А ота книжна погорда до селянина і його кревної праці породила в мені першу відразу до пихи, де б не вищирювала вона свої ікла: чи з житейського щодення, чи з книги, бо в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі й мислі. Я мало тоді стрічався з скарбами людського духу, та гріх було б гудити ті часи — вони були по-своєму прекрасні…
Мати, коли я, забувши все на світі, припадав до роздобутої книги, не раз гримала на мене:
— Святий дух з нами! І що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом'янись і спам'ятайся нарешті, бо осьдечки зараз усе полетить у піч!
Правда, у піч вона так і не кинула жодної книжки, але повсякчас пасла мене очима, побоюючись, щоб читання не підвередило її дитину.
— Мамо, і що там тільки може підвередити?
— Що?… А звідки я знаю?
— То чого ж таке говорите?
— Бо люди кажуть… Он прочитав один розумник геть усю біблію і позбувся того, що мав у черепку, — показуючи пальцем на лоба, страхає мене святим письмом.
— Я ж біблії не читаю.
— В тебе, вітрогоне, гляди, хватить розуму і до неї допастись.
Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати…
Вдень, навіть взимку, я ще міг сяк-так хитрувати, але ввечері діло моє було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала сліпака, і я вже в темені мусив додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить «рокова куля», чи «стріла Купідона».
Через отой поганий, бензином заправлений сліпак, що весь час фахкотів і погрожував вибухнути, я найбільше ремствував на матір, а далі додумався перехитрити її. Коли в хаті всі, окрім цвіркуна, засинали, я навшпиньках підходив до печі, витягав з її челюстей жарину, роздмухував вогник, засвічував каганець і забирався з ним на піч. Тут я його так вмощував у закапелок, щоб світло не падало на хату. І ось тепер до мене починали стікатися царі й князі, запорожці й стрільці, чорти й відьми.
Тоді ще по селах і навколо них жила всяка нечиста сила, вона, як могла, збиткувалась над хліборобом, його худібкою та посівами. І коли хтось ловив чорта чи відьму — теж не милував їх. Відьмі, як правило, відрубували руку, щоб вона не здоювала корів, а чорта найчастіше запрягали в плуга, і він орав доти, поки не відкидав копита.
Найбільше ж у нашому селі доводилось воювати з нечистою силою дядьку Миколі. Де він тільки не ловив її. І в комині, де чорт стрічався зі своєю, сажею підмальованою, коханкою-відьмою, і в комірчині, де безсовісний біс ласував салом, і у вершах, куди забирався дідько на дурничку жерти рибу, і під містком, і в дуплавих вербах, і в копанках, і в тих мірках-солом'яниках, якими безп'ятий наміряє горобців на вечерю.
І хоча нечиста сила по-всякому мудрувала, як перехитрити свого ворога, з цього ніде нічого не виходило. Дядько Микола завжди ставав переможцем. За своє життя він стільки повідрубував у нечисті хвостів, ратиць і рогів, що все це не вмістилось би й на віз.
— Коли б на цей товар знайшовся покупець, то мав би я грошей більше, ніж сміття, — хвалився дядько Микола.
А його дружина від такого неподобства тьху-тьхукалась і підіймала руки до образів, а далі ціпила на мужа кулаки…
Я не був таким хоробрим, як дядько Микола, і не мав його сокири, тому вночі тремтів і завмирав над тими казками, з яких, наче з лантуха, аж сипалася різна страховина. Та коли серце вже зупинялося од переляку, приходила полегкість: десь зовсім недалеко глупу ніч прокльовували голоси півнів. Тому я й досі люблю ту пору, коли півні своїми крилами проганяють темінь і нечисту силу, а співом починають новий день.
Через якийсь час мати дізналася про мої хитрування з каганцем. І винен у цьому був тільки я. З якоїсь страшнецької казки на мою бідну голову витрусилося стільки чортів, болотяників і водяних, що вони, знахабнівши, почали визирати з усіх шпарин, висолоплювати язики і навіть літати по хаті. Я необережно зиркнув на жердку над ліжком, побачив на ній чорта і скрикнув. Правда, одразу ж виявилося, що то був не чорт, а чорні дідові штани. Та ця помилка дорого коштувала мені: мати почала на ніч замикати каганчика у прискринку. До нього вже я ніяк не міг добратися.
