— Чути я чую, — пробурмотіла вона, підсовуючи горнятко мені під носа, — лише не розумію, що ви цим хочете сказати. Чим вам не догодило це горнятко?
— Тим, що набридло мені.
— Як може набриднути горнятко рідної матері! — обурилася стара. — Молодий пане, вважайте, бо Господь вас покарає!
Я здивувався, бо на таку логіку не розраховував. Ось які протиріччя вміщує людська душа! Які ж спогади зберігає старенька про мою матір і що так любила вона в ній — у тій, кому мала прислужувати? Ну, звісно, розмірковував я сам з собою, якнайдалі відсовуючи горня, — якщо нам судилося бути лакеєм, то витерпіти себе самого в такому випадку можна, лише полюбивши накладені на нас пута. Але закликати Бога на захист якогось дурного горнятка?
— Хіба в Бога нема інших справ?
— Посоромилися б, молодий пане, — мовила стара жінка, вперто підсовуючи горнятко до мене. — Ви круглий сирота, як бур'ян при дорозі, ні батька, ні матері, й дружина вас покинула, а хочете ще й пам'ять знищити?
— Заберіть від мене це горня, Жофі, — мовив я, — не бажаю його більше бачити. А в спогади я стану занурюватись, коли постарію.
— Ви й так доволі старий, — гостро відрізала Жофі, наставивши на мене свій гачкуватий червоний ніс. — Ще чогось чекаєте, молодий пане?
Я засміявся.
— Як гадаєте, скільки мені років?
— Нічого гадати, бо я знаю напевне, молодий пане, — відповіла жінка.
Вона була налаштована войовничо, вочевидь, уночі їй добряче дошкуляла подагра.
— Нічого ви не знаєте, — мовив я. — Звідкіля вам знати, коли я й сам не знаю. Чи ви шпигуєте за мною?.. З останніх сил дошкандибали до районної ради, аби довідатися про рік мого народження?
На цей раз вона змовчала, не заспокоїлись тільки її очі; спершу вона їх опустила, потім поволі підняла знову, й, ніби жаліючи мене, надовго втупила в мене свій блякло-блакитний погляд.
— Молодий пане, — мовила вона перегодом, — не можна обманути старість. Кликали її чи ні, а вона тут як тут. Якби ж то молодий пан не боровся з нею, а спокійно прийняв те, що йому відміряв Господь…
— Жофі, — мовив я. — Не завдавайте Господові зайвих клопотів!
— Це для нього не клопіт, — тихо озвалася жінка. — Я бажаю лише, щоб життя молодого пана було спокійнішим і він не переймався незворотним. Якби ви погодилися з тим, чого вимагає ваша природа…
І знову цей довгий співчутливий погляд на моєму обличчі…
— …стосовно ж вашого віку…
— Чого ви вчепилися в мій вік, стара відьмо?
— Добре-добре, не нервуйте! Пийте свою кавусю, поки тепла. Не бійтеся, я вже недовго набридатиму вам своїми розмовами.
— Не залякуйте мене! — мовив я. — Та поки ця скорботна мить ще не настала, заберіть звідсіля це горнятко! І від сьогодні приносьте мені каву в щораз іншому горнятку, чашці, філіжанці, щодня в іншій, ми зрозуміли одне одного?
Стара знову опустила очі і я зауважив, що навіть їхній колір змінився. Та поки її тремтяча рука тяглася до горнятка, я встав, схопив його і жбурнув у куток. Це було гарне міцне горнятко, воно розлетілося на три чи чотири друзки.
— Аби вас не мучили докори совісті, Жофі, — сказав я. — Це справедливіше: заплановану брудну роботу людина має виконувати власноруч.
Я вже згадував на початку цих нотаток, що сімнадцять чи вісімнадцять, а то й дев'ятнадцять років ми живемо самотньо, удвох з моїм сином; та це потребує уточнення. У ранньому підлітковому віці Тамаш декілька років перебував у Швейцарії, спершу у доктора Шмідта, в пансіоні Святого Галлена для хлопчиків, де він мав вивчити німецьку мову, а потому ще кілька років у своєї тітки, в Женеві, з метою засвоєння французької. Кажу як є: на якийсь час я прагнув його спекатись. Моя квартира була занадто переповнена дитячою жвавістю, а головне — галасом. Водночас з віком, так я вважав, я змушений був дедалі більше уваги приділяти створенню робочих умов для свого пера й спокою фізичного існування. Інакше кажучи, я дуже зніжився. Чи міг я собі це дозволити? Не варто плекати ілюзій, думав я тоді: якщо людині за сімдесят, вона має право бажати собі якогось від себе послаблення, повертаючись при цьому до всіх своїм колючим боком. Та все до міри: ходити в капцях не варто навіть удома, а корсет самодисципліни можна послаблювати лише уві сні. Як видно, мій розум ще цілком ясний, світ емоцій не згас під флером старості, хіба що, либонь, менше стало в мені співчуття, а натомість додалося зловтіхи, адже мене дедалі більше дратує людська самовпевненість. Вгору до Місяця? Ще вище? Жодна ракета не здійме нас на таку висоту в безкінечність, де б не супроводжувало її, чіпляючись за останню сходинку, людське марнославство, не випереджала б заздрість. На якій же планеті, питаю я себе, скоцюрбиться останній скелет людського роду з вимерзлими сльозовими мішечками під порожніми очними впадинами?
