Юрій наблизився і, легко провівши ребром долоні по Оленчиних бедрах, прошепотів, — тут наверху є затишна кімната для нас, — чоловік недвозначно підморгнув.

Оленці стало бридко від його тваринного погляду. А тільки що вона танула в обіймах цього чоловіка, а він… такий як і всі.

— Пішли, Юрій злегка ляснув Оленку нижче талії, він роздягав її поглядом.

— Ні!

Оленка розгублено кліпала очима і намагалася вивільнитись із нестерпних обіймів оскаженілого чоловіка. Її «ні» прозвучало твердо, занадто твердо для багатого впливового підприємця, який звик отримувати все, що захоче.

Юрій схопив Оленку за талію і потяг до сходів.

Дівчина пручалась, на очах проступили сльози. Вона металась, розмахувала руками, відштовхувала нападника.

Натовп затих. Юрій, повільно повернувши голову, миттю відпустив Оленку. Він випростався, підняв голову і поправив сорочку. Густі брови насупились і чоловік зневажливо глянув на Оленку.

Дівчина відвела погляд.

— Шльондра, — презирливо сплюнув він крізь зуби.

— Що ти сказав? — З натовпу почувся сильний чоловічий голос.

Високий чорнявий чоловік підійшов до Оленки і заступив її своєю широкою спиною.

— Юрію, негайно перепроси дівчину. Вона тут така сама гостя як і ми, — ніби наказав Оленчин рятівник.

Він навис над набагато нижчим за нього кривдником і погрозливо захитав головою.

— Славку, ти чого? — Улесливо заусміхався Юрій.

Юрій глянув на Оленку. Вона перелякано тулилась до перил. Її сукня тепер не надто відрізнялась на фоні посинілої шкіри. Із зачіски вибилось кілька неслухняних пасем волосся.

— Це ти чого, перепроси дівчину, — дещо з притиском повторив несподіваний захисник.

— Дівчину? — Вдаючи здивування, перепитав Юрій. — Та це не дівчина, а шльондра.

Оленка зажмурила очі. Вона не боялась. Ні, просто чекала поки все скінчиться.

Почалась бійка. Чоловіки вовтузили один одного, наче танцюючи на слизькій від талого снігу плитці. Підбігли інші вельмишановні бізнесмени і почали розтягувати бійців. Хтось покликав охорону. Усе затихло. Оленка розплющила очі.

Юрій одразу ж зник, а Славко, посміхаючись, підійшов до Оленки.

У нього нависла крапля густої червоної рідини над лівою бровою.

Оленка забилась в куточок між перилами і стіною.

— Ходімо. Відвезу вас додому.

Оленка чемно пішла за рятівником, наче заворожена. Внизу, біля гардероба, Оленка дістала з маленької перламутрової сумочки тонесеньку хусточку, вишиту квітами у кутку.

— Ось, — вона протягла хустинку чоловікові, — у вас брова розсічена. Білосніжна тканина забарвилась червоною фарбою.

— Гарна хустинка, — подякував рятівник і назвав себе, — Ярослав. Можна просто Славко.

Оленка глянула на нього: високий, красивий чоловік з добрими очима притискав до брови хусточку і морщив ніс.

— Оленка. І… дякую вам.

— За що?

— Ну за те, що ви… — Оленка не знала як правильно висловитись.

Ярослав не дав їй закінчити речення, — знаєте, я думаю, що бійка це поважний привід, щоб перейти на «ти».

Оленка усміхнулась і захитала голівкою.

— А взагалі нема за що дякувати. Ходімо.

Вони їхали мовчки. Ніхто не наважувався розпочати розмову. На диво мовчання ставало дедалі комфортнішим.

Оленка крадькома розглядала свого героя, користуючись тим, що його увага прикута до дороги.

Широке обличчя, смуглява шкіра і ледь помітний рум’янець на щоках…

Славко повернувся до Оленки і запитав:

— Куди далі?

Вони в’їхали у місто. «Які у нього очі! Темно сірі, з вогником, з теплим сяйвом. А вії! Темні, довгі і пухнасті. Будь-яка дівчина позаздрить», — Оленка замріялась. Їй одразу ж пригадалось нещодавнє ворожіння на Андрія у товаристві старих приятельок. «Та за кого виходити», — сміялася вона, коли витягла обручку. Марічка тоді дуже засмутилась: «Чому ти, а не я? Я ж так хочу!»

