Що ж до мене, то, як виявилося, я мислив надзвичайно прямолінійно. Відразу після зміни хотів рвонути до Валерії і сказати їй те, що мав би сказати вчора і взагалі в перший день знайомства, сказати те, чого відкладати не можна, бо життя летить, епоха вимагає, стаючи на трудову вахту, повинен ти знати, що хтось особливо жде від тебе творчої ініціативи й корисних починань або творчих починань і корисної ініціативи; для мене ж цей хтось віднині й вовіки-віків — тільки вона, Валерія, дівчина з м'якою усмішкою і непередавано сірими очима, дівчина... Коротше кажучи, промова уявлялася мені надзвичайно довгою і переконливою.
Але, по-перше, було ще занадто рано. Не знати, чи й устигла Валерія прийти додому.
По-друге, я повинен був надягти костюм Іра Леоновича, щоб позбавити себе свободи рухів. Бо вчорашня моя погроза повикидати всіх зальотників з третього поверху видавалася мені трохи смішною й непродуманою, окрім того, вона суперечила гарантованій Конституцією свободі зібрань і демонстрацій.
По-третє, я не міг відразу після зміни піти до Валерії, бо несподівано отримав супутницю. Мовчазно-добровільна, вона прилучилася до мене на прохідній і пішла паралельним курсом на відстані цілком безпечній щодо зіткнення, але водночас і не такій великій, щоб я зміг утекти непоміченим.
Клементина, хто ж ще!
Вона йшла мовчки і дивилася на мене своїми великими виразистими очима, так ніби була Дездемоною на сцені і дебелий диспетчер транспортного цеху примірявся до її шиї, щоб почати душити зрадливу жону. Коли більш-менш розвеселено сприймаєш світ, то ніякі несподіванки тебе не лякають, але погляд оцих очей ставав нестерпним. І мовчання, і затаєні зітхання, що так і рвалися з грудей у Клементини,— все це ставало нестерпним.
— Ну чого ж ти мовчиш? — втрачаючи терпець, спитав я дівчину.
— А що казати? — пошепки відповіла вона.
— Розкажи що-небудь. Хоча б про товариша Книша. Чи скоро він стане заслпрацкультом? Чи вже одержав запрошення показати свій спектакль «Пустиня» на сцені Кремлівського театру?
— Ти все глузуєш, Митю...
Вона, мабуть, хотіла, щоб я плакав? Такі періоди в житті людства, на жаль, теж бувають. Але намагаймося звести їх до мінімуму.
Що ви знаєте про сміх і насмішливість? Сміх — це завжди передчуття настання нового. Але він ніколи не може побачити цього нового. Сміхові судилося творити, не бачачи результатів власної творчості. Можемо уподібнити сміх до всуціль завтоматизованого, включеного в АСУ трубопрокатного цеху, продукції якого ми, прокатники, не бачимо, бо автомати десь відтранспортовують її невидимо й нечутно. Невловимість і примарливість.
Ну, гаразд. Клементина не мала що розповісти. Тоді хоч спитати!
— Спитай мене про що-небудь!
— А про віщо, Митю? Я про тебе все знаю.
— Все?
— Все.
— Тяжко жити в країні суцільної освіченості. З ранку до вечора мене оточують люди, які все знають.
Вона мовчала. Ішла паралельним курсом і дивилася своїми очиськами так, що смоктало під ложечкою. Демонструвала покірливу докірливість чи докірливу покірливість? Могла б принаймні дещо згадати. Скажімо, «довгов'язе полум'я». Хоча щодо полум'я, то даремно я сприйняв це на свою адресу. Полум'я завжди довгов'язе, і тут довгов'язість Митька Череди ні до чого. Тому не треба нічого нагадувати Клементині, щоб не дратувати гусей.
— Тобі сьогодні куди? — спитав я дівчину.
— На балетну студію.
— Залізні в тебе ноги! Цілу зміну витанцювати в цеху, а тепер ще — балетувати. А от у мене ноги колись розгвинчені були.. Думав, що й не встану зовсім. Оцього вже ти про мене й не знаєш.
— Знаю.
— Але ж це відбувалося ще до твоєї ери!
— Однаково знаю.
Така всезагальна обізнаність щодо моєї особи ставала підозріло-загадковою. Головне ж: запізнілою, невчасною, непотрібною і просто шкідливою! Я повинен тепер... Валерія...
— Знаєш що? — сказав я Клементині.— Давай підемо швидше. Ти можеш іти швидше?
Вона мовчки хитнула головою, вона згодна була тепер, мабуть, на все, але ж, дитинко, ви запізнилися на цілий рік! «Все сметено могучим ураганом»!
