуже поставився до пропозиції, та Мореллі наполягав.

Коли композитор прочитав лібретто, він зрозумів, що буде писати нову оперу. Деякі місця вважав за потрібне переробити. Повідомив про це автора лібретто. Той погодився, обіцяв прийти наступного дня. Та легковажний лібреттист десь загуляв і з’явився тільки на четвертий день. Розлючений Верді зачинив його в кімнати й не випускав, поки не були зроблені потрібні зміни. Так народжувалась злободенна патріотична опера «Навуходоиосор».

Коли Джузеппе Верді закінчив оперу «Трубадур», він запросив до себе одного відомого критика і познайомив його з деякими найважливішими фрагментами.

— Ну, як? — запитав композитор.

— Кажучи по правді, все це здається маловиразним.

Тої ж миті Верді повис у нього на шиї і поцілував.

— Дякую! Ви мене дуже втішили! Якщо опера не сподобалась вам, то я переконаний, вона сподобається публіці!

Після постановки «Аїди» автора засилали вдячними листами. Але серед них були й такі: «Гучні відгуки про вашу оперу «Аїда» примусили мене поїхати 2-го числа цього місяця в Парму і подумати на виставі… Перед закінченням опери я сам себе запитав: «Чи задовольнила мене опера?» Відповідь була негативна. Я сідаю на поїзд і повертаюсь додому, в Реччіо. Але й тут знову тільки й розмов, що про вашу оперу. Мені ще раз захотілося послухати її, і я 4-го числа знову в Пармі… Враження таке: в опері не має нічого збудливого… Після двох-трьох вистав «Аїда» валятиметься в пилюці архіву. Можете уявити, шановний Верді, мій жаль за витраченими грішми. Додайте до цього, що я людина сімейна і такі витрати не дають мені спокою. Тому я звертаюсь безпосередньо до Вас із проханням: поверніть мої гроші…» Наприкінці листа було дописано: скільки обійшовся проїзд туди й назад, квиток у театр та вечеря. Разом 16 лір.

Прочитавши листа, Верді доручив своєму видавцеві виплатити гроші, але з вирахуванням 4 лір за дві вечері, тому що «повечеряти синьйор міг би й вдома» та попросив взяти з нього підписку, що він ніколи не буде слухати опер Верді, аби «уникнути нових витрат».

Одного разу Джузеппе Верді літував в Монтскатіні, де мав невеличку віллу. Якось один з друзів композитора навідався туди і був дуже здивований, що господар тулився в одній кімнатці.

— У мене є ще дві кімнати, — сказав Верді,— але там я зберігаю дуже потрібні речі. Верді відчинив двері в ці потаємні кімнати, і гість побачив цілий склад шарманок,

— Коли я приїхав сюди, — пояснив композитор, — власники цих інструментів усолоджували мій слух аріями з «Травіати», «Ріголетто», «Трубадура». І ось я вирішив скупити всі шарманки. Ця втіха обійшлась мені досить дорого, зате я можу тепер спокійно працювати.