— Любий, подивися, будь ласка, як точно називається наш готель?

Чоловік витягнув путівки й уважно прочитав:

— «Аботель Кроун Етуаль». Так, це наш готель, — підтвердив він.

Дарина, трохи зашарівшись, попросила:

— Чи могла б я поїхати з вами. Я, на жаль, зовсім не знаю французької, а мій супутник, що мав їхати зі мною, несподівано захворів, — елементарна жіноча гордість не дозволила їй сказати незнайомим людям, що її лише вчора кинув хлопець.

— Звичайно, — посміхнулася дівчина, — Вікторе, піймай нам таксі, — звернулася вона до свого хлопця. А потім простягнула руку Дарині, представляючись:

— Мене звати Ольга. А це мій чоловік, Віктор. Ми лише одружилися. Ми з Чернігова.

— Дуже приємно, — відповіла Дарина, потискуючи руку Ользі. — Дарина. Я зі Львова.

— Чудово, — потиснув Дарині руку Віктор. — Де ваша валіза. Я не можу дозволити такій чарівній галичанці тягати важкі валізи.

Дарина знову трохи почервоніла, не знаючи як реагувати на такий комплімент при молодій дружині. Та Ольга лише розсміялася:

— Не дивуйтеся, Дарко, він у мене художник. У нього всі жінки чарівні.

— А кохана лише одна, — урочисто промовив Віктор і ніжно поцілував дружину.

За кілька хвилин Віктор упіймав таксі. За кермом авто сидів якийсь смаглявий юнак, що беззупину торохтів щось на дикій суміші англійської та французької мов. На свій превеликий жаль, жодної з них Дарина не знала. А ось Ігор вільно володіє французькою, подумала дівчина. Може, він таки правду сказав, що вони не пара. Він освічений, вихований, вишуканий… Мерзотник!

Готель під гучною назвою «Аботель Кроун Етуаль», розташований на вулиці Триумфальної арки (Rue De L’Arc De Triomphe), виявився несподівано компактним, усього на двадцять номерів, але надзвичайно затишним і неймовірно гарним. Дарині дістався номер на другому поверсі. Дуже домашній, чистий, з чудовим видом на місто. Ще у номері була ванна! Вона негайно вирішила порозкошувати. Втоми від перельоту Дарина не відчувала. Була інша втома. Та, яку не вилікуєш гарячою водою та запашною піною.

Дівчина роздягнулася і занурилась у ванну, повну ароматної піни. І їй знову нестерпно захотілося, щоб Ігор був тут, з нею. Щоб Стася Палій вийшла заміж за когось іншого. А тієї розмови у кав’ярні «В Ольги» не було.

Але нехай там як, Дарка не збиралася відкладати знайомство з Парижем у довгий ящик. Тут так мило і тепло навіть спекотно, як для листопада. Справжня весна!

Звикла з дитинства усе робити швидко. На збори Дарина не витратила жодної зайвої хвилини. Після коротких вагань між панчохами та колготками, все ж таки — листопад, Даруся зупинилася на останніх. Зверху на «Марі-Ортанс» Дарина накинула чорну кофту. Взула свої чорні черевички, на невисоких каблучках. Взяла невеличку чорну сумочку, і вперед. Даруся, хвилюючись, закрила номер, спустилася в хол готелю і підійшла до портьє.

Лисуватий дядько середніх літ, здається, зауважив її ще здалека. При всій своїй недосвідченості, вона не могла не помітити захвату в його очах. Що ж, це було приємно. Жодної зухвалості, тільки щире захоплення. Дівчина всміхнулася і жахливою англійською мовою попросила:

— Карту Парижа, будь ласка.

Портьє кивнув, повертаючи їй усмішку, і дуже чемно запитав:

— Мадемуазель — росіянка?

— Ні, я з України. Але… знаю російську.

Портьє знову кивнув і за два євро та дві секунди карта Парижа опинилася в руках у Дарини. Назви на карті було зазначено двома мовами — французькою та російською, а люб’язний портьє розстарався і обвів червоним маркером те місце, де розташований їхній готель.

— 30 Rue De L’Arc De Triomphe, — нагадав він уже французькою, давши змогу Дарці насолодитися його чарівною вимовою. — Приємної прогулянки, мадемуазель.

