— Його звуть Волин. Живе зазвичай влітку з братом на озері, взимку їдуть вони в далеке село з того боку озера. Молодь його знає, був він з ними на Купальську ніч. Хлопець добрий, до нашої родини пристав, мабуть, в нас і житиме!

Дід зайшов у двір і подибав до столу, де сидів Волин. Став і якусь мить приглядався до нього, а тоді повернувся до тих, що стояли за плотом.

— Це таки він, люди!

Волин відчув біду. Але щось у цьому дідові таке, що хоч віщувало Волинові біду, водночас вабило до старого, хотілося обняти його і приголубити, заспокоїти.

Волин, однак, підвівся з-за столу і став обік.

Чоловіки зайшли у двір.

— Радане! Це — нечиста сила, а не людина! — сказав старий, вказуючи на Волина. — Сімдесят років тому, коли я мав десять років, у озері, біля якого ми жили родиною деякий час, у день нашого від’їзду пропав наш старший брат Волин, якому було десь близько п’ятнадцяти років. Цього хлопця звуть Волин, він як дві краплі води схожий на мого пропалого брата, але ще більше того, одежа на ньому саме та, яку шила йому наша мати і яку ми полишили в хатині на озері для нього, для його пропалої душі. Клянуся Велесом — це дух, а не людина! Це демон!

— Ні! — закричала Леа. — Не наговорюйте на нього, діду Кліне, ви вже все забули! Не руште його! Це чудовий, гарний хлопець, він наш! Волине, скажи їм, що одежу ти знайшов у хатині!

— Одежу я знайшов у хатині! — сказав Волин, враз усе розуміючи.

Він говорив повагом, спокійно, але готовий був захищатися, і біда вже розривала йому серце, і біль втрати, якої ще не сталося, заповнював його вщерть.

— Він боїться вогню! — закричав Гей. — Якби ви бачили, як він боявся вогню! А перестрашений, потім стрибонув через багаття так, як жодна людина не стрибне! Я ще тоді відразу ж подумав, що тут є нечиста сила. Хапайте його, люди! Хапайте! Ми повинні очиститись від Зла!

— Я не Зло! — закричав Волин відчайдушне. — Я нікому не чиню зла! Я кохаю Леу, і тому я прийшов у село! Якби я був злим духом, я украв би її...

— Ми зараз перевіримо тебе! — вигукнув Гей і дрючком, якого тримав у руках, пошпурив просто у Волина. Волин стояв доволі близько і відвернутися не встиг, лиш позасвідомо виставив руку з захистом, і дрючок вдарився біля неї, мов об стіну, і впав на землю під ноги Волинові, не долетівши трішечки до нього. Цього було досить.

Чоловіки кинулись на Волина, а він — тікати.

Заготовано вже було зусібіч кілька засідок довкола Раданового двору, і тільки-но Волин кинувся в один бік, як там виступили з-за хати двоє з луками і стрілами й пустили в нього по стрілі. Він, вже не думаючи, одбивав стріли, як і той дрючок, вони не долітали до цілі, і люди скаженіли від злості і страху водночас.

Волин стрибнув високо, на самісінький дах хати, де жила родина Леі. Дівчина лежала непритомна на руках у матері, і Волин краєм ока помітив це, біль і відчай пойняв його. Він не думав ні про що більше, лиш одбивався від стріл і над усе хотів дістатись Лісу. Швидше б у Ліс! Але Ліс, хоч і стояв довкола села, але не так близько, тут його зумисне вирубали, викорчували, аби підготувати ділянки для збіжжя й городини.

Ще одним велетенським стрибком Волин перелетів через групу чоловіків, які першими зайшли у двір. Вони були озброєні, але він вже не боявся їхньої зброї.

Відбивав стріли, легко вирвав з рук одного, хто наблизився до нього, списа і, зламавши, відкинув геть, метався з одного боку малесенького села в інший, але з кола людей, що ловили його, усе не міг вирватись, ніби щось зумисно заважало йому.

Врешті побачив, як в одному місці коло розступилося. Сил Волинові бракло, вже не міг він легко відбивати все, вже раз по раз трапляли в нього каміння і паліччя, він спромагався відбивати тільки стріли й списи, ножі та вила. Тож тільки-но коло розсунулось десь, Волин кинувся туди. Ще трохи — прорветься у Ліс і сховається в ньому.

