Литмир - Электронная Библиотека

Може, Оля злякалася його настирливості і переїхала звідси, знайшла собі де–небудь інше помешкання? І, може, йому не слід отак марно обтоптувати тут сніг довкола хатини, а піти до лікарні Мечникова, знайти травматологію і спитати про Олю? Іноді в Шульги навіть зроджувався відчаєний намір поламати собі руки чи ноги (він не уявляв, як це можна б зробити, але знав з фронтового досвіду, що кістки людські трощаться надзвичайно просто і легко), щоб потрапити до травматології повноправним пацієнтом і вже на цілком законних підставах перебувати кілька місяців під опікою дорогої для нього жінки. Та одразу й відкинув цю думку, згадавши вагон для перевезення тяжкопоранених, крігер, з санітарними ношами в три яруси вздовж бокових стін, тридцять або й усі тридцять шість напівтрупів, а тоді палату тилового госпіталю на дванадцять або вісімнадцять гавриків, забинтованих, загіпсованих, взятих у лубки, на спиці, на витяжку з півпудовим грузом, стогони, крики, зубовний скрегіт, і тихі жалі, і безперестанне, — то гнівливо–нетерпляче, то тихе аж до плачливості: «Сестра, утку!», «Сестра, судно!», «Сестра! Сестра!», а тоді, вже після всіх перев’язок, процедур, лікарських обходів, у темряві, перед «відходом до сну» нестримне гусарствування, безпардонна чоловіча похвальба своїми подвигами перед жінками, бронебійною силою чоловічої потенції, коли п’ята чоловіча кінцівка стоїть камінно, мов Уральський хребет, ніби Кавказ і Гіндукуш, і піхотний капітан хвалиться, що носив на стоячому прутні відро, повне води; артилерист міг утримати двопудову гирю, а вже йому, танкістові, щоб не відстати, треба було брехати, як перекочував з місця на місце своїм негнучим, ніби в моржа, двохсоткілограмові бочки з соляркою… Фольклор не для любові, не для родинного життя, не для партії й уряду… А там, де тепер змушена «діжурити» Оля, щоб заробити якусь копійку для своїх осиротілих хлопчиків, хіба не такий самий «фольклор», бо хіба ж змінилася людська природа і людська порода? Недаремно ж натякала Оля, що там майже всі вчорашні фронтовики, які тепер стали студентами, та однаково ж нічого в них не змінилося, бо всі п’яні, як і тоді, на війні, де люди тільки й можуть бути або п’яні, або мертві.

Кілька діб падав на місто густий, лапатий сніг, на вулицях виросли замети, двірники не встигали прогортати тротуарів і робили тільки вузенькі стежки, на яких годі було розминутися двом стрічним; хатку на схилі засипало по самі вікна, але з вулиці Поля до самих дверей хтось розчистив широку доріжку, і Шульга зрадів, як дитина, що нарешті застане тут живу душу, і вже бачив, як стоїть перед ним в отворі дверей невисока темноволоса жінка, заради якої він вижив на війні, жив тепер і житиме завжди і вічно, і не просто і не взагалі заради неї самої, а заради її єдиного на світі тіла, заради вологого розхилу оцих безсоромних уст, і притемненого туману її очей, і її тугих стегон, що, мов дві могутні ріки, течуть і не витікають з первісних округлостей повз таємничий мис вічності, побіля початку всіх початків. Людське тіло почали вбивати задовго до Платона, Арістотеля, Ісуса Христа, Леніна й Сталіна, сповита лляними пелюшками єгипетська мумія з видаленим серцем, мозком і всіма нутрощами, засушена навіки, — ось ідеал жерців і фараонів, диктаторів і богів. Соціалізмові людське тіло потрібне тільки для індустріалізації і колективізації, для сталінських п’ятирічок і перетворення природи, для перемог над ворогами, для жертовного попелу, який урочисто поховають у Кремлівській стіні, і для безіменних «братух», розкиданих по всій Європі, по тундрі, в тайзі, в пустелях, знов мумії, знов жертовність, знов обов’язки перед усім на світі — тільки не перед власним тілом, а що ми без тіла? Амеби, одноклітинні організми, бактерії?..

