Місця для лицедійства було доволі, хоч за столом і на лавах попід стінами не було вільного місця. Більше ляхіввояків при всій зброї і доспіхах, менше городових козаків.

А на чільнім місці, трохи ніби на узвишші, возсідало троє. Здоровенний, вже сивоусий лях із золотим ланцюгом на лискучій кірасі. Коло нього білявка потонула у синім оксамитовім плащі із золотими шнурами і бобровим коміром. І сам господар — козацький сотник. У червонім кунтушу і червонім жупані. Невеликий на зріст, але якийсь ніби грубим теслом вирубаний. Шия коротка, вилиці широкі, безкровні вуста розтягнуті в тонку посмішку аж до вух, як у жаби.

Білявка повернула голову до лицедіїв і на чолі в неї на шовковій стрічці засяяв багряний лал.

Прошка лівицею стиснув плече Тимкові, а помиком ланцюга дав знак Марьванні поклонитись «наісвєтлєйшим панам». Марьванна кланялась на всі чотири боки, а лицедій півником викрикував своє.

— Ясновєльможниє пни! Ми прішлі к вам іздальока показать мєдвєжью науку! Да вот штука, что ми вчерась в корчмє горько пілі, сладко єлі.

Поєтому то к вам, наісвєтлєйшіє нани, опоздалі. Покажіка, Марьванна, как ми пілігулялі!…

І знов почалась та сама «ігра», що й удень біля корчми. Тільки Прошка побоявся повторити свою хитрість із пляшкою та оковитою. Просто Марьванна показувала, як у неї «болить з похмілля голова». Ведмедиця «пекла млинці», облизувала лапу — «обпечену руку», веселиласьтанцювала, коли до неї «на бліни прішлі блядуни»… Звичайно, далі лицедій наказав Марьванні показати, як хлопчаки крадуть горох, як баби ходять на ставок купатись і пробують ногою, чи тепла вода. При тому він вихопив у «кози» обруч із дощечками, клацав ними щосили і виспівував дурним голосом:

Білявка в дорогоціннім оксамитовім плащі зацікавлено дивилася і уважно вслухалася у всі базаринки Прошки. Хоча було видно, що половини всього вона не розуміє.

Ще Прошка, зрештою, ужив свій бубон, що весь час у нього метелявся при поясі. Прошка калатав щосили — Марьванна тікала від «кози», а «коза» її наздоганяла і буцала.

А далі ведмедиця мала показати взнадобилась рушниця. Один із рейтарів наказав своєму пахолку принести свій карабін.

Прошка вставив той карабін у лапи ведмедиці і задудів щось схоже на турецьке. І потяг за ланцюг по колу вчену тварину. І ведмедиця кумедно переставляла пазуристі лабети, високо їх піднімаючи.

Білявка із зеленим венеційським келихом у руці уважно, але ніби злісно, споглядала «турецьку муштру».

Цього разу Прошка, певно, перегнув палицю — занадто довго тупцювала Марьванна на задніх лапах. Так довго навіть вона не могла витримати ходіння на задніх лапах. Ведмедиця впустила на долівку карабін, стала на всі чотири і заходилась його шарпати своїми страшними пазурами.

Вже й рейтар зі страшною лайкою кинувся забирати у звіра чудової німецької роботи карабін.

Але Прошка відчайдушно кинувся йому навперейми:

— Пан! Пан! Нє надо! Она сдуру может задрать!

Підпилий вояк заволав:

— Пся крев! — І потяг з-за пояса пістоль.

Та він не вистрелив у ведмедицю.

Це ведмедиця щосили лупонула пазурами по колісчатому замку. Запобіжник зіскочив. Пружина звільнилась, і сталеве колісчатко з тріском викресало із кременя цілий сніп іскор. І зразу ж гахнув постріл. Спалах і густий дим залив світлицю по низу.

Всі просто отетеріли.

Першим отямився вирлатий сотник.

— Нікого не влучило? — Проникливо спитав він.

— Влучило, влучило… — Простогнав товстий кухар.

— Кого? — Стрепенувся сотник, а всі мовчали.

Білявка притулилась до сивого ляха.

— Та ні в кого, а в барило із грушевим квасом.

Дим осів помалу. І всі побачили, що Марьванна сидить на задніх лапах у калюжі квасу. Морду поклала на барило і обхопила її згори, мов говорячи: «І що я наробила?!» При цьому видовищі п'яне панство заревіло, загоготіло, застогнало!

