— Привіт! Оленочко, ти вибач, що без попередження. Просто я була поруч з твоїм будинком, та й, думаю, загляну, що там моя давня подружка поробляє.
Оленка допомогла гості роздягтись.
— Проходь у кімнату. Я зараз почастую тебе вечерею.
— Ні-ні, жодних вечерь, — Ірина категорично замахала своїми довгими витонченими руками. — От коли б теплого чайку, ще й зеленого…
Оленка вдавано ляпнула себе по чолі й посміхнулася, — вибачай, подруго, забула, що ти у нас на вічній дієті. Але тобі поталанило. Чай у мене є. І гарячий, і зелений.
Мимоволі Оленка окинула Іру поглядом. Зі спини вона виглядала так само, як і в університеті. Невисока, струнка дівчина, жіночна та елегантна. На ній була темно-вишнева сукня і коричневі чобітки. Волосся зібране в акуратну ґульку, закріплену шпильками.
Оленка поставила чайник, дістала із серванта печиво. «Лише півпачки залишилось», — скрушно подумала Оленка.
За якусь мить господиня уже принесла до вітальні тацю з чаєм та варенням.
Іра читала журнал, вгніздившись у м’яке крісло.
— Що це ти читаєш? — Поцікавилася вона в Іри.
— А, оце купила журнал, розгорнула гороскоп почитати, — гостя відклала журнал.
— Пригощайся, — Оленка поставила на симпатичний столик тацю.
На щастя в останній момент вона згадала про банку полуничного варення. Мамина заслуга.
Іра одразу ж взяла горнятко з зеленим чаєм і міцно стиснула його довгими худими пальцями.
— Сильно замерзла. Уже починає холодніти, усе-таки середина листопада.
— Грійся, Ірочко, варення бери.
Оленка уважно оглядала подругу. Ірина майже не змінилась, тільки погляд подорослішав. Личко залишилось таким же милим. Вона спробувала чай і задоволено поморщила носика. Це був точний знак, що Іра задоволена.
— Ну як ти, Оленко? Я дзвонила вдень, ти не брала трубки. От і вирішила без попередження зайти.
— І правильно зробила, — Оленка зручно вмостилася навпроти подруги. — Коли б із попередженням, то вже й не знаю, чи зустрілися б. Розповідай, дорогенька. Як там подружнє життя, ще на свободу не тягне?
— Ні, Богу дякувати, ще ні, — й Іра довго та із задоволенням почала розповідати про свої сімейні будні.
Вона одружилась з розлученим чоловіком, набагато старшим за неї. Кинула університет і народила йому синочка і двох донечок.
Оленка не розуміла Іру. Не могла і не хотіла зрозуміти. Що її привабило у цьому старшому чоловікові? Невже купилась на статок? І зараз, слухаючи монолог Іри про її чудове життя, про те, як вона любить дітей і як вони чудово розуміють одне одного з чоловіком, Оленка засуджувала приятельку. Засуджувала, бо не вірила, що це справжнє, щире кохання. Їй здавалось, що це самопожертва. Це те, від чого ти готовий відмовитись заради кохання.
А перед нею сиділа молода щаслива жінка. Вона жила у престижному районі, у просторій квартирі. Одягалась у дорогих бутиках. Відпочивала за кордоном. У неї все було чудово, вона була усім задоволена. А де ж жертви? Де страждання? Оленці і в голову не могло прийти, що кохання може бути щасливим, без переживань і стресів. А молода дівчина може справді кохати старшого за себе чоловіка, незалежно від того, скільки він заробляє.
Час збіг дуже швидко. Іра поглянула на годинника й спохопилася, — усе, люба, мушу бігти. Моїй няньці час додому. Я тобі обов’язково подзвоню, — пообіцяла Іра вже у коридорі, одягаючи свій червоний кашемировий піджачок.
А Оленці на якусь мить постала перед очима пані Кучеренко. Проте вона дуже швидко взяла себе у руку. «Ну й що з того, що її подруга одягається у тих же магазинах, що й та мальована стерва», — вона обняла подругу на прощання.
— Звичайно, буду чекати.
Оленка задумалась. Приятелька мило посміхнулась і, попрощавшись, пішла.
* * *
На самоті Оленку знов охопив відчай. Думки про безробіття і мамин розчарований голос не давали спокою. Апетит зіпсувався, вона так і не повечеряла. Всівшись напроти телевізора, Оленка нервово перемикала канали.
На журнальному столику самотньо лежав модний журнал. — О, це ж Іра забула.