Шульга не хотів бути амебою. Міг би сміливо заявити про це перед усіма трибуналами світу. Він вижив там, де не витримувало навіть залізо; коли в липневий день сорок третього року на розлогому полі коло бєлгородського сільця Прохорівка зіткнулися тисячі «фердинандів», «тигрів» і «пантер» з тисячами тридцятьчетвірок, КВ і ЙС, коли прогримів смертельний псалом залізу і почався пекельний псалом сталі й вогню і коли кінець світу постав перед очима в кожного, хто там опинився, горіла сталь, розсипався на прах камінь, людські тіла в’янули й звуглювалися, як трава в полум’ї, а над тими, хто ще жив, не було ні бога, ні чорта, ні Державного Комітету Оборони на чолі з товаришем Сталіним, не було й не існувало там нічого, крім досконалого знання законів балістики, точної координації дій танкового екіпажу, звірячого надчуття небезпеки і своєчасного (ще в зародку) знищення її джерел, тоді й відкрилася Шульзі велика істина самозбереження, самовціління, вижиття… Для чого? Навіщо? Пусті слова для того, хто був там, де б’ється сталь об сталь, вогонь об вогонь, вибух об вибух, нищення об нищення, смерть об смерть, де волохата диявольська рука з залассям рве важіль рубильника, і замикається відвічне електричне коло, і лиха іскра підпалює пекельний заряд, і вибухає земля і небо, вибухає все довкола, весь простір, весь світ…

Хто вийшов з того пекла, мав право жити за давньою заповіддю мудреця: «Треба возвишатися до безсмертя і робити все заради життя, що відповідає найвищому в самому собі»[6]. Найвище в ньому була Юлія з ташкентської ночі і все те, що породила вона в його душі. Не любов, ні, це слово видавалося Шульзі занадто простим, знеціненим від довгого вживання; може, відлякувала його якась надмірна легкість цього слова, та легкість, що найчастіше дає радість, але іноді несподівано стає незносною аж до трагічності, ні, він навіть подумки ніколи не вживав цього слова, вважаючи, що в ньому самому живе почуття набагато складніше, тяжке, гнітюче, та водночас прекрасне до найвищих меж блаженства: темна пристрасть, яка не знає перешкод, нехтує всіма заборонами, трощить бар’єри обмежень і забобонів. Коли б у цій країні, кожен громадянин якої обписаний був з ніг до голови анкетами («чем ваши родители занимались до 1917 года, находились вы под следствием, были осуждены, служили в белой армии, пребывали на оккупированных землях, имеете родственников за границей, привлекались ли к ответственности; исключались ли из рядов, получали ли взыскания, нарушали ли разлюли, ах юли малина!..») — отож, коли б Шульзі сказали, який пункт він волів би мати й заповнити в анкеті, він відповів би тільки одним словом: Юлія.

Для нього це був шифр, знак, символ на ціле життя, на смерть і безсмертя.

Шульга знав, що кращої жінки, ніж Юлія з азіатської ночі в Ташкенті, він уже ніколи не зустріне, не знайде, не матиме, не зможе мати, та підсвідомо знав він і те, що завжди, коли траплятиметься на його химерно–ламливій путі нова Юлія, азіатська ніч мовби повторюватиметься, наповнюватиметься чимось новим, тривожно–незбагненним, — тоді був лиш короткий захват до судоми в горлі, в усьому тілі, до раптового вмирання, солодко–страхітливого звершення в небуття, щоб згодом відродитися в такій радості, для означення якої немає слів, згодом до цих, сказати б, первісно–юліанських відчуттів додавалася віднайдена в несамовитості війни радість і розкіш буття, існування, фантастична незаземленість і майже неприсутність у всіх земних справах — від найпримітивніших і до тих, що їх сервілістичні уми називають визначальними, судьбоносними, епохальними, історичними…

Яка марнота!

Бо коли я обіймаю жінку, в якій зосередилася вся неповторність, вся радість і солодкість світу, то що мені до всієї метушняви, тупотняви, схилянь, поклонінь і безконечних запевнень у вірності й відданості?

У Шульги ще залишався нескладений іспит з електротехніки. Доцент Полюскевич, яка читала їм цей курс, повернулася з декретної відпустки лише по закінченні зимової сесії, тому у студентів їхнього курсу мимоволі виникнув цей «хвіст». Полюскевич, маленька граційна блондиночка, була неодружена, але дитину вже ж від когось привела, студенти незлобиво перешіптувалися, намагаючись вгадати ім’я того, хто заволодів серцем їхньої викладачки, ці перешіптування, мабуть, долинули до Полюскевич, і вона, замість бути доброю й лагідною, як молода мати–годувальниця, лютувала на іспиті з електротехніки і ставила двійки навіть відмінникам і найзапеклішим зубрилам–зубрицьким, які вже не просто визубрюють підручники й конспекти до останньої літери, а прогризають їх наскрізь, як зимові миші.

41
{"b":"209748","o":1}