– Але ж інші…

– До дідька інших!

Такою я мою маму ще ніколи не бачила. Вона взяла звичайну чашку, налила собі вина, долила мені, а зі своєю порцією впоралася двома ковтками. Потім закурила цигарку, випустила дим через ніздрі, задумливо спостерігаючи, як він розчиняється у повітрі, і тихо звернулася до мене:

– Марго, інші бачать те, що ти їм показуєш. Світ довкола тебе – одне велике дзеркало. Покажеш язик – вважатимуть забіякою, насупиш брови – буркотуном. За владу над собою потрібно боротися. А ти без бою пішла до них бранцем. Я не розумію, чому! Ти вже сильна для боротьби за свою особистість, повір мені. Після того шаленого болю, що ти його терпіла, катуючи і силуючи сама себе, випади інших здадуться тобі комариними укусами. Найстрашніший ворог незвичайної людини – вона сама. Всі інші – не гідні тебе супротивники. Ти всіх переможеш. – Вона промовчала. – Звичайно, лише у тому разі, якщо й справді збираєшся за себе битися. Давай ще одне коло!

Я налила. Собі – у келих, їй – у надщерблену чашку без ручки. Ми випили. Мені все ще боліло, проте то був інший біль. Солодкий, божевільний, ніжний. Я люблю тебе, мамо, я тебе обожнюю.

Вона вичікувала. Я подивилася на неї і всміхнулася:

– Мам, але ж справжні жінки не б'ються.

Мама засміялася:

– О, повір мені, Марго, вони б'ються, ще й як! Проте в них є свої, жіночі методи.

Я примружилась:

– А мене навчиш?

– Ні, навіщо? Я все це вклала у твою генетичну пам'ять. У трьох примірниках з печаткою. Але якщо тобі потрібна допомога та підтримка однієї старої та дурної жінки…

– Мамо! – запротестувала я, почервонівши від обурення. Вона безневинно заморгала:

– А що такого?

– Не кажи про себе так! До речі, не пам'ятаю, чи я вже казала сьогодні, як сильно тебе люблю?

Мама замислилася, наче щось пригадуючи, потім подивилася на свою праву руку, загнула два пальці:

– Угу, двічі, проте три – теж непогане число.

– Я люблю тебе, мамо.

– Я тебе теж. Дуже-дуже.

Тиша. Ми сиділи знесилені, проте щасливі. Принаймні, я. Зненацька мама засміялася. Голосно і тоненько, як мале дівча. Я подивилася на неї, геть спантеличена.

– Доню, Марго, де ти взяла це вино?

– У шафі…

– На нижній полиці?

– Так.

– О, Боже… Розумієш, воно… – Мама зайшлася сміхом. – Це… це… це… Ой, Марго, мені вже погано. Це твій батько купив найдешевшу бурду за копійки для своїх експериментів із шашликами. А я все думаю, що за оцет ми тут п'ємо!

Я теж почала сміятися. Ну просто істерика! Ми реготали, наче скажені, і ніяк не могли зупинитися. Цієї хвилини до кухні зазирнув Дмитро. Він швидко вловив наш настрій, свиснув і зник.

Наступного дня я оголосила війну. Я почала боротися за себе. Я вчилася казати «ні». В моє життя знов повернулося вміння насолоджуватися тим, що я роблю.

Я почала багато читати. Щодня не менше ста сторінок. За один рік приватна бібліотека моєї матері вже не містила жодного слова, з яким би я не була знайомою.

В чотирнадцять років моєю наступною жертвою стала міська бібліотека для дорослих, куди мені вдалося проникнути за допомогою Дмитра.

Відтоді все йшло по колу – якщо мене не було вдома, я – в бібліотеці, якщо не було й там, – у галереї, якщо галерея закрита, – в архіві, якщо в архіві санітарний день, – в залі іноземної літератури. Я спала сім годин на день, решту часу вчилася і відкривала себе…

Проте заважала школа. Десятирічне ув'язнення в цьому закладі навіть зараз примушує мене здригнутися. Я довго розмірковувала над цією проблемою.

Відкритий бунт? Безглуздо. Зламають чи сама розіб'юся до смерти з гранітними стінами моєї в'язниці. Але раптом на думку спало рішення, просте, як усе геніальне. Я завжди добре вчилася, вибачте, інакше не вмію. У шостому класі в мене була лише одна четвірка – з географії. Я вжила заходів, і в сьомому її вже не було. Мій табель прикрашав одноманітний візерунок з п'ятірок, «і оку нема за що зачепитися», як, бувало, говорив мій батько. Я почала відвідувати додаткові факультативні заняття з усіх предметів, крім фізичної культури та співу. У восьмому класі одержала гучний титул найкращої учениці школи і утримувала його до одинадцятого включно. Ви запитаєте, що ж це за свобода, якщо ти постійно працювала? Досить поверховий погляд. Подумайте, я була всім потрібна, бо все могла. Однокласникам і на думку не спадало так чи так ставати мені на перешкоді чи ображати.

