Та ніч мовби й не кінчалася ніколи і тепер тривала далі вже в залізному бігові поїзда, що мчав крізь безмежжя Азії, крізь темряву, крізь тьму, бо Азія — це і є тьма просторів, пустель, віків, тисячоліть. Після склянки спирту в нічній Арисі Шульга проспав цілий день, а коли прокинувся, знову була чорна ніч, промерзлі за довгу зиму на лютих казахстанських морозах рейки на безконечних перегонах, і древні казашки на полустанках з твердими грудками баранячого лою і сушеною бараниною, темною, як мумії фараонів, і дика туга в темних просторах, і непогамовна хіть вирватися з залізного вагона і по шпалах назад до безладного глиняного міста на безіменну глиняну вуличку в теплий жіночий дух за дверима з сірої шовковиці, до гарячого знадливого тіла, до знетями, до цілонощного солодкого вмирання…
Тоді, після бігання по штабах, коли нарешті знов опинився в глиняній хатинці і не застав там Юлії (не міг застати, та все ж сподівався), хотілося впасти під дверима з шовковиці і вмерти від розпуки, бо нащо жити, нащо кудись їхати, нащо якийсь там священний обов’язок, нащо все… Він сів біля круглого столика, мовби ще сподіваючись на чудо, на те, що ось поруч зродиться Юлія, досить лиш простягнути руку, але рука його безсило падала, натрапляючи на холодну порожнечу, і всі речі в кімнаті були холодні й байдужі, і холодні й байдужі були обкарнані тутові дерева, брудний арик, глина за тьмавим більмастим віконечком, а вода в арику, коли вже Шульга вийшов з хатини і став над тією узбецькою водою, була якась свинцево–сіра, брудна, мертва. Він гірко усміхнувся — в цих ариках було все: водопровід, каналізація, цивілізація. І мертва вода. А він вирушав у пошуках води живої. Яке знущання! Хіба могло тепер для нього бути десь життя без Юлії?
Він соромився признатися їй, що не мав ще жінки, не знав, не вмів нічого з нею робити, потопав у соромі, може, тому так злякався тоді на базарі, побачивши її червоні безсоромні губи… У його рідному Великому Лузі ще зовсім малим він бігав на верхні вулиці, де старші хлопці й дівчата влаштовували танці, тоді, вже в ремісничому, їздив у Кічкас, а то й на лівий берег, вчився танцювати й сам, але ще не вмів до пуття, навчався в танковій спецшколі, куди його взяли одразу до дев’ятого класу, як відмінного електротехніка, і там готували в майбутні командири Червоної Армії, командири ж повинні були знати й уміти все, знайомитися й танцювати з дамами і вести з ними розумні бесіди, до них на танці запрошували дівчат із сусідньої десятирічки, і Шульга познайомився з одною з них і одразу закохався, а вона, мабуть, закохалася в нього, бо ні з ким після того вечора більше не хотіла танцювати, а тільки з ним, і нарешті він одважився спитати її про ім’я, сказавши перед тим, що його звуть Романом і що він з Великого Лугу, де живуть його батьки, і що батько його Данило будував Дніпрогрес, тоді вона сказала, що її батько інженер на трансформаторному, а її звуть Уляна, але це так записано в метриках, а звуть усі Уля, ні в кого з дівчат такого імені й немає, а в нього теж ім’я рідкісне, бо вона й не чула, що когось з хлопців звали Романом. Шульга не сказав Улі нічого, дотанцював з нею, потихеньку пішов з танців і більше туди не ходив.
Бо його маму звали Уляною.
Відтоді Шульга став боятися жінок і їхніх імен.
У Борисоглібську вночі на їхній ешелон була справжня навала жінок з розбомбленого поїзда з евакуйованими. Солдатики, пустіть, поможіть проїхати хоч трохи, доїхати… Шульга вартував на платформі з танками. Стояли на посту вдвох з Дробахою, маленьким чернігівцем, з розбишацькими безбарвними очима. Коли на їхню платформу стали проситися дві молоді жінки, Шульга строго кинув: «Не можна! Заборонено. Бойова техніка!» Дробаха ж не тільки не забороняв, а сам подав руку одній, а тоді й другій жінці, допоміг дістатися на платформу, одвів їх од Шульги, про щось перемовлявся–домовлявся, тоді ховав жінок під брезентами, якими вкриті були танки, підбіг до Шульги, зашепотів: «Ну, Шульга, порядок у танкових військах! Я домовився! Сказав: довеземо їх до Волги. А вони щоб нам за це… Ти з отою нижчою, бачив, яка вона тілиста… а я хочу спробувати високу. Як ти хочеш? Першим? Тоді я постою на посту. Давай, Шульга!». Шульга мало не вбив його, але стримався, мовчки відвернувся, відійшов од Дробахи, закам’яніло став на краю платформи. «Ну, чудик! — захихотів Дробаха. — Ну, ти даєш, Шульга! Ну, коли так, то постережи, а я під брезент!»