Отак вперше нечиста сила хотіла розлучити мене з друкованим словом. Та це було не найгірше. Страшне почалось значно пізніше, коли нечиста сила розбирала та не прощала мої книги і в кожному рядку вишукувала ворожі прояви, різну апологетику, збочення, селянську обмеженість, селянські дрібновласницькі тенденції і ще якусь погань…
Дядьку Миколо, як іноді бракувало вашої сокири, щоб відтинати хоча б хвости отій нечисті, що залазила в слово, як плодожерка в яблуко… Та повернуся знову до злощасного каганчика.
Я кілька днів і сяк і так добирався до скрині, підшукував у залізяччі різні ключі, але з цього нічого не вийшло. Та зневіра не дуже довго крутилася біля мене. Через кілька днів мені спало на думку вихимерувати свого сліпака. Робив я його весело, швидко і просто: дідовою ножівкою відчикрижив денце французького патрона, знизу в шийку втягнув гніт, все це пропустив через серцевину кукурудзяного качана і ним наглухо зачопив невелику бляшанку з бензином.
Не знаю, чи була задоволена мати своєю вигадкою, а моя мені аж сміялася. Мати помітила, що зі мною щось коїться, недовірливо поторгала ляду скрині, а я, щоб не пирхнути, вискочив з хати.
Та зробити каганчика було значно легше, ніж дістати книгу. В пошуках її я обходив мало не все село, позбувся своїх мізерних дитячих скарбів, а інколи й забирався на засторонок чи вишки, де неслися кури. Отак я й познайомився з міновим господарством ще в двадцять першому році.
На ярмарку за тоненьку книжечку «Три торби реготу» я віддав безсовісному крамареві аж п'ять крашанок, знайдених на вишках в кубельці отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотілося посміятись. Та недарма кажуть: дасть бог купця, а дідько розгудця. Хтось про мій торг переказав матері, й дома за ці три торби реготу мав я аж сім смутків… Отак і дізнаєшся, що сміх і гріх живуть по сусідству.
Найбільше ж з цих торб реготу сміявся мій далекий родич Гива. Він, довідавшись про мою кумерцію, аж затанцював у себе на току, і затанцювали всі його кучері, яким завжди було тісно під шапкою. Я добре знав, як дражнити Гиву: під баранячою шапкою — баранячі кучері. Але на цей раз ніщо не могло розсердити розвеселілого хлопця. Його видовжені, з веселою недовірою, очі, що вже в чотирнадцять років найбільше трималися підлоб'я, аж сльозились од сміху.
— Оце кумерція, так кумерція: що куп, то й луп! — тримаючи в руці шапку, витанцьовував Гива по клуні й ніяк не міг взятися за ціпа. А за це малому молотнику он як могло перепасти.
Гивині батьки дуже хотіли бути багатими, але так, щоб усім людям здавалося, що вони бідні, як мак начетверо. Клята гонитва за багатством навчила їх не берегти ні себе, ні дітей своїх, ні худобу, ні слова, яке, де треба й не треба, хитрувало, криводушничало і прибіднювалось.
— Хіба ж це воли? — махав рукою на свою таки добрячу круторогу худобу дядько Володимир. — Це не тягло, а кістки й хвороби, зашиті у шкуру, дурно тільки харч переводить.
Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кіп у полі, копиць у лузі, а картоплі в городі, співчували йому в очі і сміялися поза очі. Щоб до нього менше заглядали сусіди й непрохані гості, обережний дядечко хитро приладнав на сінешніх дверях клямку: зачиняй за собою двері, а клямка зовні сама заходить на прибоєць, і хто не підійде до порога, бачить, що нікого нема дома. Коли до дядька Володимира хто звертався з позичкою, він спочатку ставав глухим, а далі або мовчав, або таке молов, що хоч святих винось із хати. Навіть у 1921 році, коли в нас люди орудували мільйонами, в дядька Володимира, як він казав, не було за душею і щербатої копійки.
— Куди ж ви їх, Володимире, діваєте: чи солите, чи квасите, чи свіжими поїдаєте — іноді, під чаркою, допитувався дядько Микола.
Тоді дядько Володимир тетерів, корячкуватився, задихався від обурення або довгий час видобував із себе «е-е-е» і захищавсь од напасника піднятою карлючкою вказівного пальця.