Несподівано у холі, вона зіткнулася з Ольгою та Віктором. Вони також збиралися погуляти Парижем. Ольга здивовано поглянула на Дарину, а потім ввічливо запитала:

— Вибачте, Дарино, ви може збираєтеся до театру? Ми також хотіли якийсь відвідати, але в турагенції нам не пропонували, а де купувати квитки, не знаємо.

Дарина злегка почервоніла:

— Ні, я не збираюся до театру. — І несподівано, щоб хоч якось згладити свій вигляд, на ходу вигадала байку: в Парижі, неподалік Монмартру, мешкає давня приятелька моєї покійної мами. Я збираюся провідати її. У неї сьогодні День народження. Та спершу трохи погуляю містом. А щоб не витрачати час на повернення в готель, вирішила відразу одягнутися на вечір. Адже у нас лише три дні…

Ольга цілком погодилася з Дариною:

— Так, звичайно, лише три дні. Ми так мріяли про цю подорож, — і жінка ніжно притулилася до чоловіка.

Від цього жесту Дарині закололо під серцем. Але тут вона подумала про театр і запитала:

— А ви справді хочете відвідати театр?

— Так, хоч якийсь. Ми сьогодні покладемо на це всі сили.

— А ви не заперечуєте, якщо вам це вдасться, ви завтра поділитеся зі мною досвідом, і я також відвідаю якийсь театр. Це справді чудова ідея!

Ольга весело кивнула головою:

— Звичайно! А ви розкажете нам, якщо також щось побачити оригінальне. Будемо обмінюватися досвідом. — Запропонувала Ольга.

На прощання вони махнули Дарині приязно рукою:

— Приємної прогулянки.

— Приємної прогулянки і вам, — гукнула у відповідь Дарина.

Олине й Вікторове побажання Дарині справдились.

Спершу Дарка вирішила побувати у Луврі. Вона наче зачарована ходила від зали до зали, зовсім забувши про час. А час не те що просто минав швидко, він летів. І Даруся зовсім не здивувалася, коли, глянувши на годинника, побачила, що провела у Луврі чотири години. Й анітрохи не втомилася.

Елісейськими полями, про які вона раніше чула тільки у пісні Джо Дасена, Дарина мандрувала трохи менше, ніж Лувром. Дарці усе неймовірно подобалося… І неонові вивіски численних кінотеатрів. І розкішні магазини, до яких вона навіть зазирнути не наважувалася. І запаморочливо елегантні дами, що виходили з них, гордо тримаючи голови, як королеви. Сама не своя від захвату, Дарина просто не помічала, як усі — і парижани, і туристи — задивлялися на неї.

На Римській вулиці повз неї пройшла старша пара. Сивий добродій в довгому чорному пальті й вишукана пані у фіолетовому плащі. Пані лагідно сказала, адресуючись до свого супутника:

— Глянь, яка красуня, чи не так?

На що чоловік схвально кивнув.

Дарина зовсім не знала французької, однак здогадалася, що їй дістався комплімент від красивої пари старших людей.

Певно, Стася Палій не викликає таких емоцій у людей на вулицях! Якщо чоловік, у відповідь на запитання, чи гарна його наречена, починає читати лекцію про те, що врода це не головне. Можна й до ворожки не ходити. Ясно й так, що його пара, м’яко кажучи, страшненька.

От цікаво, Стася знає, що їй купили чоловіка? Чи вона сама його купила? Чи, скоріше за все, вона вірить Ігореві, думаючи, що той її кохає. — Думаючи про своє, брела вуличками міста кохання Даруся.

На терасі одного з ресторанів Дарина випила келих вина бозна-якого року і так легко, ніби робила це все життя. А побачивши відому в світі мережу парфумерних магазинів «Sephora», зайшла придивитися собі щось із парфумів.

Дарина прагнула знайти саме свій аромат. Щось терпке і водночас ніжне, свіже з ледь вловимим натяком на спокусу.

Вишколені продавщиці зрозуміли її без слів. Обслуговувала її висока білявка арійського типу, яка, перш ніж що-небудь запропонувати, пильно оглянула дівчину так, ніби була кравчинею, і знімала мірку з клієнтки. Третій флакон, що його послужлива блондинка підсунула Дарці під ніс зі словами:

— Спробуйте цей аромат, мадемуазель. Він повинен вам сподобатися.

Дарина понюхала й мимоволі ахнула:

— Він неймовірний, — промовила Дарка геть забувши, що ніхто тут не розуміє української.

Однак з її захопленого вигляду продавщиця все сама зрозуміла. Вона подала Дарині дзеркало і показала рукою на її відображення: