На таку предовгу і значну промову Варяга дядько Півень тільки знизив плечима і кинув через плече:

- То й ходи з нами, воїтелю!

Стражі високо підняли смолоскипи і погупали разом із киянами по довгому причалу. Тільки глиняний яскравий ліхтар лишився висіти на гаку на стовпі.

Звичайно ж, світла стало менше, ніж зі смолоскипами, проте і на відблиски товстої свічки припливала дрібнота. І зразу ж за нею вистрибували зелені, лискучі, довгоморді саргани.

Півник ледь спромігся підняти довгий держак остей що вище над водою. І опустив рвучко вниз. Але удар вийшов і не точний, і не такий блискавичний, як було треба. Заважкий, як для нього, держак ледь не потяг його за собою у воду. Він забив коліно і обдер лікоть об дошку. Після невдачі віддихався. Взяв держак остей до середини. Але тепер верхня частина перетягувала назад у човен. І вдруге Півник ударив по найближчому саргану. І знов не поцілив по стрімкій рибі. Знов забив, тільки друге, коліно. Та ще й обдер зап’ястя лівої руки до крові. Зупинився і почав висмоктувати рану, щоб спинити кров. Відчував, що підступають сльози. Та не від болю, а від того, що всі на нього дивляться і бачать його невдачу. І воїни-варяги, і страж тмутороканський, що підійшов перевірити ліхтар, і моряки з інших лодій. Все це люди чорновиді, у якихось чорних і рудих кошлатих гунях, у високих гостроверхих шапках повстяних.

І тут на нього найшло натхнення! А якщо покласти ості на борт і нахилити до самої води? Тільки риба мигне, потнути її одним швидким порухом! А не підіймати вгору важенні ості і потім бити ними вниз…

Півник ще раз облизав рану і, поклавши держак на борт, попустив гостряки до води. Та й став чекати, коли побільше рибин підійметься до поверхні і підпливе найближче до дракара. І на дракарі, і на човнах, та й портовий страж, побачивши, що малий не повторює своїх рибальських зусиль, перестали на нього дивитись. Він добре вичекав.

Ось, нарешті, щільна зграя сарганів. Швидко і навкіс потнув остями. Так як ото б’ють вояки списом на ристалищі. Не бачив, а відчув, як здригнулись ості, зіткнувшись з якоюсь пружною перепоною. Він натис униз на верхню частину держака. Ості задерлися вгору і на їхніх гострих вістрях забилася зелена блискуча рибина. Півник потяг держак по борту, як ото рогачем витягають із печі горщик. Здер прудку рибину і поклав її на мостину. Вона кілька разів тріпонулась і затихла. Коли малий здерав з остей здобич, луска легко зійшла з боків і руки були геть перемазані слизом і дрібними лусочками. Він, не думаючи про сорочку, обтер пальці об груди і знов поклав ості на борт. Вичекав, скільки треба. Удар навкіс!… І знов на гаках щосили б’ється зелена жива стріла!… За другою рибою пішли інші, наче самі собою. Півник здерав сарганів з остей, все більше забруднюючись лускою. Скоро в нього луска була і в чуприні, і на вухах, і по всьому одягу, а про руки й ноги годі й говорити!…

Він увійшов в такий шал, так зосередився на риболовлі, що й не зауважив, що на помості над ним стояли моряки з інших лодій. А кілька воїв з їхнього дракару перелізли через беседки поближче до малого. Вони перемигувалися з тими, хто стояв на причалі. Півник тягав сарганів до того часу, поки не прийшов інший страж і не забрав ліхтар на початок причалу. Малий зняв останню тріпотливу рибину і кинув її на купу поснулих зелено-сріблястих стріл. І запал, і сили враз полишили малого і він в одну мить зопав у глибокий сон. А ості так і не випустив з рук.

Сон обрізало пекуче сонце, обпаливши йому ліву щоку нищівними променями. Але не встиг розкліпити закислі очі, як вдихнув густу суміш кислого вугільного диму, гостро свіжого запаху водоростей і дразливого запаху смаженої риби. І ще крізь все пробивався п’янкий дух чи то пелюстків шипшини, чи то якихось інших медових квітів. Хлопчик спробував витягти скоцюрблені ноги. Гострий біль пробив м’язи, корчі скрутили праву литку. Він схопився за литку і відчув під пальцями гулю, в яку стягнуло м’язи. З останніх сил підтягся на руках, вчепившись в дошки обшивки. Хоч як не боліла литка, він встав навшпинки на самісіньких пальцях. Тепер відчував, що болить все тіло, не тільки литка ноги!