Кожен ранок у школі починався з того, що, переступивши поріг класу, я мовчки викладала на свій стіл зошити з домашніми завданнями. Так само мовчки вони зникали, а потім знов поверталися. Я не чекала прохань. Вони були мені не потрібні. Мною захоплювалися, мене поважали і мене боялися. Були й ті, хто ненавидів, проте ненавидів мовчки, і це не заважало.

Хоча дехто все-таки спробував висловити свою неприязнь.

Сергія Чемерицького моя свобода непокоїла. Цікавий психологічний вузол: до моєї появи він був найкращим учнем, мав беззаперечний авторитет. Саме перед ним учні повзали на колінах, щоб отримати зошит з виконаним завданням, і навіть платили йому за це: задача з геометрії – три грн., вправа з української мови – дві грн., а от твір з української літератури – цілих п'ять. Як бачите, Сергій таки високо цінував свої творчі здібності.

Він намагався конкурувати зі мною і робив це якнайпід-ступніше. Така чоловіча слабкість мене відверто відштовхувала. Йому навіть бракувало сміливости грати зі мною відкрито. Ні, він обрав інший шлях: скарг і доносів. Це трохи допомагало, однак день у день він поступався своїми позиціями. А я вичікувала. Я знала, що той, хто вважає себе бездоганним, одного дня неодмінно припуститься помилки. І цей день настав.

Вечір, присвячений п'ятдесятій річниці існування нашої школи, мали провадити учні. Такий собі подарунок для вчителів. Ведучими призначили «найкращого» та «найкращу», хлопчика та дівчинку, Сергія та Марго. Матеріал ми збирали самостійно: цікаві випадки, слова подяки вчителям, історії з життя школи. Ви розумієте, на що я натякаю: історії, випадки, казочки. Хто в нас тут фея казок? Це був мій шанс.

І я знала, що виграю, бо Сергій самостійно, без підручника під очима, не міг і двох слів докупи зв'язати. Та ще наша класна керівниця зробила своєму улюбленцеві справжню ведмежу послугу. Вона сказала, що це буде невимушений вечір у тісній компанії, щонайдовше – півгодини, тому ведучі можуть обмежитися невеличкими експромтами. «Найкращий експромт – підготовлений», – сказала я собі, рушаючи до бібліотеки. Свою промову я готувала десять днів. Вона складалася з найсмішніших випадків з життя школи, анекдотичних прикладів з її історії, ліричних відступів, влучних зауважень, доречних цитат, трьох віршів мого власного виробництва та іншої нісенітниці.

Інколи життя буває таким несподіваним… Невимушений вечір виявився урочистим святом, тісна компанія – комісією з районного відділу освіти, колективом вчителів у повному складі і батьківською групою підтримки. Тридцятихвилин-ний вечір тривав рівно три години, на яких мого експромту ледве вистачило. Я цитувала класиків, розповідала анекдоти, декламувала вірші і, звичайно, засипала вчителів лестощами, які, як відомо, роззброюють будь-якого супротивника. Водночас я робила дві справи: забезпечувала собі свободу дій серед вчителів та серед учнів. Останнього досягла без особливих зусиль.

Коли Сергій зійшов на сцену і побачив розмах заходу, його експромт закінчився, так і не почавшись. У пам'яті глядачів залишилася його єдина за весь вечір імпровізація – закам'яніла усмішка на блідому обличчі, якою й обмежився його внесок у програму свята. Після цього випадку Сергій мені не заважав. Він ненавидів мене тихо, він взагалі став таким тихим, що я його майже не помічала.

Нарешті я тримала в руках свою свободу, майже тримала, бо існувала ще одна, остання проблема. Того жахливого вечора, під час святкування ювілею нашої школи, я зробила відкриття, яке спочатку мене просто приголомшило. Уявіть собі, я стояла на сцені і наче дивилася на себе збоку. Мій рот усміхався, щось говорив, очі виблискували удаваними веселощами. Я була – сама улесливість, показність і фальшивість. Леді Брехня. Я ніби розчинялася у поглядах і думках присутніх, і кожна нова брехня випікала на мені палаюче тавро: «Ти наша. Ти така, як усі. Шматочок нашого веселого, безглуздого, порожнього свята». Принизливо і боляче. Все. Годі! Просто на сцені я подумки пообіцяла собі, що цей масовий захід буде першим і останнім у моєму житті. Так і сталося.