Нині український народ, який від часу останніх визвольних змагань 1917–1920 рр. ані на момент не припиняв своєї боротьби за власну державу, має певну організовану політичну силу, яка є основою української визвольної політики. Ця сила також є чинником, який дає підставу нам відкрито говорити про необхідність вирішення проблеми нашої боротьби на польському напрямку. Ми свідомі того, що перед небезпекою, яка загрожує всім підкореним народам сходу від німецького і московського імперіалізму, тільки спільний фронт проти імперіалістів і ліквідація внутрішніх суперечок є єдиною слушною відповіддю уярмлених войовничим імперіалістам. І тому сьогодні ми проти боротьби на цьому напрямку і тому підтримуємо пошук мирних шляхів вирішення проблем, які існують між двома народами. Але якщо цю боротьбу польська правляча верства хоче нам нав'язати, то це буде запекла боротьба всього українського народу проти ворожих імперіалістичних зазіхань.

Але одночасно ми усвідомлюємо труднощі, які стоять на шляху до порозуміння. Особливо ми свідомі у тому, що вся психіка польської еліти, спосіб її мислення, її постійна шовіністична настанова, її імперіалістичні марення стоять серйозною перешкодою на шляху до порозуміння. Все минуле наших взаємних відносин, весь зібраний історичний досвід вчить нас, що польська еліта навіть у моменти найбільшої трагедії і терпіння власного народу не хоче відмовитись від планів уярмлення інших народів, особливо України, Білорусі й Литви. І тому, бажаючи знайти мирне вирішення справи, організуємо власні сили, бо тільки це може переконати польських імперіалістів у безглуздості їхніх грабіжницьких планів і необхідності порозуміння з українським народом, який від польського народу нічого не хоче, на польські землі не зазіхає, але має достатньо багато сил, щоб завжди захищати своє право на власну державу.

І це повинно стати аксіомою нашої політики щодо поляків. Інакше нема причини погоджуватись і вести з ними переговори, бо нічого з них не буде. Так говорить історія століть. А в неї треба чогось учитися.

Додаток до ВЗЗВ

[ОУН ПРО НЕОБХІДНІСТЬ СПІВПРАЦІ]

«Ідея і чин», 1944 р., № 1 (річник 3, № 6) вміщує на 7-й і наступних сторінках статтю Л.М.Карпатського «До польсько-українських відносин» як виклад обдуманої позиції організованих українських націоналістів:

Ми вже кілька разів порушували на сторінках нашого часопису питання українсько-польських відносин. Наше ставлення до польського народу було сформульоване в ухвалах II і III конференцій нашої організації, а окрім того, проведено аналіз цієї проблеми у статті «Україна і Польща», опублікованій у часописі «Ідея і чин», № 4. Сьогодні ще раз повертаємося до цієї проблеми, бо вважаємо, що вона дуже важлива в сучасній ситуації обох народів — українського і польського, і від того чи іншого вирішення залежатиме, чи у майбутньому розкладі сил Центральної і Східної Європи Україна і Польща знайдуть належні їм місця.

Підкреслюючи важливість аналізу і вирішення українсько-польського питання, одночасно усвідомлюємо всі труднощі, які перешкоджають його позитивному вирішенню. Тут ми маємо вже справу з цілою низкою найрізноманітніших комплексів, сформованих віковою неприязню і взаємним поборюванням обох народів і політикою зовнішніх сил, які були і є зацікавлені в підкоренні обох народів. Подолання цих комплексів є важким завданням, бо в обох суспільствах загальнопоширеним є погляд, що українсько-польську проблему може вирішити тільки меч. Попри те, ми не ухиляємось від розгляду цієї проблеми, бо усвідомлюємо, що труднощі існують для того, щоб їх долати, і тільки слабкі й боягузливі люди бояться великих і складних проблем. Бо державна зрілість народу, власне, у тому виявляється, щоб бачити проблему і вміти її спокійно, по-чоловічому розглядати, шукати шляхів до її вирішення, а не легковажно і з обуренням втікати від неї чи навіть заперечувати її існування. Вважаємо також за краще, щоб обидва народи, між якими існують навіть дуже прикрі й болісні суперечки, подивилися сміливо правді в очі і самі між собою вирішили суперечку, ніж якби це зробив хтось третій. У протилежному випадку ці два народи нагадуватимуть двох сусідів, які в суперечці за межу посварились і взялися за чуби, аж нарешті справа опинилася в суді, який судив їх так довго, що обидва сусіди втратили не тільки шматок землі, який був предметом суперечки, але і все своє поле і весь свій доробок. Лише пізніше зрозуміли, що вже перестали бути самостійними господарями, що залишилась їм доля наймитів.

Протягом довгих віків від початків історії обох народів їхні взаємні відносини не були приязно-сусідські. Обидва народи, польський і український, певний час залишались у стані протистояння і боротьби, незалежно від того, у яких формах виявлялися це протистояння і боротьба. При цьому Польща завжди була тією атакуючою агресивною стороною, яка намагалась розширити свої території на сході коштом етнічних українських земель. Польща так чинила в той час, коли під натиском германського світу втрачала на користь німців свої етнічні польські землі на заході.

Україна боролася з навалою зі сходу, а Польща використовувала ситуацію й об'єдналася з одним зі спільних ворогів, щоб за рахунок українських земель отримати певну територіальну користь, що зрештою призвело її до падіння. Україна протягом усього свого історичного шляху займала щодо Польщі захисну позицію, обороняючи свою землю від зазіхань Польщі.

У цілому треба зазначити, що Польща після падіння українських Київської і Галицько-Волинської держав розглядала всі українські землі як територію своєї територіально-політичної і економічної експансії на сході. Правда, Польща вивісила прекрасне гасло «За вашу і нашу свободу» як ідейно-політичну програму співіснування рівноправних українського і польського народів та їх спільної боротьби за майбутнє, але використала його для нав'язування українському народові своєї опіки і волі, запровадила на українських землях форми повного національно-політичного, соціального, культурного і релігійного утиску. Таким чином Польща у перших періодах історії переводить український народ зі становища партнера-союзника у позицію невільника-раба.

З того часу Польща виявляє тенденцію дивитися на український народ і його зусилля до державного визволення як на своє внутрішнє питання навіть тоді, коли внаслідок політики «за вашу і нашу свободу» на півночі виріс третій сусід, який вирішив суперечку за межу так, що Польща і Україна втратили державну незалежність. Такий підхід до української справи — вважати її внутрішньою польською проблемою — так глибоко вкорінився у психіці польського суспільства, що і нині загал суспільства абсолютно не може погодитися з українськими прагненнями до державної незалежності, а до можливості відродження Української держави ставиться абсолютно негативно, не допускаючи навіть думки про те, що існування Української держави може бути корисним і для Польщі.

На підставі історичного досвіду треба ствердити, що вікове протистояння і боротьба між українським і польським народами принесли для обох народів катастрофічні наслідки. Це вони призвели до внутрішнього ослаблення і України, і Польщі, й зрештою до їх падіння, яке безпосередньо спричинили ворожі зовнішні сили, що капіталізували для себе боротьбу обох народів.

Боротьба між українським і польським народами зробила можливим розвиток колись незначної північної московської держави, а на заході дала можливість для консолідації і розвитку сил пруссько-німецькій державі. І Москва, і Пруссія, чи, точніше, германський світ, стали серйозною загрозою для обох народів і зрештою реалізували свої плани, захоплюючи українські й польські землі та уярмлюючи обидва народи. Ось конкретний результат польсько-українського протистояння і боротьби, спричинений зазіханнями Польщі на українські землі.