«Але невже ти не можеш утекти з цього міста к бісовій матері? — спересердя вилаявся я і, щоби виправити цю свою провину, нагадав про велич і силу числа дев'ять. — Ось іще одне Боже число. Чи пам'ятаєш, любий Станіславе, як урочисто і гідно вшанували ми нині число три? Так от, уяви собі, що число дев'ять слід ушанувати з такою ж, але потрійною гідністю! Адже це — тріяда тріяд, а дехто навіть каже, що, намалювавши на стіні три дев'ятки, ми віддаємо свій дім під недремну опіку Божу». «За три дев'ятки!» — прийняв мої думки Станіслав і відсалютував своїм келихом. «За дев'ять плодів Святого Духа, — означував я. — За дев'ять ангельських чинів. За відповідності воїнства небесного у вояцтві земному. Я маю на увазі три трійки непереможних, про яких читаємо в поета: „Ангели летять, як воскреслі пілоти, по три“. Отож за короля Артура, Карла Великого і Ґотфріда Бульйонського — трьох найбільших лицарів християнства! За Ісуса Навина, царя Давида і Юду Маккавея — найудатніших войовників юдейських! За Гектора, Олександра Македонського і Юлія Цезаря — найдоблесніших проводирів поганських!» Звертання до славетних імен настільки зміцнило мене на дусі, що вже після того, як ми випили, я додав: «Жоден засранець не сміє зазіхнути на твоє життя, любий Станіславе, інакше матиме справу зі мною! А зі мною жарти недобрі!» Я підніс йому до самих окулярів, аби він таки побачив, мій добрячий кулачисько. «Що на це скажеш?» — переможно спитав я.
«Гадаю, не один ніс було розквашено цією штукою», — чітко відповів Станіслав. «Отож-то!» — підтвердив я його правоту і ми обидва зайшлися сміхом.
Тоді, пригадавши собі, для чого ми тут сидимо, Станіслав ухопився за гітару і без надриву, як те іноді трапляється в іноземців, але мужньо проспівав «Оgпі amante e guerrer»[34]. «Щось мені здається, друже Станіславе, ніби ти закоханий. Так воно чи ні?» — вирішив я з'ясувати. «Я маю нещасливе кохання, отче Антоніо», — була відповідь. «Тобто?» — не задовільнився я. «Моя кохана є заміжньою жінкою. Я пожадав жінку ближнього. Я готовий усе на світі зробити для неї», — по цих словах він гикнув. «І що далі?» — не полишав його я. «Одного разу вона віддала мені своє тіло. Але тепер мені здається, що душа її лишилася невідданою». «Отже, ти не досить добре впорався з її тілом, — виснував я. — Розкажи мені докладніше, як це було». «Я зробив для неї все, що міг, і їй було нестерпно добре. Стіл, на якому вона лежала, ходив ходором під нею». «Не вдавайся аж до таких подробиць, хлопче, — зауважив йому я. — Не потребую знати твого з нею modus coiti[35]. Скажи мені краще, як вона на тебе дивиться: з відданістю, ввічливістю чи закритістю?» «Я сказав би, що із ввічливою закритістю, отче Антоніо», — відповів він на це. «Тоді вітаю! Вона любить тебе!» — запевнив його я. І зненацька поставив питання руба: «Ти хочеш порішити її чоловіка?» «Що ви, отче, — розвіяв він мої підозри. — Вони й без того розлучаються. Невдовзі їдуть до Риму по дозвіл на розлучення». «Ну, тоді тим більше — не скисай! І завжди май надію на Бога, — нагадав я йому. — І на святого Валентина, який сприяє в таких аферках!» По цьому я спом'янувся, що час настав на вшанування числа десять, тож келихи було наповнено по вінця. «За десять заповідей Божих, — почав я, однак довго не міг згадати якусь іншу прикметну десятку. Нарешті здобувся на ще одне. — За десять кар єгипетських!» А ще через хвилину доповнив: «І за десять міст палестинських». Коли число десять було належним чином пошановано, а келихи осушено, постановив я вдатися до музики і, повернувши собі лютню, підібрав на ній спершу «Duolsi la vita», а тоді — без будь-яких переходів — «Ессо la primavera»[36]. однак лютня якогось біса перестала мене слухатися, можливо тому, що робилося чимраз холодніше і в мене задубіли пальці, до того ж я переплутав слова. «А скажи-но, хлопче, забув, як ти називаєшся, — звернувся я через хвилину до чужинця, — чи не потребуєш ти якої-небудь зброї для самозахисту? Можу подарувати тобі, наприклад, цей меч. Або пістолет. Добрий