Я довів Клементину до Палацу культури, попросив передати вітання товаришу Книшу, помахав їй услід ручкою і побіг додому надягати на себе витвір кравецького мистецтва Іра Леоновича, який колись уперто переконував мене, що головне завдання кравецтва на даному етапі полягає в прокладанні стовпових шляхів до вільності людського тіла під одягом. Я цю розрекламовану вільність відчував ось уже тривалий час на власній шкірі. Мабуть, середньовічний лицар, закутий у важкі залізні лати, мав набагато більшу свободу рухів.
Але нащо свобода чоловікові, який, нагнувши шию, квапиться в добровільне рабство, забув про свою здатність до обурення й протесту, забув про властивість сміятися й радіти, як дитя, і хоче тільки єдиного: залежності, тотальної, безмежної, сказати б, злоякісної залежності й всезагального послуху! А щоб притлумити в собі рештки бунтарства, цей чоловік обезвладнив себе, скував собі руки кравецьким витвором Іра Леоновича, гамівним парадним костюмом, бо чи й не всі парадні костюми надягаються для того, щоб погамувати в людині всі пристрасті, всю поривчастість, прибрати в ній все, що здається зайво-непристойним для урочистих хвилин. Я відчував підступну роль парадного костюма і однаково ж надягнув його, ще й біг для цього із заводу.
Коли опинився в під'їзді будинку, де вчора стояв з Валерією, коли заглибився в сходову клітку, вдарив у мені якийсь звук. Моя грудна клітка вся наповнилася несподіваними відлуннями, я не міг розібрати — чи звуки сповнюють сходову клітку, чи мою грудну клітку, все довкола відлунювалося, мов у велетенському вусі, я став гігантським резонатором. Бзем-м-м-бем! Я кинувся вгору по сходах, але чим вище збігав, тим дужче розлунювалися в мені звуки, все тут жило бземканням-бемканням, звуки складалися в якусь систему. Я вловлював ритм чим далі швидший і конвульсивніший, від цього ритму можна було збожеволіти. Ось яку музику мав би дочепити товариш Книш до спектаклю «Пустиня» в тому місці, де полковники загвинчують атомну бомбу, але до цієї сходової клітки така музика не пасувала аж ніяк, надто ж для мене, враховуючи мій стан.
Хотів би я віднести ці несамовиті звуки на рахунок своєї уяви, щоб отак відмахнутися від них, і настала б тиша, і ти міг би посміятися ще з одної витівки. Та ноги мої несли мене по сходах зовсім не уявних, я перебував серед цілком реальних панельних стін, я навіть полічив усі східці до третього поверху, і хоч цифра не приголомшувала своєю величиною, але була теж цілком реальною, справжньою цифрою, я став перед справжніми дверима, за якими мала бути Валерія. І ось аж тут відкрилося мені, що дикі звуки народжуються не в мені, а саме отут, за цими дверима, в цій двокімнатній малометражній квартирі, де живе єдина дівчина на світі і її тітка Пелагея Йванівна, яка має свої недоторкані принципи. Як узгодити принципи Пелагеї Йванівни з цією розшалілою музикою, ніхто б, мабуть, не сказав. Серед такого ревища, здавалося, взагалі неможливе існування живих істот. Такі звуки могли б убивати.
Гуло, ревло, телесувалося...
Достоїнство панельного будування полягає в усуспільненні всіх звуків, породжуваних мешканцями будинків. Коли в сусіда по будинку весілля, веселишся й ти. Коли хтось влаштовує домашній концертик, ти теж стаєш вдячним слухачем. Коли хтось б'є посуд, ти можеш зекономити на тарілках, бо матимеш цілковиту ілюзію, ніби сам потрощив усе, що маєш на кухні.
Я чув концерт, який влаштував хтось сьогодні у Валерії, ще знизу, з під'їзду, а вже тут, коло дверей квартири, міг би, не входячи, насолоджуватися так само, як ті, що були по той бік. Що це було? Ансамбль «Блакитні гітари»? Білоруські «Пєсняри»? Оркестр Всесоюзного радіо під керівництвом... Забув, під чиїм керівництвом. Такий маленький, веселий опецькуватий чоловічок... Бзем-м-м-бем-бем-бем!.. А може, Держикрай припер сюди один із своїх компютерів, з тих, що випродуковують музику? Компютери можуть усе. Незабаром вони їстимуть замість нас борщ і питимуть воду, в якій хлору більше, ніж води. Для компютерів не важить забрудненість повітря, перед ними не стоїть проблема перенаселення, їм не треба високо нести прапор і дбати за робітничу честь — вони можуть видавати в необмеженій кількості звуки в необмеженому діапазоні, електрично-механічні звуки — бзем-м-м-бем-бем!
