Товариші Агустінові, — кравчики з майстерні, де працював і він, фанатики півнячих боїв, — скористались нагодою, щоб подивитись на півня. Півень був у добрій формі.

Зоставшись сам, полковник вернувся до спальні. Дружина ворухнулась і спитала:

Що кажуть?

Захоплені, — відповів полковник. — Усі ощадять гроші, щоб поставити на нього.

Не знаю, що вони бачать в цьому бридкому півневі, — сказала дружина. — Він мені здається якимось виродком: така маленька голівка й такі здоровенні пазурі.

Вони кажуть, що півень найкращий в окрузі, — заперечив полковник. —Він коштує добрих п'ятдесят песо.

Полковник був певний, що це виправдовує його ухвалу зберегти півня, спадщину по синові, розстріляному дев'ять місяців тому під час півнячих боїв за поширення нелегальних новин.

Ти тільки сам себе дуриш, ніби півень коштує так дорого, — сказала дружина. — Як скінчиться кукурудза, тоді чим його годувати? Власною печінкою?

Шукаючи в шафі полотняні штани, полковник весь час намагався думати про інше.

Вже скоро, — сказав, — вже відомо, що бої почнуться в січні. Тоді ми зможемо узяти за нього кращу ціну.

Штани були пом'яті. Жінка випрасувала їх на плиті двома залізними прасками, що нагрівались вугіллям.

Навіщо тобі виходити? — запитала вона.

На пошту.

Я й забула, що сьогодні п'ятниця, — згадала вона, повертаючись до кімнати. Полковник уже був одягнений, тільки без штанів. Жінка подивилась на його черевики.

Ці черевики вже треба викинути, — сказала вона. — Взувай лакові.

Полковник знітився.

Вони наче сирітські, — заперечив він. — Щоразу, коли я їх узуваю, то відчуваю себе так, ніби втік з притулку.

А ми й є сироти без нашого сина, — відмовила жінка.

Вона й цього разу переконала полковника. Він рушив до

пристані ще перше, ніж залунали гудки катерів. Лакові черевики, білі штани без ременя і сорочка без накладного комірця, застебнута вгорі на мідяний ґудзик. Полковник стежив, як причалюють катери, стоячи біля крамниці сірійця Мойсеса. Пасажири спускались на берег, зовсім змучені восьмигодинним плаванням, коли все тіло терпне, застигле в незмінній позі. Ті ж пасажири, що й завжди; мандрівні торговці та люди з селища, які від'їхали минулого тижня, а тепер повертались до своїх звичайних справ.

Останнім був поштовий катер. З болісним неспокоєм дивився полковник, як він причалює.

Полковник побачив на палубі мішок з поштою, прив'язаний до димаря й загорнений у брезент. За п'ятнадцять років чекання чуття полковникові вигострились. А через півня загострилася його туга. З тої хвилини, як поштмейстер зійшов на катер, відв'язав мішок і закинув його на плечі, полковник не спускав з нього очей.

Він стежив за поштмейстером, поки той ішов по вулиці, яка тяглась понад причалом, через справжній лабіринт крамниць та яток з виставленими барвистими товарами. Щоразу, слідкуючи за поштмейстером, полковник по-різному відчував тоскну тривогу. І щоразу ця тривога межувала з жахом. На пошті він побачив лікаря, що дожидав газет.

Моя дружина просила спитати, чи ми не дуже вам набридли, докторе, — сказав йому полковник.

Лікар був молодий і мав кучеряве блискуче волосся та напрочуд гарні рівні зуби. Він поцікавився станом слабої. Полковник докладно розповів, не спускаючи з очей поштаря, який розкладав листи по шухлядках. Млявість його рухів дратувала полковника.

Лікар отримав кілька листів та пакет газет і зразу відклав набік рекламні проспекти ліків. Потім перебіг очима особисті листи. А поштар тим часом роздавав пошту присутнім адресатам. Полковник невідривно дивився на свою, за алфавітом, шухлядку. Його нерви напружились до краю, коли він помітив якогось авіалиста з голубими краями.

Лікар розірвав бандероль на газетах. Він цікавився свіжими новинами, а полковник не спускав очей зі своєї шухлядки, чекаючи, поки поштар зупиниться перед нею. Але той не зупинився. Лікар облишив читати газети й глянув на полковника. Тоді подивився на поштаря, що вже сів біля телеграфного апарата, потім знову на полковника.