Намагаючись відігнати від себе гіркі думки, вона взяла знічев’я погортати журнал. Не допомагало.
Гортаючи сторінки, Оленка все ж не могла не думати про своє тяжке становище. Навіщо їй знати дванадцять способів, як одружити на собі багатого чоловіка чи три причини, чому категорично заборонено вдягати цього сезону чоботи з гострим носком.
Дійшовши до гороскопу, Оленка знайшла свій знак і прочитала: «У цьому місяці ваше життя кардинально зміниться. Доля готує кар’єрний зліт. А одинокі Діви нарешті зустрінуть справжнє кохання».
— Що за нісенітниця, — голосно знервованим тоном прокоментувала віщування Оленка і роздратовано перегорнула сторінку.
Але власне цієї миті гороскоп не здався такою вже нісенітницею. Особливо частина про кар’єру. Великими пурпуровими літерами на всю сторінку було надруковано оголошення про набір в модельне агентство. Оленка швидко пробігла його очима кілька разів. Шалена, ба навіть божевільна ідея промайнула у голові.
Оленка схопилась на ноги і побігла до великого дзеркала у коридорі. Вона встала перед ним і намацала вимикач. Їй стало моторошно. Зараз вона ввімкне світло і зрозуміє, що зовсім не тягне на модель. Так, вона висока і струнка, але ж вона не модель. Рука тремтіла, Оленка заплющила очі і натиснула на вимикач. Простоявши з закритими очима кілька хвилин, вона знову вимкнула світло: «Так! На раз-два-три вмикаю світло і відкриваю очі!»
— Раз, два, три… — голосно сама собі скомандувала Оленка…
У дзеркалі стояла висока худорлява дівчина. Трохи перелякана, але симпатична. Волосся кольору чорного шоколаду до плечей обрамлювало бліде овальне личко. Виблискували великі карі очі, прямий носик і тонкі губи підкреслювали правильність рис. Щоки палали. Довга шия, жіночні плечі і красива лінія талії, довгі ноги…
Оленка стиснула кулачки, повернулась у профіль і задерла заношену сіру кофтинку. Плаский животик. Ззаду теж нічого. Оленка ще більше перелякалась і побігла до кімнати, щоб ще раз прочитати оголошення — «Усе правильно. Набір у модельне агентство… дівчата віком до 25 років, відбірковий конкурс розпочинається завтра».
Оленка, вражена своєю сміливістю чи то легковажністю, впала на диван.
Телевізор голосно бубонів, але стукіт серця був голоснішим.
Оленка знову схопилася і побігла до дзеркала. Простоявши там більше ніж годину і тричі обдивившись кожну частину тіла, вона твердо вирішила піти на відбір. Ідея вже перестала здаватись такою шаленою та безглуздою.
Заснути вона б не змогла цієї ночі ні за що. Оленка сиділа при світлі і думала — «Так, довгі ноги і плаский живіт — це, звичайно, добре. Але треба б якось освіжитись. От як би зробити нову зачіску, макіяж».
І справді освіжитись не завадило б. Оленка давно вже не слідкувала за своєю зовнішністю. Ні, вона завжди була охайно зачесана та одягнена. Але зачіска обмежувалась звичайним хвостиком, а косметику вона взагалі не визнавала.
«Треба десь знайти гроші на салон краси», — вирішила Оленка. Вона раптом відкинула усі сумніви і почала сміливо розмірковувати. Можливо, тому що у неї не було іншого виходу, а може вона вперше у житті прислухалась до своєї інтуїції.
«Де ж взяти гроші? Можна в Іри позичити», — Оленка навіть схопила телефон, але краєм ока зачепивши годинник, одразу поклала трубку. «Пізня година! Та й доведеться Ірі розповісти нащо гроші. Вона може не зрозуміти і ще чоловікові розповість. То що ж робити? Де взяти гроші?»
Оленка глянула на коричневий старий сервант, що підпирав протилежну стіну. Здається вона згадала, де можуть бути гроші. Несміливо відчинила велику шухляду, і з верхньої полички на неї глянули два веселі очка. Це була велика рожева свинька, стара скарбонка, яку одногрупники подарували Оленці ще на першому курсі університету.
Це досить кумедна історія, вона не хотіла, щоб їй дарували щось дороге, бо ж знала, як скрутно у студентів із грішми. Але друзі не розгубились і на одному з базарів купили величезну стару-стару скарбонку. «Вона недорога, але все залежатиме від тебе. Чим більше грошей ти туди покладеш, тим дорожчою вона буде», — прокоментували друзі.
