- За кугу! За кугу! - крикнув лях городниковій служниці. Та вона й без нього все втямила і одним глибоким і довгим гребком завернула човна за густу стіну очерету. Тепер човен був недосяжний для стріл Півня.
А служниця добре знала тут всі ходи й протоки.
І нараз дзенькнула тятива, точнісінько як гусельна струна.
- Ой, мамо, мамо! - скрикнула служниця і з гуркотом покотилася на щось дерев’яне в човні.
- О-о-о! - застогнав розпачливо на дні човна Лях.
Півник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нічого не міг розібрати крізь кумкання болотних кряків. Їхній переполох минув, і вони тепер з подвоєною бадьорістю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.
При миготливому світлі багаття спостеріг, як човен приткнувся носом до кучугури і не рухався.
У два голоси на дні човна стогнали і служниця, і Лях. Коли Півник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порішити самого себе третім настороженим самострілом, він побачив - з берега нечутно спускається у воду його дядько Півень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров’ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.
Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить - розчинився у чорній теплині ночі.
Та за якийсь час на освітлену воду виплив човен і поснувся до берега, де в кущах причаївся Півник. У найзручнішому місці, де гатка була під ногами, Півень щосили погнав човна до берега і майже наполовину випхав його на траву. І зразу ж тишу розітнув розпачливий зойк.
Над човном виросло біле тіло дядька Півня і зразу ж із човна підвелась служниця із сокирою і хотіла бити його сокирою в голову. Та Півень ухилився, вивернувся і заломив їй руку за спину і щосили кинув назад у човна. Її голова дзвінко вдарилась об дерево.
Тим часом Півник бачив, як із носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб він його добре бачив - він бачив, що щось камешиться, і чув звук.
Та перше, ніж Півник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там і вдарив Ляха п’ятою. Лях гикнув і затих.
- Принеси вогню і хмизу!
- Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь…
- Швидко! Бо небавом світанок!
Тремтячи більше від страху, аніж від холоду, Півник побрів по глибокій, для нього, воді до острівця.
- Що там? - спитав дядько Півень, роздмухуючи вогонь біля човна.
- Печеніг підсмажив собі бока і лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить і важко дихає. Гонця корчі крутять - всю траву, куди руки сягають, повидирав…
Ось багаття яскраво спалахнуло, і Півник аж затрусився, як побачив служницю на дні човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров’ю скоцюрбилась. Тепер Півник побачив, як її дістала самострільна пастка. Стріла протнула їй праву грудь і ще під шкірою застрягла. Дівка роздерла на собі сорочку, щоб якось звільнитись від наконечника і уламків древка. Та не змогла.
У Ляха на губах пінилась жовта слина і він важко дихав, очі в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.
Межи служницею і Ляхом, займаючи більше половини човна, лежали два короби і дві цілі телячі шкіри.
Поки Півник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки і служниці, і Ляху, та й позав’язував їм і руки, й ноги сировицею. Пов’язаних кинув на траву. Вивалив короби і телятину трохи осторонь.
У звільненому човні перевіз на берег гонця і Гречина, сина перевізника і печеніга.
Всі четверо були наче п’яні, пускали слину і важко дихали. Півень теж їх пов’язав і поклав рядочком, але так, щобне могли дотягтись один до одного.
- Назирай за ними. Тільки почнуть повзти - бери і тни отут! - Дядько показав на підщелеп’я печенігу.
Півень зганяв човна на острів і перевіз усе, що там знайшов. І коней перегнав. Десять коней. І самостріли познімав. І поніс кудись в темряву, туди, де підковою стояли високі верби.
«Для чого він ставить там? Щоб за нами не погнались?», - подумав Півник.
Вранці, ні, ще в переддення, все зрозумів. Інші, полонені тобто, що потроху починали оклигуватись від якогось дурману, чи що, теж зрозуміли.
Півень по одному підтяг їх до верб і поприв’язував до стовбурів. І поприпинав їх їхніми ж линвами і сировицею.
Від насторожених у траві самострілів до бранців протягнув міцні жилки.
