Враження смаку далеко частiше попадаються в нашiй поезiї вже хоч би для того, що абстракцiї тих вражень у нашiй i у многих iнших мовах служать для вислову приємного i неприємного чуття взагалi. "Солодкий", "гiркий", "квасний", "солоний", "терпкий" мають рiзнороднi значення. В народних пiснях i поговiрках раз у раз знаходимо такi епiтети, як "любку мiй солодкий", "гiрка година", "на дворi кваситься", "солоно продав", "гiрко заробиш, солодко з'їси". Те саме бачимо i в iнших мовах, i досить буде нагадати латинське "Dulce et decorum pro patria mori", susser lip (солодке тiло) у старонiмецьких мiннезiнгерiв, Мiцкевичеве "z ust stodycze wysysac" ("(Czaty") i т. i. В нашiй коломийцi дiвчина спiває:

Ой солодка капустищ, а гiрке качання;

Ой солодке закохання, гiрке розлучання.

Епiтетами, взятими з обсягу смаку, характеризує свою любов парубок:

Ой дiвчино, дiвчинонько, така-с ми миленька,

Як улiтi на нивоньцi вода студененька,

Як улiтi при роботi води сi на пити,

Так з тобою постояти та й поговорити.

Дiвчина характеризує таким самим способом життя з нелюбом:

Ой волю я, моя мати, гiркий полин їсти,

Анiж маю iз нелюбом обiдати сiсти.

У Шевченка iз сього обсягу стрiчаємо мало образiв; найбiльше пам'ятний i пластичний є, мабуть, у "Гамалiї", де козацький напад на Скутару порiвняно до гуртової вечерi:

Не злодiї з Гамалiем

Їдять мовчки сало

Без шашлика!

Контраст мiж свобiдн им i невiльним життям малює Шевченко також пластично i оригiнальне образами, взятими з обсягу смаку:

А їлась би смачненька каша!

Та каша, бачите, не наша,

А наш несолений кулiш,

Як знаєш, так його i їж!

Iншi Шевченковi образи, взятi з обсягу смаку, як ось: "упитися кров'ю", "кров i дим їх упоїв" i т. д., не мають такої сили i пластики i являються бiльше риторичними прикрасами. I у Шашкевича знаходимо гарне означення:

I день йому милий, i солодка нiчка.

Змисл дотику, як ми вже згадали, служить нам до пiзнання не тiльки форми тiл, їх консистенцiї, поверхнi i температури, але також їх вiддалення, корегуючи тут ненастанно змисл зору. Вiдси походить те iнтенсивне явище, що первiснi мiри майже всi взятi з обсягу дотику, мiрою майже все було людське тiло, наш народ i досi ще вживає таких примiтивних означень, як: дошка груба на два пальцi, довга на три п'ядi, вода глибока на два хлопа, вiдси до нього нема i ста крокiв. Зрештою, i загальнiшi мiри: локоть, стопа, сажень (доти сягне чоловiк) мають явнi слiди мiрення людським тiлом. Не диво, що сей змисл, такий важний для психiчного розвою кождої людини, дав нашiй мовi, а тим самим i поезiї багато iнтересних i важних термiнiв та епiтетiв, котрими послугуємося в найрiзнiших значеннях, не раз не думаючи про їх первiсне призначення. I так говоримо: то тяжка справа, легко менi на душi, се пiде гладко, гаряче любити, холодна розпука, квадратовий дурень, гладка дiвчина, рогата душа, твердий характер, м'яка вдача, слизька спекуляцiя, гороїжитися i т. iн., i при тiм в нашiй душi виринають образи рiзного роду, але не дотиковi, хоч певно, ще несвiдомо примiшуються й вони, даючи тим iншим образам певний окремий колорит. Нема що мовити, що й поезiя мусить користати з тих образiв, нагромаджених уже в самiй скарбiвнi мови, тим бiльше що вони вже поетичнi самi собою. I ось ми бачимо їх живцем у народних пiснях:

Ой не питай, пане брате, чи дiвчина гладка,

Але питай, пане брате, чи метена хатка.

Парубок клене матiр, що не позволяє йому женитися з милою:

Бодай тобi, моя мати, так тяжко конати,

Та як менi, молодому, з конем розмовляти.

Про саму пiсню спiвається:

Ой легонька коломийка, легонька, легонька.

Коли ж ми ся поберемо, рибко солодонька?

Вояк говорить товаришам:

Тяжко менi, тяжко, на серцi сумненько,

Вiдай же я забив свого близенького,

Свого близенького, брата рiдненького.