Ходімо, — сказав.

Поштар навіть не звів голови.

Для полковника нема нічого, — сказав він.

Полковник засоромився.

Я й не чекав нічого, — звернув він на лікаря безпорадний по-дитячому погляд. — Мені ніхто не пише.

Повертались мовчки. Лікар устромив носа в газети. Полковник ішов як завжди — наче людина, що шукає загублену монету. Вечір був чудовий. Мигдалеві дерева на майдані скидали останнє сухе листя. Вже сутеніло, коли вони підійшли до дверей лікаревої приймальні.

Що нового? — запитав полковник.

Лікар дав йому декілька газет.

Невідомо, — відповів. — Важко щось вичитати між тими рядками, які викреслює цензура.

Полковник перебіг великі заголовки. Міжнародні вісті. Вгорі на чотири шпальти стаття про націоналізацію Суецького каналу. Перша сторінка була майже вся зайнята запрошеннями на якийсь похорон.

Нема надії на вибори, — сказав полковник.

Не будьте наївний, полковнику, — сказав лікар. — Ми вже занадто дорослі, щоб чекати месію.

Полковник простяг газети лікареві, але той не взяв:

Заберіть їх додому. Почитаєте ввечері, а завтра повернете.

Десь по сьомій задзвонили дзвони — повідомлення про кінокартину. Падре Анхел у такий спосіб сповіщав моральну оцінку кінокартини, згідно з класифікаційним списком, який він отримував щомісяця поштою. Полковникова дружина налічила дванадцять ударів.

Погана для всіх, — сказала вона. — Вже скоро рік, як кінокартини погані для всіх. — Тоді опустила сітку від москітів і промурмотіла: — Звівся світ нінащо.

Але полковник не озвався. Перше ніж лягти спати, він прив'язав півня до ніжки ліжка. Потім замкнув хату, посипав підлогу порошком від комах, поставив лампу долі, натяг гамак і вмостився читати газети.

Він читав їх по порядку за датами, і з першої сторінки до останньої, навіть рекламу. Об одинадцятій пролунав сиґнал гасити світло. Полковник кінчив читати на півгодини пізніше, відчинив двері в глупу ніч і вийшов за потребою. Москіти обліпили його. Коли полковник вернувся до хати, дружина ще не спала.

Нічого не пишуть про ветеранів? — запитала.

Нічого, — відповів полковник, загасив лампу й ліг у гамак. — Раніше друкували хоч списки нових пенсіонерів. Але вже п'ять років, як і тих не згадують.

Після півночі линув дощ. Полковник був заснув, але враз і прокинувся від болю всередині. Почув, що в хаті десь тече; загорнувся по самі вуха ковдрою з вовни і спробував у темряві дослухатися, де саме. Холодний піт стікав йому по хребту. Полковника трясла лихоманка. Він неначе плавав колами у ставку з драглів. Хтось заговорив до нього. Полковник відповів. Він знову був серед бійців-повстанців і лежав на своєму похідному ліжку.

З ким це ти розмовляєш? — озвалася жінка.

З одним англійцем, перебраним на ягуара; він прийшов до табору полковника Ауреліано Буендіа, — відповів полковник і повернувся в гамаку, палаючи з гарячки. —Це був герцог Мальборо.

Прокинувся він на світанку, геть знеможений. З другим ударом дзвона до утрені скочив з гамака; його оповила тривожна тиша, враз прорізана півнячим «кукуріку!». В голові шуміло, перед очима пливли кола. Його нудило. Він вийшов з хати і подався до вбиральні крізь шарудіння крапель і невиразні запахи зими. В дерев'яній буді під цинковим дахом стояв туман од випарів аміаку. Коли полковник підняв накривку на отворі, з ями здійнялась хмара синіх мух.

Тривога була фальшива: сидячи навпочіпки на неструганих дошках, полковник не міг із себе видушити нічого. Йому вже й перехотілося, натомість він відчув глухий біль у кишках. «Ну звісно, — промурмотів полковник, — завжди зі мною таке в жовтні». Він терпляче дочекався, поки перестало пекти всередині. Тоді вернувся до хати по півня.

Ти вночі марив з гарячки, — сказала жінка.

Вона заходилась прибирати кімнату, занедбану за тиждень її хвороби. Полковник намагався згадати.

То була не гарячка, — збрехав він. — Знов кошмарний сон.