«І де він їх узяв?!», - очманіло подумав Півник…
А Півень, стоячи збоку від служниці, вже питав:
- Для чого короби їм? Ти знаєш?
Служниця нічого йому не відповіла і відвернула голову. Тоді він підійшов до Ляха:
- Для чого короби? Чиї вони?!
- Якби ти був лицарем, я б тобі відповів. Але ти підступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гідні воїна! Ти і тілом і душею раб, холоп, бидло, руська худоба!
- Ляше! Не гніви мене, не бреши на мене. Я вільна людина! Якщо я твою голову кину суддям і приведу зведених коней і весь ваш татівський реманент, - ні княжий, ні церковний суд не визнає мене винним, і боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи - для чого ці короби ти сюди пер? І я тебе зразу ж відпущу. Слово даю!
- Рабське слово сили не має! Зрада - зброя рабів!
- Даю слово - твою полюбовницю звільню, стрілу з неї витягну і коня вам найсильнішого дам. Тоді повіриш?
- Спочатку її звільни!… - прохрипів Лях…
Служниця подумала, що Півень її чи мордуватиме, чи ґвалтуватиме, тому вона, як він наблизився, плюнула йому в лице. А він у відповідь її вдарив по вилиці. І зразу ж блискавично видер із рани уламки стріли.
Півник стояв поруч і заглядав, як то дядько чинить.
- Не дивись, не дивись на мою голизну, личино древлянська!
- Я й не таке бачив! А ти, а ти… це ти в зеленім глечику принесла в істобку отруєний мед.
- Не базікай! Приведи Кошлатого! - не обертаючись, наказав дядько Півень. - Я тебе відпускаю. Можеш навіть їхати за підмогою. Тільки я спочатку поприбиваю до верб!
- Не поїду я нікуди… Відпусти його!
- Нехай він скаже - для чого короби!
- Він не скаже…
- Тоді і він сконає, як оця поганська личина! - Півень широкими кроками рушив до печеніга.
Ішов і зі свистом розсікав повітря блакитним лезом меча.
Служниця мовчала.
Ось три кроки до конюха-печеніга. Срібним променем спалахнув меч. І глухо вдарила стріла в печенігові груди.
- Ой матінко! - закричала служниця. А Півень вже йшов до гінця і сік мечем повітря. Навіть не зиркнувши на мертвого печеніга - стріла йому серце пробила.
- Не тре, не тре! Я все скажу! - заголосила служниця. - Це для того, щоб…
- Тихо! Не галасуй! А ти відійди! - кинув дядько через плече Півнику, що йшов слідом за ним.
Тому Півник не чув, що вона шепотіла дядькові.
Дядько стояв, може на голову нижчий від неї, схилив голову на ліве плече, підставив угору вухо, наче недочував і все кивав і кивав на її слова.
Мовчки звільнив від пут служницю і її коханця Ляха і підвів їм міцного коня. Лях мовчки розглядався на поранену спухлу руку, зі здивуванням на обличчі обмацував пальці.
- А де ваші припаси? - спитав Півник.
- Там у схованці…, - відказала служниця. Нараз почувся кашель, мов хто водою чи слиною поперхнувся, а тоді високий голос гречина.
- Ти їх відпускаєш?! А вони ж тебе здурили… Вона йому твого полового огиря з міста вивела!!! А ти їх відпускаєш?… - спадаючим голосом закінчив гречин.
Лях і служниця кинулись бігти до заростей, та рани і пута ослабили їх…
Першого Півень наздогнав Ляха і вдарив кулаком по тімені. Лях снопом упав у мочарину. А служниця, хоч сильно поранена, вже дісталася до кущів. Та в темряві Півень і її збив з ніг ударом в потилицю.
Прив’язав обох до кашлатого коня і тягнув, волочив назад, до верб.
- Де мій половий коник? - питав Півень, наступаючи на горло Ляхові подертим вуглярським личаком.
Лях після останнього дядькового удару, певно, перестав уже вірити в свою фортуну. І не огризався і не ображав Півня, але мовчав затято.
І знов служниця сказала:
- Розв’яжи мене - я приведу коня… Тільки ти відпустиш нас?…