Волин побіг. Справді люди ніби розступилися, він припустив туди чимдуж, та враз величезна сітка упала на нього зверху, і він упав, заплутавшись у ній. Потім кинули на нього другу сітку, а потім ще одну. І Волин з жахом зрозумів, що подоланий, що програв і це буде кінець.

Він довго борсався, заплутаний у сітки з грубих мотузок, напружуючи сили, аби створити довкола себе невидимий силовий шар, ніби тоненьку оболонку над усім тілом, але таку, що не пробивали її удари кілків і палиць, якими осипали його злякані і знервовані селяни.

— Зупиніться! — пролунав над усіма могутній голос, і ті, хто гамселив заплутаного підлітка, немов отямились і стали, стираючи піт з чола, а до них ішов старійшина села Яз.

Довга сива борода, довге волосся, що спадало на плечі, міцна постава і високе покраяне зморшками чоло робило його схожим на великого старого птаха. В його блакитних до прозорості очах світилися мудрість і знання.

— Зупиніться! Мусимо спитати богів, що робити з ним.

Та й довідатися докладно, що воно за створіння в людській подобі, якщо не людина. І одразу ж — кому він заподіяв зло? Хто може щось мати проти нього особисто?

— Бійся богів, Язе, не захищай нечистої сили! — озвався один із Волинових нападників, який разом із кількома чоловіками тримав сітку з Волином.

— Ми ледве його схопили. Чого йому треба в нашому селі? Чому до наших дівчат підлазить? Треба принести його в жертву. Перунові і Велесові – і все тут!

— Якщо і в жертву, Кліде, то згідно із Законом, за Звичаєм. Тоді я згоден! А вбивати будь-кого отак-от — можемо нажити собі біди з іншого боку! Ви про це думали, люди? Хтось і за ним стоїть, за отим, що в людській подобі прийшов! Хочете ворогів з лісового люду, з примар і лісових потвор? З перевертнів і змієлюдів? Чого замовкли? Думати слід спочатку! Отож несіть його до капища, а там поспитаємо богів.

Волин трохи ослабив своє поле і відчув себе страшенно змученим.

Він не мав зараз сил опиратися тому, що з ним чинитимуть, — так витратився на боротьбу, в якій програв. Зараз його чекає отой безславний кінець, про який — зараз він утямив — торочили йому усі — від Леса до Перелесника і Царівни О — і про який він не хотів думати, а вони не могли його попередити. Не могли, хоч знали, що так може і має бути. Але він не знав і не мав права знати. Він мав зробити вибір, не знаючи, і зробив його — хибно!

Щось повинна була йому додати синя квітка! Додала сили відбивати стріли і списи, творити захисний силовий прошарок довкола тіла, аби не забили кілками. Але вирватися із сіток він уже не зміг. Сили не були нескінченні, щось він не втямив у здобутку, який отримав завдяки перемозі у змаганнях за квітку папороті, а тепер вже пізно.

Він лежав зв’язаний поміж чотирьох охоронців, між тим як старійшини сільські на чолі з Язом пішли до капища допитуватися у богів, що ж із полоненим робити.

Волин не міг і не хотів думати про це, був переконаний у своєму кінці, у тому, що стане деревом чи джерелом, що ніколи вже так не любитиме, не спізнає правди почуттів і вимірів людського життя. Водночас він зараз пам’ятав усе, що з ним трапилося від самою малечку. Пригадав своїх батьків, братів і сестер, йому хотілося покликати того старого, який був його справжнім молодшим братом, і розпитати про родину, про те, що ж сталося з братами і сестрами, яка в кого родина, де є хто в цьому селі... Це було неможливо, ніхто не став би з ним розмовляти, ні тим паче розповідати йому щось.

Враз перед ним спливало обличчя рудуватого Гея, і він несамохіть збагнув, що це — онук його брата, отже і його родак... Безглуздя, шкода, сум.

Йому боліло, що він ніколи більше не побачить Леу, не стане її чоловіком, не довідається, чи народилась у них дитина...

І, може, найбільше йому зараз боліло його власне безглузде життя. Далося йому багато. Втратив він, але й набув. Він згадував, як сидів над Озером, коли ще був живим хлопчиком, і захоплено вдивлявся у прекрасні риси обличчя Царівни О, що всміхалася йому з глибин, як почалося їхнє кохання уві сні і насправді, і як довго він жив у Озері, і як стратив лік всьому, і знав, що він завжди такий, як є. Ось зараз, в такому вигляді, чи не найстарший, а навесні знову прокинеться хлопчиком, знов пізнаватиме перше кохання, знов — завжди — з Царівною О. І завжди вперше.