З того самого обсягу взятi також гарнi образи:

Розсiю я тугу по зеленiм лугу,

Розсиплю я жалi по зеленiй травi.

Коли говоримо "товариський кружок", "широкий круг слухачiв", то хоча при тiм враження дотику круглої форми й не виринає в нашiй душi, а радше являється нам враження зорове: кiльканадцять людей, що стоять довкола якогось одного, - а все-таки зв'язок мiж тими сферами вражень ще не порвався; коли ж у народнiй веснянцi ми знаходимо рядки:

Вербове колесо, колесо

На дорозi стояло, стояло.

Дивне диво гадало, гадало -

то значення того "вербового колеса", котре стоїть на дорозi i щось думає, для нас неясне; ми мусимо вислухати решту пiснi:

Ой що ж тото за диво, за диво?

Йшли парубки на пиво, на пиво,

А дiвки сi дивили, дивили,

Що парубки робили, робили, -

мусимо через логiчнi заключения дiйти до того, що верба в веснянках означає дiвчину, щоб такою околесною дорогою дiйти до того, що "вербове колесо" - значить "кружок дiвчат". I коли у Шевченка читаємо:

В неволi тяжко, хоча й волi,

Сказать по правдi, не було…

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйнi поховают ь…

Один у другого питаєм,

Нащо нас мати привела!..

Якби кайдани перегризти,

То гриз потроху б… Так не тi,

Не тi їх к о в а л i кували,

Не так залiзо гартували,

Щоб перегризти…

Так любо серце одпочине…

I слово правди i любовi

В степи-вертепи п о н е с л и…

Нехай i такi Не наша мати,

А довелося п о в а ж а т и i т. i.,

то певно, що ми, причарованi простотою i силою тих слiв, не думаємо про тi первiснi, змисловi а спецiально дотиковi враження, до яких апелює поет i якими вiн у нашiй нижнiй свiдомостi ворушить таємнi струни, що викликають у верхнiй свiдомостi саме такi акорди, яких хочеться поетовi. Певна рiч, i поет, пишучи тi рядки, не думав не раз про первiсне, змислове значення таких слiв, як "поховати", "понести", "поважати", "чистий", "праведний" i т. i. Вiн користувався в значнiй мiрi готовою вже поєзiь-ю мови, готовим запасом абстракцiй i абревiатур, але все-таки треба признати, що правдивi поети все i всюди з багатого запасу рiдної мови вмiють вибирати власне такi слова, якi найшвидше i найлегше викликають у нашiй душi конкретне змислове враження. Але й поза те правдивi поети, свiдомо чи несвiдомо, б'ють на нашi змисли, творять залюбки образи, наскрiзь змисловi для виявлення своїх iдей, i в числi таких образiв дуже часто знаходимо образи, взятi з дотикового змислу. Наведемо лиш пару таких образiв iз Шевченка. Щоб показати свою змарновану (по його думцi) з вини деяких знайомих молодiсть, поет обертається до них з докором:

Ви тяжкий камiнь положили

Посеред шляху i розбили

О його, бога боячись,

Моє м а л е є та убоге

Те серце, праведне колись.

Тут майже що слово, то образ iз обсягу дотикового змислу, а всi тi образи, взятi разом, чинять сцену, повну руху i трагiчної сили; ми почуваємо i тяжкiсть каменя, доторкаємося ногами шляху, почуваємо об'єм того малого серця, разом з ним перемiрюємо довгу просту дорогу i разом з ним почуваємо бiль, коли його б'ють об камiнь. Iнтересно, як не раз поет якесь велике зорове або слухове враження розбирає на дрiбнi дотиковi враження i при їх помочi силкується викликати в нашiй душi образ, зовсiм вiдмiнний вiд тих складникiв. Щоб змалювати понурий пейзаж над Аралом, вiн показує нам

I небо невмите, iзаспанi хвилi,

I понад берегом геть-геть,

Неначе п'яний, очерет

Без вiтру г н е т ь с я…

Як бачимо, чотири образи первiсне дотиковi! Се процедура, аналогiчна до процедури тих новочасних малярiв-пуанти-лiстiв, що, щоб викликати в нашiй душi враження iнтенсивної зеленої барви, кладуть на полотнi обiк себе точки самої синьої i самої жовтої фарби, значить, викликають бажаний ефект при помочi елементiв iншої кетегорiї. Таких образiв, узятих iз обсягу дотикового змислу, знаходимо у Шевченка i у всiх правдивих поетiв багато. Вiзьмiть хоч би такi рядки: i