Литмир - Электронная Библиотека

Тепер неминуча розплата. Ціна свавільства. Юлія примандрувала до нього вдосвіта. Він обіймав її, обціловував, бурмотів щось нестямне: «Для чоловіка жінка — це найкраще з усього, що є в обох світах. А для жінки?» — «Коли ти входиш у мене, мовби мед вливається, солодкі річки, моря, океани втікають у мене, я глуха, німа, сліпа, я тільки відкрита порожнина, і немає земних сил перенести ненаповненість, і скімлення в усьому тілі, в кожній клітині, скімлення в мені й довкола мене, ох, яке ж нестерпне скімлення!..» — «Викрикуй його своїм голосом, — просив він, — не мовчи… не мовчи… не мов…» — «Ох, мій великане! Жінці завжди хочеться великана! І мені!.. І мені!.. І в мене він є!.. Є!.. Є!.. О, яке щастя!»

В аеропорту Єшількйой Юлія ніяк не могла повірити, що він не летить з ними до Києва.

—Як же так? — розгублено дивилася вона на Шульгу. — Ти з нами стільки тут клопотався, а тепер…

—В мене тут ще справи, тоді поїцу до Болгарії, тоді… — Він спробував пожартувати: — Слідом за електронами… Для мене головне, щоб ти запам’ятала, що я сказав. Всі телефони, номери рахунків, адреси я вам з Галиною позаписував. В моїй квартирі почувайтеся господинями. Я дав факс до себе на роботу, там про все подбають. Моя сусідка через стіну збирається до Ізраїлю, пропонувала мені купити свою квартиру, щоб з’єднати. Але мені велике помешкання було ні до чого, ну, а тепер у мене велика сім’я… Ти можеш домовлятися з сусідкою… Ну, там зорієнтуєшся…

Юлія плакала, плакала й мала, ще не знаючи чому, Галина нічого не могла зрозуміти… А хіба він сам розумів що–не–будь?

Літак, рейс 1331, полетів з Єшількйою на Київ, а Шульга сів у велику стару машину і поїхав через весь Стамбул, до нового мосту через Босфор, на той бік протоки, в жовту Азію, в тьму віків, туди, де був колись рай, але де, як стверджував славетний римлянин Пліній, було і жерло пекла. Зішестя в пекло. Найкраще було б загинути в літаку. Впасти з неба і вбитися. Прекрасна смерть, як на війні. Але в літаку ти не сам, а смерть вимагає самотності.

Коли вони були в стародавній столиці османів Бурсі, їх повезли через гори до поблизької Муданії, де на самому березі Мармурового моря був історичний будинок. У ньому 1922 року соратник Ататюрка Ісмет Іненю підписав з державами Антанти угоду, після якої Туреччина стала вільною і незалежною. Шульзі тоді чомусь укарбувалося в пам’яті і згодом весь час стояло перед очима гірське вікно на море по дорозі від Бурси до моря. Крутий віраж серпантину — і. зненацька пролом у гірському кряжі, ніби кінчався один світ і починався інший, зовсім новий, мов царські врата на небеса, і в них бірюзова клекотнява, і все бірюзове: вода, небо, гори довкіл, скелі, шосе і навіть кам’яний пил на узбіччях, море здіймається до самого неба, заливає обрій, ллється тобі в очі, в душу, дикий тріумф хаосу в нелюдській красі й величі, хижа приваба пучин і безодень.

Тоді він ще не знав, що ця безодня затягне його в себе, що повернеться туди знов і навіки, а тепер повертався добровільно, без примусу, з мужньою радістю. Низвергнутися в безодню — опинитися над безоднею, подолати її, зрівнятися з планетами, які через віки вернулися на місце їхнього сотворіння, заповнити безодню своїм відчаєм і своєю мужністю. Дві сотні кілометрів від Стамбула до Бурси, шосе ліниво визміюється серед азіатських передмість мегаполісу, проходить через Ізміт (давня Нікомедія), Ізнік (давня Нікея з її славетними вселенськими соборами), в цій землі поховано половину історії людства, тут могили Богородиці й філософа Геракліта, великого Ганнібала і троянських героїв, найбільших зарізяк і найбільших мучеників. Шульга вів машину, майже звеселений у душі. Глина кладовищ йому не загрожує. Чомусь на кладовищах завжди глина. І в Азії, і в пісній Європі, і в чорноземній Україні. Але не буде в нього могили, не буде глини, не буде кладовищ, а тільки воля, безмежність і прекрасний хаос, над яким не владне ніщо. Хаос не страшний, він не відлякує, не жахає, він вабить, прикликує, в ньому чар, чудо, в ньому обітниці таких безконечних перемін, яких не зможе тобі дати ніщо. Бо істинне буття — це суцільний хаос, це всезагальне лоно, це вічне входження, занурення, розчинення. Великий дар мати несхоже життя, але дар ще вищий — мати несхожу смерть. Хто не думав ніколи про самовбивство — не людина. Коли б не звірячий інстинкт самозбереження, всі самовбивалися б у п’ять років. Покінчити з собою на берегах Середземного моря, де людство живе вічно і вічно мучиться, — що може бути прекрасніше? Сама думка про самовбивство приносить майже таке визволення, як самовбивство. Хто божевільний? Той, що далі живе, коли вже незмога жити, чи той, хто кінчає цю комедію? Апостол Павло казав, що справжня свобода в свободі від гріха. Сьогодні гріхом стає покірливе ждання раю або пекла. Бо навіть у пеклі запанував той самий лад державного пригнічення, насильства, панування посередності, демагогії й холуйства, а справжня воля тільки в хаосі.

