Чечітники залишили естраду. Музиканти підвелися зі своїх місць, спустилися в кімнату за естрадою…

— Мені ще відділення грати, — попередив Славка.

— Почекаю, — відповів Миша.

Він стояв біля завіси й дивився в зал.

— Ну й пики!

— Ці пики дають привід для певних роздумів, — сказав Славка.

— Яких саме?

— Чи могли ми з тобою два роки тому думати, що буде все це?.. Нові хазяї життя.

— Точніше, хазяї своїх грошей.

— Та ще яких грошей! Зараз я тобі покажу декого з представників сучасного капіталу. Тільки не дуже витріщайся на них і не тикай пальцем.

— Постараюся, — розсміявся Миша.

— Праворуч, за другим столиком, обличчям до нас, бачиш: приземкуватий череванчик з пишною чуприною?

— Бачу.

— Цей череванчик коштує сорок тисяч.

— Як в Америці, — усміхнувся Миша. — Містер Сміт коштує сорок мільйонів доларів.

— Атож. Череванчик заробляє сорок тисяч за рік, а він усього-на-всього представник Харківського державного кондитерського тресту. Зваж, державного! Хіба в нас так багато кондитерських виробів? Їх не купують? Ні, їх купують, хапають і без цього прищика. Та цей прищик одержує десять відсотків за реалізацію — це якраз сорок тисяч — і ділиться з начальством.

— Чи ти ба, — сказав Миша, — поруч нього Красавцев.

— Хто це Красавцев?

— Начальник збуту фабрики, на якій ми проходимо виробничу практику.

— Можливо, але теж, безумовно, хабарник.

Мишу вразив жовчний тон Славки.

— Хіба ми з цим не боремося?

— Припустимо, — не став суперечити Славка. — Тепер сусідній столик, бачиш, чорновусий джигіт? Коштує тридцять тисяч, представник Азіяриби, рекламує оселедець, — а навіщо його рекламувати? Знаєш таке місто — Ачинськ?

— У Сибіру?

— Авжеж. Не на всякій карті знайдеш. Є там малесенька крамничка, торгує личаками, цвяхами, дьогтем, мотуззям, косами, серпами. Де ж ця крамничка себе рекламує? Не вгадаєш. У паризьких газетах. І за рекламу сплачено золотом. Отакечки!

— Уявляю собі радощі парижан, — засміявся Миша. — Анекдот, певно?

— Анекдот? Прочитай «Крокодил». Дивись далі: Іван Піддубний, але він не Іван Піддубний, а фірма «Дешева сукня». Поруч два джентльмени в галіфе — «Вишукана сукня»… А ще далі, в косоворотках і піджаках — це так звані кооперативи, артілі, звісно, липові, але вивіски… Вивіски найідейніші. «Своя праця», бачите, сьомгу їсть, «Колективна праця» п'є шампанське. Праця, праця, праця… Зручне слово!..

— Слухай-но, — перепинив його Миша, вдивляючись у глиб залу, — там, у кутку, часом не Юра з Людою Зиміною?

— Вони.

— Я знаю чоловіка, з яким вони сидять, — Валентин Валентинович Навроцький.

— Я його теж знаю, віднедавна він живе в нашому будинку.

— І вони часто тут бувають?

— Люду бачу вперше, Юра буває, Навроцький наш постійний гість.

— І скільки він коштує?

— Не знаю, загадкова фігура.

— Він усього-на-всього агент-заготівельник диткомісії.

— Це нічогісінько не означає, у всіх тут скромні титули: агент, уповноважений, власник магазину або рундука, касири, — як правило, розтратники — гуляють перед посадкою. Тут багато чого надивишся. Зворотний бік суспільства.

— Поворотний бік, а покидьки.

— Можна сказати й так, — знову не став сперечатися Славка.

— Ходімо! — сказав віолончеліст, сходячи на естраду.

— Зачекаєш? — спитав Славка.

— Зачекаю, — відказав Миша.

Заграв оркестр.

Юра й Люда підвелися й змішалися з натовпом танцюючих.

Навроцький видобув з кишені конверт, поклав на стіл, прикрив карткою меню, клацнув кришкою портсигара, розм'яв цигарку, закурив, кинув сірник у попільничку, відкинувся на спинку крісла, глибоко затягнувся й навіть не обернув голови, коли до столика підсів Красавцев.