Я, хоча й назагал не славлюся скромністю, та й гонор маю більший, ніж належить, цілком би вдовольнявся тими невеличкими сюрпризами, що їх пропонує нам земна куля. Сни мої, однак, не знають перепон, а тому нездійсненні, хоч я вдовольнився б здійсненням — ото була б радість! — найневибагливішого з них: якби мені вдалося, наприклад, помирити Йожефа Кеттауера, мого сусіда зліва, з Іштваном Барцою, моїм сусідом справа, які через переставленого кимось сміттєвого бачка мріють прибити один одного ступкою чи лопатою для вугілля. Я був би вражений, якби Господь дав мені стільки розуму й терпіння, аби це здійснити. Вибратися кудись далеко я і в сні не наважився б. Ну, хіба одним будинком далі чи ближче по вулиці, чи в час пік про-їхатись автобусом, чи наблизитись до конторського столу якогось керівника. Сісти, зрештою, на електричку й побувати на пахучій[4] месі серед богомільних бабусь. А от перетнути кордон я не здатен навіть поглядом. Мені не вистачило б усього життя, аби перерахувати, під скількома кутами перетинаються ворожі людські наміри, і скільки бальзаму та бинтів потрібно, аби вилікувати, відшептати хоча б підсвідомі рани кожної людини.
Повторюю, я гніваюсь, хоча, буває, й пащекую, бачачи незбагненний колообіг абсурдності. Чи замість нарікання ліпше впасти у відчай, а отже, карати самого себе?
Варто мати на увазі таке: якщо я вже не шкодую інших, то себе й поготів. Коли я обурююсь, бачачи, чуючи чи читаючи щось у газетах, я маю пам'ятати, що воно спрямоване аж ніяк не проти моєї печінки чи сльозових мішечків, і не обов'язково, що саме до мене волають за словом справедливості. Не я вершина світу. І дуже вірогідно, що цей світ обертається не піді мною, а значно вище. Що двом скрижалям Мойсея, у кращому випадку, знайшлося б місце в гумористичній рубриці «Мадяр Немзет», та й то без особливого успіху. «Не бажайте… у ближнього свого…». То й не бажайте! «Не вбий!». Ха-ха: усміхнеться читач, якщо він не перегорнув сторінку раніше.
Якось, коли ще мій син Тамаш був у Швейцарії, до мого помешкання з'явилася одна молода письменниця. Незважаючи на мої прохання до редакції не давати нікому номер мого телефону та адресу, не минало й тижня, щоб у мої двері не постукав якийсь непрошений гість. Молода пані Сільвія Вуковіч стверджувала, що адресу вона отримала від мене особисто. З огляду на свою блискучу пам'ять, я це заперечував.
— Як же так, панночко, — відбивався я, — моя пам'ять мені ще не зраджує, я ще можу назвати дівоче прізвище моєї матері, і навіть не забув рік її народження, тож…
Очевидно, вона потрактувала мої слова як самоіронію, бо усміхнулась.
— …ви допускаєте, що я міг би забути про зустріч з таким чарівним створінням, як ви?
Що й казати, вона була на диво чарівною.
— Метре, ми зустрічалися в редакції «Уй Іраш».
— Не називайте мене метром!
Вона знов усміхнулась.
— …звідтіля ми вийшли разом, і ви були такі ласкаві, що трішечки провели мене, згадали?
Вона ще раз усміхнулась. Якби не ця посмішка, я випровадив би її, хай би якою красунею вона була. Але ж брехуха: я не зустрічаюсь з авторками, адже боюся їх, як вогню. До того ж пані Сільвія — яку я в мить своєї хвилинної слабкості трохи згодом називатиму Сільвою — звивалася усім тілом, мов змія, від чого в мені все теж рухалось і звивалося. Вона нагадувала мені колись побачену співачку з шоу, словом, не лише не збуджувала мою чоловічу силу, а — навпаки — гасила її, як зрештою і її дещо протяжний, солодкавий, тоненький голосок, від кожної модуляції якого в лице співбесідника бризкала крапля штучного меду. Я несамохіть обтер обличчя.