Він вів машину повільно, часто зупинявся в придорожніх кафе, сидів, пив єні–ракі, спокійно дивився на людей, на машини, на будинки, дерева, траву на узбіччях. Після безнадійної пустелі нескінченних стамбульських передмість потягнулися виноградні пустелі, персикові пустелі, інжирові пустелі, гранатні пустелі, а над ними жах безбарвного неба і тільки звук ангельської сурми, яка возвіщає. Що вона возвіщає для людини двадцятого віку, яка кінчає цей вік і кінчається сама, полишаючи по собі тільки комп’ютер, це страшне породження осатанілого людського розуму, де немає ні добра, ні зла, де все однакове і безнадійне: боги, люди, звірі і навіть мертве каміння.

Шульга мав ще час, щоб заїхати в Бурсу і там з Челік–готелю подзвонити до себе додому в Київ. Минуло чотири години, відколи літак покинув Єшількйой, коли все гаразд, Юлія з дівчатами вже повинна бути на місці, номер відповів одразу, це був її голос.

—Все гаразд? — спитав Шульга.

—Ми ніяк не можемо спам’ятатися…

—Не забудь, що я тобі казав. І пам’ятай, що я тебе люблю. Чуєш мене?

—Я тебе теж люблю. Чую і люблю. Але ми ніяк не можемо спам’ятатися… Тут самі вітряки. Я хочу великана. Коли ти приїдеш?

—Вже їду, — сказав Шульга. — Я тебе дуже люблю і вже їду…

Він обережно поклав трубку. Не відступати. Колись йому довелося бути танкістом, а танкісти не відступають ніколи. Тільки наступ! Тільки вперед! Тільки до кінця!

Він заглибився в гори і навіть злякався, коли майже одразу опинився на тому закруті шосе, де розверзалася бездонна прірва. Клекіт, піна, бірюзова стіна води, хвилі, кинуті в пролом між сухими скелями, водяний пил над гребенями, гриміння валів, що котяться і розстеляються вже ніби по цих горах, по їхніх голих вершинах, і сіль на скелях, ніби засохлі сльози. Шульга вийшов з машини і став на самому краю прірви.

Прірва була морем, небом, лазурною бірюзою, світовим смарагдом, крізь який, ніби з–під густих жіночих вій, прозирнуло його ясно–зелене серце з дитячих снів, а тоді тихі води дніпровські, і в їхній повільній течії тисячократно віддзеркалювалося жіноче лице, одне–єдине і тисячоповторене, мовби сотворене з вод ріки, моря, з вічних вод буття, і воно усміхалося до нього, кликало, заманювало, і в тому мовчазному вічному усміхові співали для нього фенікси і жар–птиці розсипали золоті райдуги свого казкового пір’я.

Мотоциклістка–поліцейська, вся в чорній шкірі, витка й прекрасна, як чорна змія, вискочила з–під повороту, різко загальмувала біля його машини, щось казала Шульзі, мабуть, нагадувала, що тут не можна зупинятися. «Тешеюор едерім»[27], — сказав він їй єдине, що знав по–турецьки, усміхнувся і пішов до машини. Спокуса жінкою — спокуса життям. Але він повинен перебороти спокусу.

Мотоциклістка погриміла далі, а він ніяк не міг потрапити підошвою черевика на педаль акселератора. Пальці його ніг стали чомусь липучі, так ніби між ними проступала кров. Він ворушив ними, тер один об один, як у дитинстві, коли снилося щось страшне і йому хотілося захиститися; тоді стало пекти в підошвах, так ніби сидить у запаленому німецьким термітом танку і вогонь охопив уже всю машину, підібрався йому до ніг, сягає вище й вище, він знає, що ось–ось вибухне боєкомплект, треба рятуватися, вистрибувати з баштового люка, летіти вниз, сторч головою на землю, забувши про триметрову висоту, про те, що весь простір довкола танка прошитий німецькими кулями і порятунку немає ніде, та однаково інстинкт самозбереження виштовхує його назовні, надто що так пече йому в підошвах, тому треба летіти, не гаючись, не вагаючись, не роздумуючи, летиш, як ангел, падаєш, як чорт, але падати будеш згодом, а спершу треба летіти, треба летіти, треба ле… і він кинув машину в прірву, і полетів, і вистрелив собі в голову, коли машина вже була в повітрі і коли за здивованим гарчанням двигуна і ревінням моря пострілу не було чутно зовсім, і нічого не було йому чутно, він летів у пучину, в хаос, летів у тишу, збавчу, вічну, неймовірно прекрасну.

81
{"b":"209748","o":1}