— Оленко, ти мене чуєш? Куди їдемо? — Повторив запитання Славко.

Оленка стрепенулася, — вибач, я задумалась.

— Чи замріялась?

Оленка кинула погляд на нового знайомого. Він зробив вигляд, наче нічого не сказав.

— Зараз третій поворот на право. Ось, біля заправки, — поточнила Оленка, вказуючи своєю довгою рукою у розкішній шубі на дорогу.

Славко уважно подивився на свою нову знайому. Занадто відвертий погляд як для ледь знайомих людей. Оленка посміхнулась від задоволення. «Я йому подобаюсь», — зухвало подумала вона. У ній раптом прокинулась непохитна самовпевненість.

Славко підтвердив її здогади.

— У тебе гарні очі.

Оленка заклякла, а впевненість похитнулась. Вона не очікувала компліменту. Не очікувала, що Ярослав виявиться таким швидким. Вона завжди думала для того, щоб стати близькими, людям потрібно багато часу. Але як тільки вона побачила свого рятівника, у неї зникло відчуття тривоги, зник страх. Вона наче корабель пристала до берега і затихла.

— Ти взагалі що там робила? — Перебив її думки Ярослав.

— Де? — Оленка розгублено перепитала, — на вечірці. — Працювала.

Славко зміряв Оленку поглядом і промовчав.

Оленка вирішила, що потрібно все пояснити.

— Я модель. Запропонували гарний підробіток. Там, до речі, ще двоє моїх подружок залишилося.

Оленка на мить розгубилася, адже вона зовсім забула про Олю з Оксанкою. Хоча зрештою й вони, швидше за все, не надто скучили за Оленкою.

— Ми ніби-то мали скласти компанію багатеньким… — Оленка запнулась на півслові.

— Чого ти? Багатеньким дядечкам. — славко закінчив замість неї фразу й посміхнувся.

— Я просто не знала, чи можна так казати, — крізь сміх, наче першокласниця, виправдовувалась Оленка.

— Чи можна так при мені говорити, — Славко провокаційно глянув на Оленку так, що вона на якусь мить злякалась.

— Ні, ні. Не те щоб, — почала вона якось незграбно виправдовуватися.

Але Ярослав знову її перебив, — я все розумію, я один з них, я теж багатенький дядечко.

— Ні. Тобто…

Раптом машина різко загальмувала і, щоб втримати пасажирку, Славко притримав її рукою.

Оленка різко хитнулась уперед і назад. — Ой, — тільки й встигла зойкнути вона.

Червона вантажівка, яка їхала перед ними злетіла з дороги.

Ярослав вискочив з машини, вживши кілька не зовсім цензурних слів.

Оленка заплющила очі. На якусь мить вона відчула його подих, мужній, чоловічий подих. Близько, небезпечно близько до неї. Він майже обійняв її правою рукою, шорхнув пальцями по її щоці. Величезною теплою долонею відгородив від усього лихого. Оленка часто дихала, серденько калатало. У грудях все стискалось.

Славко заскочив до авта і від нього повіяло нічним морозом.

— Ну їх, хай самі розбираються. Богу дякувати, я тут ні до чого.

Він рушив. За якусь мить здивовано глянув на Оленку.

— Ти чого?

Оленка прилипла до крісла і притисла тремтячі руки до грудей. У неї був натуральний шок — вона побачила стареньку іномарку під колесами вантажівки.

— Ти що злякалась?

Оленка нервово кліпнула віями. Раніше вона ніколи не бачила аварій. А тут одразу стала майже учасницею аварії.

— Дурненька, — усміхнувся Славко.

Оленка, як за помахом чарівної палички, притихла. Її переляк враз минув. Його низький, хриплуватий голос діяв магічно. Поза тим, вони вже майже під’їхали до її дому.

— У наступний двір. Третій під’їзд.

Машина зупинилась. Навкруг сяяли перламутром снігові кучугури. тоненькі гілочки кущів і дерев мерехтіли слизьким інеєм. Зеленувате електричне світло самотнього ліхтаря блиснуло в Оленчиних очах.

— Ти маєш гарні очі, — знову повторив Славко.

Оленці здалось вона чує це не вперше і не вдруге. Але з такою ніжністю…

— Ти вже це казав.

— Але ти ніяк не відреагувала.

«Як же я люблю чоловіків, які говорять те, що думають», — Оленка аж замружилась від задоволення і знову залишила Славкову репліку без відповіді.

— Я проведу тебе до квартири.