Вони в городі «ігри грають»…
— Спасибі! — Чоловік щось поворушив рукою під киреєю. — Лови!
І метнув монету молодиці.
Та вправно вловила.
— Спасибі тобі, козаче-соколе! Спасибі!
— Молодичко-ластівочко, ану підійди до мене, щось тебе на вушко спитаю…
Озираючись на циганів, молодиця підійшла до незваного гостя.
— Де у вас живе шинкарка з двома гарненькими дочками?
— У нас тільки жидовини-шинкарі…
— А, може, хтось потайки шинкарює?
— У нас тут таких немає…
— А ти?
— Я?.. у мене дочок немає. Тільки хлопці…
— У неї дві дочки. Гарні дівки. А чоловік — як віхоть…
— Так би й сказав! Це Хвеська! — Де?
— Аж на тому боці біля ставків…
— Ну, спасибі за слово! Бувай здорова, молодице!
— Ходи з Богом!..
Коли чоловік проходив крізь хвіртку і коли зачинив хвіртку, циганське кодло мовчало.
Та коли чоловік пішов вулицею, у садибі знявся такий рейвах, що і на другім кутку собаки забрехали.
Чоловік ішов у нічному мороці повз високі плетені тини і пакілля загорож.
І з-під воріт на нього брехали і вискакували роз'юшені собаки. Але навіть найскаженіші пси, підбігши до його ніг, раптом відскакували. І, підібгавши хвоста, мчали назад під захист своїх огорож.
Поки чоловік, прикульгуючи, неквапно обходив містечко зі сходу на північ, темрява потроху розійшлась, і на зоряній бані неба вималювався сліпучий серп місяця.
До кутка, де жила Хвеська, він прийшов якраз тоді, коли останні вершники кустодії, розмахуючи смолоскипами, завернули за глиняне урвище і помчали до брами.
Странній Хвесьчину хату впізнав одразу. Але до неї не поспішив. Він відступив у тінь велетенської липи з роздвоєним стовбуром.
Липа та стояла трохи оддалік від кутка при звороті дороги.
Став і уважно прислухався, пильно придивлявся, наскільки можна було до чогось придивитись серед блакитного снігу і чорних тіней цієї грудневої ночі.
А що добре було видно, то це силу силенну яскравих зірок у чорнім оксамиті небесної бані.
Зняв рукавицю і підвів руку, розчепіривши пальці. Примірявся пальцями до Чумацького Возу і Полярної зірки. І задоволено кивнув сам собі головою — попереду ще довга-довга груднева ніч.
Зняв з себе верхню довгу й темну ношу, лишився у каптані. За поясом блищали мідні врибою зависли срібні піхви важкого черкеського чингалу.
За пояс запхав рукавиці.
З усіх боків обійшов липу. Примірився і вхопився за великий виріст на стовбурі. Підтягся. Вперся постолами в заглибини на стовбурі. Випростався і піднявся вище. А там добрий ривок на одних пальцях рук! І вже був у розвилку між стовбурами товстенної липи.
Далі було зовсім легко — він упирався ногами в один стовбур, а спиною — в другий.
І отако неквапно, спиняючись і прислухаючись подовгу, піднявся якомога вище. Тепер йому і Хвесьчине, і сусідське подвір'я було видно, як на долоні. Однак з цієї відстані, та ще вночі, хоча й при місяці, він не міг, звичайно, роздивитись, які саме були сліди біля Хвесьчиних воріт, і які — біля сусідських.
Але навіть звідсіля було видно, що смужка слідів до Хвесьчиної брами тонка, а біля сусідських, геть похилених, сніг перетолочений на всі боки безліччю слідів.
Чоловік аж очі протер, дивуючись, що так все добре видно. Хоча ніч і відстань покривали дрібниці, проте повна тиша дозволяла чути найслабші звуки. Особливо тут, вгорі на лині, над вулицею і над ставками.
Спочатку почув, як рипнули в Хвесьчиній хаті двері, і як зарипів сніг під чоботами. Потім побачив жінку, і як вона бігла до своєї хвіртки, притримуючи обома руками поли довгого кожуха. На вулиці послизнулась і ледь втрималась, відпустивши поли кожуха.
Заскочила до сусідньої довжелезної, похиленої з кожного кута в інший бік, хати.
Тепер неможна було злазити. Треба було дочекатись, поки жінка вийде від сусідів. Сумніву не було: ця товстуха у довгому кожусі — Хвеська.
Дозорець терпляче чекав її з'яви знову на подвір'ї.