Він поволі обернувся до воїнів, що сиділи на демені біля жаровні. Вони смакували смаженими сарганами. Та й запивали темним вишневим вином із великої грецької корчаги. Кілька просто пили вино та чекали, поки на решітці дійдуть саргани. Ні дядька Півня, ні Варяга в човні не було. А соколятник-помитчик лежав у затінку під смугастим святковим запиналом. До лоба і скронь він поприв’язував шматком рибальської сітки капустяне листя.

Півник відпустив дерево і спробував і собі посмакувати рибою. Це ж він стільки натягав цих прудких, мов стріли, сарганів!… Та, лиха б його доля побила! Соколятник-помитчик розкліпив очі, підвів голову і крізь стогін прохрипів:

- Куди ти лізеш? Подивись на курчат!… - і показав кволим рухом на лівий борт.

Непокрита клітка з курчатами стояла на самісінькій спекоті. Розчепіривши крила, розкривши дзьоби і заплющивши очі, валялись курчата.

- Нічого! Я зараз поцілю чайку! Тут їх он стільки! - Та й шкульгаючи від нестерпного болю, подався до козуба, в якому зберігався його самостріл.

Але його спинила варяги-поморяни:

- Не руш! Тутейші можуть збуритись, якщо заб’єш чайку.

І тоді Півника просто злило, наче окропом, від страху: «Чим же годувати княжих соколів?! І що з ним зробить дядько?!». Наче в гарячці Півник виліз із човна на причал і побіг, кульгаючи, по дзвінких дошках причалу. З причалу скочив на жорству. По жорстві було як же важко бігти! Малому здавалося, що зараз він чи виверне, чи зламає стопи. Та жорства скінчилась і довелося підійматися крутим кам’янистим схилом.

На брамі чорновиді воротарі не звернули на нього ніякої уваги. Проминувши дубові зруби та глиняні хижі для кустодії та митників, Півник побіг прямо курною вулицею. Вулиця була дивна - то високі паркани глиняні, то кам’яні, то тин високий гостроверхий із дзвінкого дуба. Ще з-за тинів і верхів будівель нічого не було видно, а вже чулося голосне шумовище. Сказати б ревище! Такого галасу Півник не чув і на Бабинім Торжку в день змагань! Люди верещали на всіх язиках, коні іржали, верблюди ревіли. Ще якась, не відома Півникові, тварина так кричала «І-а! І-а!», що всі інші крики блідли наче.

Малий вискочив на майдан. Та й побачив справжній табір. Намети і повстяні вежі на колесах, ятки з очеретяним верхом. Лежали й верблюди з паками. І скрізь люди, люди! Всякі - від білявих русів до чорних греків та якихось міднолицих чорнобородих хазарів. Все кричало, верещало. На якусь мить в малого голова пішла обертом. Та, як не дивно, увесь цей рейвах потім його збадьорив. І він кинувся шукати продавців курей. Курей він не знайшов. Але в одному закапелочку площі під очеретяним тином, вмазаним густо глиною, сиділи рядком люди. Були вони босоногі і всі в довгих подертих каптанах. Руки і ноги в них були худющі. А личини всі мали округлі, масні, наче бабські. Але з тонкими вусами і борідками, наче мишиними хвостиками. Перед ними стояли однакові, плетені з рогози, кошики. У кошиках камешились перепілки.

Малому від хвилювання стиснуло груди і він тремтячими пальцями зняв із шиї ладунку. І серед оберегів намацав свій найбільший скарб - рублену навпіл ногату. Тримаючи в лівій руці півсрябняка, почав правицею надягати через голову ремінець ладунки. Саме тоді його так штовхнули, що він заточився. І щоб не викачатись всьому в куряві, сперся об землю лівицею. І впустив свій скарб у порох. Він миттю відновив рівновагу й зразу ж нахилився, щоб взяти своє срібло. Та чиясь темна брудна рука вхопила срібло і щезла межи ногами покупців. Бо всі покупці з’юрмилися біля клітки з чотирма невеликими, чорними, як вугілля, тетерюками.

Півник кинувся за тією злодійською рукою, але не зміг зразу проштовхатися крізь дорослих. Як пробився на вільніше місце, то не побачив там жодного хлопчака. Його кинуло в холод, потім наче облило окропом по всьому тілу. Застугоніло в скронях, перехопило горло і він захлинувся сльозами. Стояв на середині провулку і плакав. І через сльози не бачив, як на нього наступає верблюд із хмари куряви. Верблюд тягнув рипучу двоколісну хазарську гарбу. Але малий нічого не чув і не бачив.