В Чирчику вони з Дробахою ходили кілька разів «у самоволку», простіше кажучи, втікали, щоб бодай кілька годин поблукати по місту, геть озвірівши від вбивчого училищного режиму — щодня дванадцять годин занять і чотири години самопідготовки, теорія й тактика, стрільба на танкодромі, чищення–перечищення «матчасті» (спробуй відмити танк од проклятущої азійської глини!) — меткий Дробаха знав уже всі входи й виходи в невеликому місті, знав, як обминати комендантські патрулі, знав, де можна поласувати смачненьким і навіть смикнути чогось міцного, до узбецьких дівчат, щоправда, Дробаха не зміг підібрати ключика, бо узбечки жили мовби в якомусь іншому світі («Азія! — зневажливо вигукував маленький чернігівець. — Дим, туман, тьма — нічого не видно!»), але тут повно було евакуйованих, які працювали на фабриках, і Дробаха повів Шульгу познайомити з «своїми» дівчатами, вони опинилися в такому самому глиняному дворі, як і. в Юлії в Ташкенті, кілька халуп, арик, тутові дерева, виноград, урюк і кілька дівчат, але всі якісь ніби пригнічені, маленькі, дрібненькі, з Дробахою вони велися вільно, він клав руку на плече то одній, то другій, тоді сховався за виноградним плетивом з одною з дівчат, а Шульга соромився, і його сором’язливість мовби передавалася дівчатам, вони не наважувалися наблизитися до нього, може, він був для них занадто великий, громіздкий, тому не такий приступний, як Дробаха…
Там жінки з молодими соковитими тілами були від нього на відстані руки, і він не простягнув руки, не знав, як здолати ту відстань, а тепер ладен був вириватися з поїзда і бігти назад цілі сотні кілометрів, назад до Юлії, до єдиної жінки на світі, до свого життя, бо життя було тільки там, з нею, а попереду тільки смерть, небуття, відчай і порожнеча…
Щастя, що вона тоді перед ранком приспала Шульгу і він не чув, як Юлія йшла на чергування, а то ще й не знати, чи зміг би він розлучитися з нею взагалі. Бо коли прокинувся і побачив, що сам у глиняній кімнаті, побачив за віконцем сумний арик і ще сумніші узбецькі шовковиці, а тоді доплентався до дверей, де на стіні висіла його новенька командирська шинеля з двома рядками лискучих мідних ґудзиків, а поруч було порожнє місце, де ще зовсім недавно висіла її шинеля, міліцейська ряднина, синя, як лампадка, казенна вдягачка з чужого плеча, з чужим духом і потом, та однаково ж її, Юліїна, річ, і він готовий був тепер вдихати той дух, як райські аромати, аби лиш відчути ледь вловимі залишки тепла Юліїного неповторного тіла…
Вночі вона стогнала, плакала, задихалася:
—Не відпущу тебе нікуди!
—А фронт? — нагадав їй Шульга.
—І на фронт не пущу!
—Що ж мені — в дезертири?
—Чи я знаю! Будеш тут, зі мною, а я з тобою. Тут тебе не знайде ніяка сила. Я й сама себе тут чи й знайшла б, коли б шукала. Ні вулиці, ні дому, ні назви, ні номера, сама глина… А з тобою і глина вже як золото, як мед, і ти в мені наче найсолодший мед…
—Хіба б я не хотів зостатися з тобою? — сказав він. — Хіба б не забув про все на світі?
—Чом же не забудеш? Хіба я не така, як тобі треба?
—А совість? — тихо поспитав він.
—Я коли рвалася від мами на заставу до Василя, то думала не про совість, а про любов.
—А може, любов і є совість?
—Ти чув про Ромео і Джульетту? — спитала вона несподівано.
—Щось чув, але не знаю.
—Вони любили одне одного і вмерли одне біля одного, бо для них любов і була, як ти оце сказав, совість. Мабуть, була совістю. Може, й у нас з тобою так. Ми ж Роман і Юлія, а це однаково, що Ромео і Джульетта… Хоч я й не Юлія, коли казати правду…