І не поспішав, коли вона з'явилась знов на сусідському подвір'ї і побігла назад до себе.
І лише тоді, коли за нею зачинились двері і почулось, як закладають брус на запори, він почав обережно, неквапно, спиняючись і прислухаючись, спускатись униз.
Спускався обережно на одних руках, оберігав забиту ногу. Під липою вдягся. Щось там помудрував зі своєю довгою ношею. І обережно. Тихо почав наближатись до цих двох, відокремлених від інших, садиб на кутку. Далі по вулиці раптом загавкотіли собаки. І так само раптово замовкли.
Він вже підступив до самісіньких Хвесьчиних воріт, коли там рипнули двері і почулось гупання чобіт.
Чоловік у киреї втиснувся у вузьке пасмо чорнильної тіні, що падало від дашка над брамою. Та кроки невідомого не наблизились до брами, а віддалились.
Спочатку в глибині садиби зарипіли дерев'яні плахи. Хтось хекав, пролазячи кудись. А тоді тупіт чобіт на ганку старовинної рубленої хати.
Далі він почув кожне слово погрози старій володарці цієї старезної будівлі.
Дочекався, щоб гайдук пішов геть і сховався від нічного морозу в теплі ліжника полюбовниці.
Потяг носом повітря. І від морозу в нього в носі на мить аж позлипалися волосини. «Дивно! Добрий мороз, а я чогось і не чую.» Але от густий запах сивухи він добре почув! Навіть міг закластися об заклад — з тернових ягід оковита! А це вже всім горілкам горілка!
По насиченості повітря горілчаним духом потаємний гість визначив, що гайдук або почне галасувати, співати, лаятись, або зламається враз і засне важким п'яним сном.
Прислухався. Судячи по різких вигуках у Хвесьчиній хаті, там мав початись рейвах. Та раптом настала повна тиша. І не було чутно навіть сльозливих вигуків Хвеськи.
Нічний гість в такий самий спосіб, як і в циганському пристанищі, відкрив хвіртку і прослизнув на подвір'я. Та не підступив одразу до хати.
А по глибокому снігу, тримаючись слідів, де падало місячне сяйво.
Дослідив болонки паркану. Щось там мудрував. Потім обдивився і обмацав покинутий саж. І по слідах зрозумів, що сюди, як на борсука в норі, мисливці привели собак. А потім того, хто ховався під сажем, витягли з-під сажа за ноги.
Знов наче був відбиток від руки дитини на снігу. Але все ж ніч — може так, привиділось?
У повній тремтливій тиші обережно підступив до похилого, колись щедро поцяцькованого, ганку.
Як не стерігся, але бруси зарипіли під його обережними кроками.
Легенько подряпався у двері і запугав.
Ніхто не озвався.
Тоді він голосніше запугав.
Тихо.
Тоді, вже не криючись, запугав, як водиться, покозацькому.
— Та чую, чую! Що козак з Лугу! Йду, йду! Тільки щось ноги погано слухаються!…
За дверима спроквола шкрябали взуттям по долівці, довго шарпали закладний брус.
Нарешті двері відчинились і в отворі постала старезна баба з каганцем у тремтячих руках.
— Матінко моя ласкавая! Козака біда доганяє, то й часу на звичай немає! Як ваша ласка, то ввольте мою волю і дозвольте спитати…
— Заходь, заходь! Вже щоб добре, так не бачу, та ще чую, що наша душа, козацькая і правдивая! А то розвелось перевертнів і очкурів! Нема де козаку де й дихнути вільно! А я вволю твою волю — питай. Що знаю — скажу.
— У мене дитина згубилась, моя матінко. Казали мені одні люди, як я питав, її біля Дніпра здибали лицедії. А там, у присілку, мені сказали, ніби лицедії з ведмедем у вас заночували. Хотів їх спитати, так не хочу без вашого дозволу до стайні лізти… Знаєте, дитина згубилась… Хіба б я оце поночі людей добрих лякав би?..
— Еее! Спізнився ти. Лицедіїв ляхи забрали на забаву. І ведмедя, і того московитина, казав, Прошкою звати, і дівку малу. Німа така собі. Вона в нього за «козу».
— Коли повернуться — не казали?
— Казали — не казали! Коли паниляхи відпустять. Певно, що вранці. У панівляхів забава, як водиться, на всю ніч. Як не поспішаєш, то почекай моїх пожильців… А я тебе кашею пригощу… Правда, каша вже охолола. Та хто пізно ходить, сам собі шкодить… а ти, козаче, здалеку йдеш?