Навроцький підсунув йому портсигар, ледь підняв картку меню. Красавцев дістав цигарку, вийняв з-під меню конверт, поклав у кишеню.

— Тут уся сума?

— Можете не перелічувати. Коли я одержу наступну партію?

На брезклому, червоному від горілки обличчі Красавцева з'явився звичайний для хабарника вираз неприступності.

— Через тиждень, не раніше, і без знижки на брак і третій сорт.

— Чому?

— Зимін має намір особисто перевірити брак і сорт, стурбований, що його дуже багато.

— З ним не можна порозумітися?

— Із старих спеців, боїться. Хотів затримати вашу партію, але я встиг відправити її.

— Я встиг відправити її, — спокійно заперечив Навроцький.

Красавцев покосився на нього.

— Якби я не попередив Панфілова…

Навроцький перепинив його.

— Якби я не встиг за півгодини завантажитися, ви попалися б на фіктивному браку й пішли під суд.

Красавцев знову покосився на нього — піжона слід осмикнути.

— Зимін вимагає документи по вашому відправленню.

— Будь ласка, з документами все гаразд, — відповів Валентин Валентинович.

— Якщо в них особливо не порпатися.

— З документами все гаразд, — повторив Валентин Валентинович. — Можете спокійнісінько їх передати. Нехай вивчає. Навіть у себе вдома. Саме так, нехай візьме додому й ретельно ознайомиться.

Оркестр замовк.

— Отже, домовились? — Навроцький натякав, що Красавцев може йти.

Підводячись, Красавцев посміхнувся.

— Ви тут з дочкою Зиміна, якщо не помиляюсь?

— Не помиляєтесь. Можете спокійнісінько передати документи Зиміну в особисте користування.

Повернулися Юра й Люда. Люда сіла, обсмикала сукню, оглянула себе.

— Ну, то як? — запитав Валентин Валентинович.

— Чудово!

Люда вперше була в ресторані. Коли вона йшла сюди, хвилювалася, ніяковіла, їй здавалося, що вона дотикнеться до небезпечного, забороненого, але заманливого боку життя. Тато й мама будуть засмучені, дізнавшись, що вона побувала тут, але ж кортіло, кортіло дізнатися, що воно таке; дізналася, побачила й, можливо, більше не прийде сюди. Нічого особливого — п'ють, їдять, танцюють. П'ють і їдять досить смачно, смачніше, ніж удома, і зовсім інакше. Вона так чесно й скаже: кортіло побачити — побачила; татові й мамі завжди важливо зрозуміти мотиви, вона їм пояснить мотиви: було цікаво побачити. Правда, їй приємно, що й на неї дивляться. Вдома існувала ця тема — Люда-кокетка, з неї за це кепкували, тато часто говорив: «Люда знову видивляється в самовар». Кінець кінцем у кожного є і мають бути вади. Отож Люда подумки домовилася сама з собою, подумки домовилася з батьками.

— У вас знайомі в оркестрі? — запитав Валентин Валентинович.

— Хлопчик з нашого будинку, Славка Ельдаров. Дуже талановитий.

— Не без хисту, — милостиво погодився Юра.

— Ні, дуже талановитий, — заперечила Люда. — Але в них удома неприємності, батьки розлучилися, і він змушений грати в ресторані.

— Це піде йому на користь, — сказав Валентин Валентинович.

— Справді? Чому? — запитала Люда.

— Важко пояснити… Спадають на думку банальні слова: злигодні загартовують, характер формують у горнилі випробувань і тому подібне. Та в цих стертих висловах закладено істини, що ніколи не старіють.

— Отже, нехай живуть труднощі! — проголосив Юра. — А якщо їх немає?

— Їх не може не бути, — відповів Валентин Валентинович.

— Чого ви не танцюєте? — запитала Люда.

— Не вмію.

— Фокстрот — це дуже просто.

— Мені пізно вчитися.

— Вам? Ви вважаєте себе старим?

Валентин Валентинович усміхнувся:

— Скажіть краще, як вам працюється на фабриці?

— Стою з хронометром, дуже стараюсь, тим паче, що я дочка інженера, але робітниці на мене поглядають скоса: я їм, мабуть, не подобаюсь.

— Робітники всюди не люблять хронометристів, — сказав Валентин Валентинович, — а те, що ви дочка інженера… Хіба вашого батька не шанують на фабриці? Адже він визначний фахівець.