— Гризи, гризи, молодице! Я не поспішаю. Отож ти гризеш сітку, а ти, падло, розкажеш, хто вбивав старого? Хто гнався за малим? Кому ти служиш?

Хто спалив панський ліс для королівського замку?

Молодиця почала відповзати навколішки від свого поборканого крутіля. І не могла утриматись, щоб не позиркувати на нещільно прихилені двері.

Страшний гість неквапно підвівся. Закрив зовнішні двері, зачинив на гак двері із світлиці.

— Покричати, молодице, не хочеться?

Хвеська мовчки заметеляла головою.

— Тоді слухай мене, Хвесько! Я тобі розв'яжу руки, а ти затопи піч.

Він розв'язав їй руки.

— Іди розпалюй піч. Он там у запічку соломку візьми для розпалу.

І чоловік повернувся до неї спиною і став упритул до припнутого на гачки мордатого гайдука.

— Ще раз, паскудо, питаю тебе — хто вбив лицаря Пацюка?

— Тю!.. Та який… там… лицар?! Сміття старе… Лицар?.. — Прохрипів, затинаючись, пов'язаний гайдук.

Чоловік легко і швидко відступив убік.

Удар шаблею, призначений йому, упав на мордатого.

Єломань розтяла кілька ячей сітки, розтяла кожу на тімені і скроні, розпанахала навпіл вухо.

Кров прискала тонесенькими цівочками — волосинками. Червоною росою засівала сіру святкову свиту.

— Ах ти ж убивця! Чортяко! Сатана! Гаспид! — Щосили заволала Хвеська, безладно розмахуючи шаблею. Вона вхопила рукоять обома руками.

Чоловік у киреї спокійно ухилявся від зброї.

Коли йому набридло, він висмикнув із макітри копистку і метнув щосили Хвесьці в обличчя.

Кров так і бризнула з круглого розпашілого виду.

— Ой убив, ой убив!!! — Випустила шаблю і схопилась за розсічену вилицю.

Гість підняв шаблю і засунув у піхви, що висіли на стіні.

Тепер, після нападу, скрутив Хвесьці і руки, і ноги. Знов заштовхав у рота пожовану халяву чобітка. Та й посадовив на ослінчик навпроти мордатого гайдука.

— Тепер ви, полюбовники, слухайте уважненько. Я зараз оце приготую зілля. Як воно розійдеться — дам випити. А на кому з вас кров — той здохне. Не відхиляючи каптура, сів до столу.

По боках поставив ліхтар і каганець.

— Надивляйтеся, надивляйтеся одне на одного. Бо, може, останній раз бачитесь. До речі, перевіримо, а чи немає чого краденого в твоїй перекидній, оце, торбі?

Чоловік поклав на широку лаву перекидні торби. Подлубавшись, витяг колоду карт.

— Знайомі карти. Ці карти для нашого товариства купив славний лицар Кринка. А ви їх, пси смердючі, вкрали. Кажи, хто ще був із тобою?

Мордатий мовчав.

Тоді странній, наче забувши про полоненого ворога, одним порухом руки скинув на підлогу половину всього посуду і їжі.

Дістав з-за пазухи малесеньку склянку пляшечку.

Висипав у великий кухоль якесь дрібне зілля. Поволі залив горілкою з куманця.

Далі в нього невідомо звідкіля з'явилась очеретина з глиняним горішком на кінці. В той горішок натовк темного зілля, набираючи його із шкіряної калити. Викресав і притис жевріючого гнота до глиняної кульки. Посмоктав із силою очеретину. У глинянім горісі спалахнув вогник і щез. А по хаті поповз нудотний гострий запах.

Чоловік трохи підвів голову і видихнув з-під каптура цілу хмару блакитного диму.

— Ну добре! Говори! Називай усіх, хто грабував і вбивав нашого дідуся.

Мордатий облизав пересохлі губи. Вже, певно, хміль вивітрювався і знеболення від нього відступало. А може споглядання всіх цих дій з картами, тютюном і зіллям у кухлі подіяло.

— Ну, не мучайся! Говори, як воно було?! — І нападник став випускати з рота кільця диму, одне за одним. Кільця злітали кудись під сволок і там розчинялись у тінях. Але мордатий не міг звести очі, щоб це побачити. Він тільки споглядав, як кільця диму виштовхувались одне за одним з каптура.