маю пістолет! Можемо трохи постріляти з нього в он те дерево. Візьми його, я собі новий куплю». Однак Станіслав дуже чемно подякував і від зброї навідріз відмовився. «То що я можу зробити для тебе?» — наполягав на своєму я. «Простити мої гріхи, отче», — сказав він. «Ну то прощаю тобі!» — махнув я рукою, і він вдячно поцілував кожну фалангу мого пальця. Губи в нього були теплі і розм'яклі від вина. Я обійняв його, і ми знову випили, тільки з одинадцяткою справа пішла вельми тяжко, і я спромігся лиш на те, щоби виголосити тост за одинадцятий член символа віри (хоч він є справді ключовим, бо звучить «очікую воскресіння мертвих»). «Очікую воскресіння мертвих», — повторив Станіслав і затремтів від холоду. Я гадав, що по цих словах вони і справді попідводяться, але на цвинтарі все залишалося по-старому, хіба що сова запугукала і туман згустився. Венеції вже не було видно і здавалося, що лишилось нас тільки двоє, останніх, для останнього оголошення. Станіслав, напевно, теж відчував щось подібне, бо раптом затягнув не надто сильним, але напрочуд милим для слуху, дещо хрипкуватим баритоном славну «Ave Maria» Тромбончіно. І чи міг я втриматися, щоб не підтягнути йому своїм ледве тріснутим тенором, за який ще в семінарії кликали мене не «Делькампо», а «Бельканто»? Адже наші голоси були єдиним, що зв'язувало нас тут, у цьому збезлюднілому і зажерливому світі. А славити співом Пресвяту Мадонну ніколи не гріх. І так почули ми себе серед вод Океанських у малесенькому човні, яким Вона опікується і про порятунок якого вічно благає свого Сина.
Я намацав обличчя Станіслава і поцілував його в сльозу, не в змозі й сам зупинити наростання клекоту в грудях і горлі. «Не грішника я поцілував, а доброго музику», — мовив я італійською, проте він усе одно зрозумів. Ми вихлюпнули решту вина до келихів. Наближалася північ і слід було врешті дійти до числа дванадцять. «За дванадцять святих апостолів», — зрозумів мене Станіслав. «І за дванадцять синів Якова, отже, й за дванадцять колін Ізраїлевих, — продовжив я. — За дванадцять брам і дванадцять перлин, і дванадцять підвалин, і дванадцять імен, що на тих підвалинах виписані. За шістьох святих жінок і шістьох святих чоловіків, що в сумі дає також дванадцять. За ягня святої Агнеси. За вежу святої Ірини. За серце святої Терези. За волосся святої Марії Єгипетської. За плечі святої Катерини, за її живіт, за все її тіло. За стріли святого Егідія. За танці святого Віта. За батоги святого Петра. За квіти святого Франциска. За спокуси святого Антонія, мого патрона і заступника. За псів святого Юра!»
Ми допили останні краплі і, спотикаючись, підтримувані один одним, рушили берегом острова назад до церкви. За туманом цілком пропав її білокам'яний фасад, поділений пілястрами на три частини, зі скульптурою Мадонни і Дитини над входом. Станіслав ніс у руці ліхтар і все повторював: «За туманом нічого не видно!» Ми брели геть наосліп, тож не дивно, що перед самою церквою наткнулися на старого Анджеліко, який завмер у нас на дорозі, ніби соляний стовп. «Хіба ти сторож мені? — запитав я його з докором, потрясаючи в повітрі гітарою. — Що стоїш, як пень дерева церковного року?» Але старий капшук на це почав мене переконувати, щоб я лягав спати у нього в повітці. Туман і справді завис такою непролазною кашею, що навряд чи якийсь човен знайшовся би, щоб доставити нас до Венеції.
Усе, що відбувалось (якщо відбувалось), потім, повите для мене таємницею, бо я майже нічого не пам'ятаю — далися взнаки цілоденна втома і погана видимість. Знаю, що старий чорт таки вклав мене на ніч у себе. Куди пішов тієї ночі Станіслав, мені невідомо. Маю надію, що все-таки запопав якогось випадкового човняра, і з ним дістався до свого готелю, що, як він казав, десь на Великому Каналі, неподалік від Понте Академія.
Пригадую тільки, як гукав у туман, навздогін за його нетвердими кроками: «Пам'ятай про душу!» І як долетіла до мене його відповідь: «Коневі ясно!» Я осінив те місце у просторі, звідки це почулося, знаком святого хреста.
