—Ну, ти, бачу, ще не згоріла, — відсапуючись, хмикнув Сухоруков.
—Я, може, й згоріла, а наша Ула ні.
—Нічого, згорить і вона, — запевнив Шульга.
Він обіймав Ульріку тільки одною, здоровою рукою, і це рятувало жінку, інакше в неї давно б уже тріщали всі кістки. Тонким жіночим чуттям Ульріка вгадала небезпеку, яка їй загрожує від цього молодого і дужого, як російський ведмідь, майора, але не пробувала випручуватися з його могутнього стиску, а вдалася до типово жіночих хитрощів: несподівано присіла, проринувши крізь тверде кільце чоловічої руки, подала Шульзі свої черевички:
—Прошу вас, гер майор, потримайте мої черевички. Мені так хочеться потанцювати босою!
—Босою? — розгубився Шульга. — Тати що, може, справді циганка?
—Вернер не дозволяв мені танцювати без взуття. Він завжди був такий пристойний, такий солідний…
—Ну, то я дозволяю. Я добрий і дозволяю все. Ти можеш робити все, що захочеш. Дурій, несамовитій, безчинствуй. А тоді я зроблю з тобою все, що забагнеться. Згода? Я зроблю тебе азіатською жінкою. Розумієш? Азіатською!
—Азіатською? Але чому азіатською?
Вона вже танцювала довкола нього боса, зваблива, страшне тепло від жінки і ще страшніша її приступність і близькість. Шульга наставив на Ульріку зігнуту в лікті здорову руку, мовби окреслюючи просторове коло, за межі якого жінка не мала права видобуватися, важко насунувся на це тричі пожадане і тридцять три рази ненависне і зневажуване тіло.
—Так треба! Ти знаєш, які ночі в Азії? Нічого ти не знаєш! І всі ваші вояки ні біса не знали, коли брязкотіли на своїх сірих танках у наші степи. Ваші танки… Німецька сталь, а тепер під моїми пальцями німецьке шпокане м’ясо! Наші ночі гримлять тисячократно гучніше за все ваше прокляте залізо… Я покажу тобі, які в нас ночі…
—О, гер майор! Мені так страшно! Але я…
—Але ти? Тобі хочеться танцювати босою? Ну то танцюй! Ти, хтива самице, фашистська утроба, безплідні німецькі чресла! Капітане Сухоруков, створи умови! Прибери свою лярвочку! Дай простір для мого розпрошпоканого м’яса!
—Саме час підзарядити акумулятори! — зраділо тицьнувся на стілець капітан. — Сузі, вип’єш? Майоре, що ми вип’ємо?
—Наливай, там буде видно! — Шульга сидів спиною до столу, не міг відірвати погляду від жінки в темному шовку, яка самотньо пливла в тісному просторі, заколисувана солодкими хвилями оксамитового чоловічого голосу, що, здавалося, напливав сюди, в потрощену, поїжачену уламками жорстокого німецького заліза Європу з–за океану, з нереальної, казкової, власне, мовби й зовсім не існуючої Аргентини, король танго, Сузен назвала його, але що ім’я? Шульга заздрив тому незнаному чоловікові, як заздрив генералам з гавкітливими, мов у маршала Ворошилова, голосами, як заздрив усім, хто може зачаровувати, вести за собою, посилати поперед себе в рай і в пекло, на радість і на згубу, на життя і на смерть.
Сузен крутнулася біля капітана, вхопила бокал, оббігла стіл, пурхнула на стілець поруч з Шульгою.
—Гер майор, ви мене зачарували!
Шульга засміявся. Відверто й зневажливо. Чи йому не знати механізмів оцих так званих зачарувань? І хіба неоднакові вони з обох боків фронту? Скільки бачив він за ці три криваві роки жінок, які наважувалися сторч головою стрибати в тисячні чоловічі натовпи! Для його незіпсованої душі всі вони всуціль видавалися порочними, розпусними, бридкими. Патріотизм, священний обов’язок? Тоді чому ж неодмінно все кінчалося ночами в командирських бліндажах і на командних пунктах? Любов? Але чому не до рядових солдатів, не до сержантів і навіть не до лейтенантів, а тільки до майорів, полковників, генералів? І так само, як чоловіки видавалися Шульзі неживими предметами, в жінках майже завжди бачив він щось майже нелюдське, фальшиве, відворотне. Юлія не була схожою на жодну з жінок, яких згодом зустрічав Шульга, вона вивищувалася над грішним світом, мов свята, гріха на собі не мала ніякого, вся в чистоті й сяянні, яке долинало з глибин Азії навіть сюди, до Європи, і, може, відблиск того сяйва впав на Ульріку, не знати, за якими природними та понадприродними законами, і тепер ця чужа, власне, ворожа Шульзі жінка ставала (чи могла стати) для нього — хоч на невловиму мить — мовби тою, якої не міг би забути навіть мертвий, убитий, розстріляний, спалений живцем у танку.
І тому такою обурливо–недоречною була ця гарнізонна курвочка, що мала нахабство називатися рідною сестрою Ули.
—Ану, марш до капітана! — засичав Шульга до Сузен. — Чого розсілася? Іди, зупини цю німецьку шарманку, хай Ула спочине. Геть з цього стільця! Це її місце!
—Гер майор такий неґречний, — надула губи Сузен. — Ви проганяєте мене? Гаразд. Я піду до капітана. А патефон зупиниться сам. Це прекрасний німецький автоматичний патефон. Він зупиниться, щойно Гардель доспіває своє чарівне танго. Але зверніть увагу, гер майор, Ула зовсім не вміє танцювати. Бо її Вернер, гладкий і сонний Вернер, не вмів танцювати і не хотів, щоб ми з Улою навчалися робити це як слід. Я навчилася танцювати тільки у війську. Я набула мало не такого хисту, як сама Маріка Рокк, бо штабні офіцери, ці навіки перелякані імпотенти, тільки й здатні, що до танців, та й то до віденських вальсів… Там–там–та–та–тара, там–там–та–та–тара… А Ула… Вона танцювала тільки на шлюбному ложі… Я наслухалася її танців отут унизу, в своїй кімнаті. Вони клали мене спати тут, а їхня спальня у мене над головою, і я двічі на місяць, звечора й удосвіта, приречена була вслухатися в Улині негритянські танці, від яких у мені все гуло й ревіло, мов мідні труби гарнізонного оркестру, я вмирала від своїх нездійснюваних оргазмів і не могла вмерти, я ненавиділа свою сестричку, ненавиділа її пожадливе лоно, її дику германську хіть, її несамовиті танці на шлюбному ложі…
—А звідки ти знала, що то її танці, а не її законного мужа? — наставив на Сузен з–за недопитого келиха свої пшеничні вуса Сухоруков.
—Цей міх з нечистотами — і мавпячі танці! О небо! Її Вернер був типовий лютеранський імпотент, який з гріхом пополам збуджувався двічі на місяць, щоб виконати свій шлюбний обов’язок, то про що може бути мова, які тут танці в джунглях! Ула видоювала його, як корову фрізької породи. Мій Боже, далебі не як бугая! Який там бугай! Бугаєм могла б бути моя сестричка з її невтоленим лоном, а її Вернер — це просто примітивна корова з тугою від молока дійкою і з дійкою, як пшак, без молока, коров’яча дійка без молока, пеніс Вернера без сперми — хіба не однаково?! В мене завжди була підозра, що в дійці, дарованій богами цьому нікчемному Вернеру, взагалі не було нічого. Уло, ти хоч тепер можеш сказати своїй сестрі всю правду?
Патефон зашипів і зупинився, Ульріка нечутно сковзнула на стілець поруч з Шульгою, який ще не вирішив, чи обійняти її, притиснути і вже не відпускати, чи впоїти спиртним. Останні слова п’яної сестри долетіли до Ульріки, вона злякано розширила очі.
—О небеса! Сузен! Яку правду ти хочеш знати?
—Не звертай уваги, — спокійно промовив Шульга. — Випий і заспокойся.
—Ні, хай вона скаже! — сікалася через стіл до сестри Сузен. — Хай вона скаже! Я хочу знати, чому ви з Вернером так нічого й не сплодили? Може, тому твій Вернер і вирушив у Європу, щоб убивати все, що там народилося, народжувалося, могло народитися? Всі ці доблесні воїни нашого знебавзятого фюрера були такі самі імпотенти, як і їхній фюрер, і тільки й знали, що вбивати, вбивати, вбивати! Можеш ти мені сказати правду, Уло, хоч тепер, коли вже все втрачено, коли ми всі…
—Боже! — заломила руки Ульріка. — Моя дорога сестричко! Що вони з тобою зробили! Як ти можеш говорити про свою старшу сестру таке, як ти можеш? Ти просто божевільна, Сузі, божевільна і несправедлива. Жінки не можуть відповідати за всі безумства, що їх скоюють грубі чоловіки. Ні ти, ні я, ніхто з німецьких жінок не може брати на себе вину за німецьких чоловіків і їхні безчинства…
—Ну, майоре, розбудили ми приспані вулкани! — прицмокнув Сухоруков. — Ти вловлюєш, про що вони між собою?
—У загальних рисах…