— Та ніхто його не вбивав… Ну, не хотів убивати… Як ішли з хлопцями, то й гадки не мали, щоб убивати… Воно, як то кажуть, само собою зробилось… Без помислу. Бо дід наставив пістоля… Гнат наш вирвав у нього пістоля… Пістоль вистрелив… І куля дряпонула одного з наших… А дід підковзнувся і впав… І головою об жорна… І ми до нього… а він вже й очі закотив… Тільки ногами дригнув… І все… Ну, ми й поїхали. Вже за річку заїхали… І Василь каже: «Треба пустити півня! Хто взнає, що так сталось?» Тоді Гнат і каже: «Ви удвох їдьте… тобто вертайте у зимівник, тобто, і пустіть півня. Тільки багато не лупіть… лишіть якусь зброю, щоб на пожарищі знайшли… Як все заберете — здогадаються про грабіж…» Гнат — голова. Недарма пан його отаманом поставив… І коли ми з Василем піднялись до насіки, то там у кущах майнув хлопець… У кущах, зразу за пасікою. У шапцімазанці… І чобітки червоні… І слідів не було… Бо сніг потім пішов… І мороз, без снігу, був скажений… І вже потім пішов сніг… І панський ліс увесь згорів. Всі штаби болонків і штаби неошкурені горіли. І горіли із чотирьох боків. І люди бачили, і я сам бачив сліди від чобітків з підківками… Тільки зразу їх люди й затоптали. Бо бігали, бігали… а що поробиш? Дубовий жар, як у ковальськім горнилі.

— Так ти, падло панське, ти вважаєш, що отой малий підпалив панські дуби?

— А хто ж іще? Та й люди казали…

— Тобі казали?

— Мені вірні люди передали, що люди між собою балакали…

— Отож, ти хотів вловити малого і віддати пану?

Поборканий сіткою і проколотий гаками кармака, мордатий замовк.

— Ще раз питаю: ти хотів вловити малого для панської розправи?.. Тобі мало тих срібняків, іудо, що тобі пан платить? Вам, псам, платять більше, ніж хлопцям нашим у Лівонії. Вони там кров за короля проливають і гинуть за биті шеляги! А ви тут за хрещеними душами полюєте?

Мордатий стогнав і спливав потом.

— У мене немає часу на копний суд людей підіймати. Та й яка тут копа?

Коли пани згон влаштували і самі розправу чинять? А ви у них тут всі полатинились, уніяти нікчемні, і катами своїх братів стали! Тому я проти вашого, панського суду, наші закони ставлю. Отож по нашому, по руському закону і звичаю, за «червоного півня» тобі, як панській стороні, з малого «грабіж брати». А мені, як хлопцевій стороні, відповідати за хлопця. Бо ні пана нема. А ні малого нема… Згоден?..

— Згоден… — прошамрав мордатий.

— Ото ж я й кажу, що у малого з його добра була тільки шапка-мазниця.

Все інше — дароване… Тобто не його… Бо він сирота! От та шапка-мазниця, тобі, замість пана, належиться. Згоден?

— Згоден… — Знов прошамрав гайдук.

— І я згоден… Тепер про тебе поговоримо. Кінь має три «лиця». Як скажеш мені всі три «лиця», я тебе не цуркуватиму.

Мордатий мовчав.

— Добре. Тоді карти — «лице» чи не «лице "?

— Не знаю… То мені хтось із панських хлопців дав.

— Цікаво, цікаво! Таку дорогу колоду панські хлопці гайдуку дарують? же Богу, цікаво. Ну, добре, карти — не лице. Нехай буде так. Знаку на них нема. Тоді я тобі скажу: є «лице» на сідлі. Під потебнею. Штемпом гарячим тиснені знак — зірочки і серпи. Принести?

— Не треба… То коня Василь забрав… І сідло він також.

— А як же тобі кінь із сідлом дістався?

— Він мені програв.

— У що?

— Як у що? У карти…

— Бач, Сметана срана, таки карти ти сам загарбав у садибі в старого. От вони й «лице». І я з тебе «грабіж братиму»! а ти, куно срана, курва ярмаркова, запам'ятовуй, бо як буде суд, чи копний, чи в містечку — лавний, щоб усе згадала…

Хвеська замукала, косячи очі на чобіток, що теліпався з її рота.

— Вийму, вийму! Та пам'ятай: крикнеш — заріжу!

Звідкілясь, чи то з рукава, чи то з пазухи, в руці у незнайомця з'явилась широка лискуча бритва.

Він висмикнув халяву з рота Хвеськи. Чоловік підніс їй бритву під самі очі.

— Говорю… говорю, говорю вже! Не хочу я бути за свідка! Що хочеш з ним роби! Забирай його, куди хочеш! Тільки йди з моєї хати!..

— Е ні! Я тобі не чоловік, щоб його кудись посилати… Тепер дивись і запам'ятовуй, що буде тим, хто козацькі садиби грабуватиме.

І заходився гість своєю бритвою «шаткувати» шапкумазницю і засовував гайдукові в рота. А щоб не вдавився, давав зашивати горілкою з пляшки.