І білявка, нарешті, засміялась. Злегка похитуючи білим личком і пускаючи самоцвітом багряні іскри, вишкіряла рівнесенькі зубки з-під пухкеньких коралових вуст і заливалась дзвінким сміхом.

Як старший лях побачив, що білявка сміється, аж просяяв весь, ніби помолодшав.

«Коза» Тимко стояв ні в тих, ні в сих і зачудовано зирив зі своєї волохатої схованки на біляву панну.

Сивоусий лях щось сказав на вухо білявій. Вона відповіла йому голосно сміючись. Тоді він дуже поважно звернувся до сотника.

Сотник аж сочив, схилив у послуху голову. Вислухав ляха, ловлячи кожен звук. Наказав комірничому:

— Нехай поки що сидять у кутку. Та дай їм вареників з урдою. Нехай московські блазні теж святкують. Хто їх ще так почастує?

Прибіг пахолок і поставив перед лицедіями добру макітру з гарячими варениками.

Прошка, як завжди, згадав якусь їхню бобану мать, і пообіцяв, тільки невідомо кому — сотнику чи ляху? — таки показати знов таки ту саму бобану мать! Після цього стяг свого довжелезного латаного-перелатаного кожуха. І сам сів, і «козу» посадовив.

— Ти, Мєлашка, кормі Марьванну. І сама нє плошай. А я подрємлю малость… — Сказав Прошка і, притулившись брудною сорочкою до теплих кахлів, миттю заснув.

А в світлиці тільки починалось шляхетську гульбище. Для початку сивий лях наказав своїм пахолкам принести барило щирого токайського вина. Наливали в келихи і чарки. Лили і мимо! Пили і віншували один одного.

Звідкіля й об'явились панські челядники-музики. Весело завищала скрипка, задзвеніла лютня і засвистіла флейта. Під бадьору музику виголошувались такі гучні здравиці, що можна було подумати, ніби це вшановують самого короля і його родину, а не командира рейтарського загону, що «поспішав» до Канівського замку. Дивно поспішали польські рейтари вже четвертий тиждень із Києва до Канева. Так поспішали, що в одних містечках і на три дні спинялись. А де тільки на ночівлю, або просто на обід.

Але ніде не відмовлялись від щедрого «русінського» пригощення. А раптом воно їм видавалось не дуже щедрим, то кіннотники виразно натякали хазяям, що гостям треба і подарунки піднести.

Надвірні козаки кланялися, розтягували роти в усміху і несли, як сказав би Прошка, «поднос». Він кілька разів удень повторював: «Москва, мілок, поднос любіт!…». А меншії люди — селюки, міщани та сім'ї козаків-уходників — ті й писнути не могли.

Під музику добре пилися чужі медивина та й пивогорілка. І добре жерлася і чорна ікра, і осетровий балик запорізький, і смажені в сметані карасі, і юшка із стерляді, і, звичайно ж, неповторна смажена печінка миня! Білява панна зовсім ожила і улесливо, але дуже наполегливо, звернувся до поважного ляха:

— Вуйку кохани! Запрось мнє вачпан до таньца! — І цмокнула його в червону щетинисту щоку.

Отут така музика вдарила, така забава почалась, що Тимко і про найсмачніші вареники з урдою забув, і про Марьванну. І залізний ланцюг випустив із рук.

Бо панна, мов метелик із кокона, звільнилась із дорогоцінного плаща і постала перед усіма у сяючій золотом парчевій сукні. На її довгій оголеній шиї важка низка перлин спалахувала теплим сріблом. А в глибоченнім вирізі сукні між двох білих пружних опуклостей блискотів золотий медальйон із кривавими лапами.

Крутився, наче молодий півень і по всій світлиці просто носив небогу в обіймах.

Молоде вояцтво в захваті ревіло своєму гершту: «Сто лят!», тупотіло ногами, гупало кулаками по дубових дошках козацького столу.

Вирлатий сотник піднімав разом із ляхами келих, горлав: «Сто лят!» і непомітно стежив, хто і як із його козаків «радіє» панському веселію.

А малий тільки й бачив, що спалахи світла на золотій сукні, пасма білого волосся, що вибилось з-під зеленої шовкової стрічки, величезні блакитні очі в обсаді пухнастих закручених він. А часом і маленький гаптований золотом черевичок, що з'являвся з-під сукні при особливо швидкому повороті…