Про те, що відбулося насправді, довідалася в ту ніч лише Марія Магдалина й ніхто більше. Він не говорив багато, сказав їй Ісус, ми лише привіталися, й він відразу запитав, чи я той, хто має прийти, чи ми повинні чекати іншого. І що ж ти йому відповів? Я сказав, що сліпі віднаходять зір, кульгаві перестають кульгати, прокажені очищаються, а глухі починають чути. А він? Не треба, щоб Месія робив так багато, досить буде, якщо він зробить те, що повинен зробити. Він так сказав? Так, це його точні слова. А що повинен зробити Месія? Саме про це я його й запитав. А він? Сказав, що я сам повинен це для себе відкрити. А потім? А потім нічого, він повів мене до річки, охрестив і пішов геть. Які слова він промовив, коли тебе хрестив? Хрещу тебе водою, нехай вона живить твій вогонь. Після цієї розмови з Марією Магдалиною Ісус не розтуляв уста протягом цілого тижня. Він покинув дім Лазаря й оселився в околицях Віфанії, де жили його учні, але своє шатро напнув осторонь і не виходив із нього протягом цілого дня, перебуваючи там сам-один, бо навіть Марії Магдалині не було дозволено туди увійти, а вночі він покидав шатро й ішов у безлюдні гори. Кілька разів учні, ховаючись, ішли за ним, виправдовуючи себе тим, що дбають про його безпеку, щоб у разі необхідності захистити його від диких звірів, про яких там ніхто ніколи не чув, і бачили тільки, як Ісус сідав на галявині й дивився не в небо, а прямо перед собою, ніби чекав, що хтось з’явиться, виринувши з тривожної темряви долин або спустившись по схилу пагорба. Ночі стояли місячні, видно було далеко, проте не з’являвся ніхто. Коли ж на обрії загоралися перші барви світанку, Ісус повертався у своє шатро. Він з’їдав лише невелику частку тієї їжі, яку по черзі приносили йому Іоанн та Юда Іскаріот, але не відповідав на їхні привітання, а одного разу навіть брутально прогнав Петра, який лише прийшов запитати в нього, як він себе почуває й чи не буде якихось розпоряджень. Сказати, що Петро вчинив помилку, було б неправильно, він просто невчасно прийшов, бо через тиждень Ісус вийшов зі свого шатра не вночі, а посеред білого дня, приєднався до учнів і пообідав із ними, а по тому, як вони поїли, сказав: Завтра ми йдемо в Єрусалим, до Храму, там ви робитимете те, що робитиму я, бо настав час Сину Божому знати, як він може послужити своєму Отцю в його домі, а Месії пора братися за те, що він повинен робити. Учні стали розпитувати Ісуса, щó означають його слова, але він тільки додав: Вам не доведеться жити довго, щоб довідатися про це. Але учні не звикли, ані щоб він розмовляв із ними таким сухим і категоричним тоном, не звикли вони й до такого суворого виразу на його обличчі, зазвичай лагідному й доброму, вони навіть не впізнавали колишнього Ісуса, який ішов, куди посилав його Бог, і ніколи ні на що не нарікав. Не випадало сумніватися, що причиною такої зміни в його поведінці були ті ж таки резони, поки що їм невідомі, які примусили його відокремитися від товариства й блукати по пагорбах та улоговинах, так ніби він був одержимий бісами, в пошуках якогось потрібного йому слова, адже сáме слово — це те, що завжди шукають. Але Петро, найстарший серед учнів, вирішив, що з боку Ісуса несправедливо наказувати їм: Ви підете зі мною в Єрусалим, так ніби вони в нього на побігеньках і годяться тільки на те, щоб без усяких пояснень у всьому слухняно виконувати його волю. І він сказав: Ми завжди визнавали й визнаємо твою владу й твій авторитет як у тому, що ти робиш, так і в тому, що ти говориш як Син Божий, так і людина, якою ти також є, а проте не годиться, щоб ти ставився до нас як до малих дітей, які ще не набралися розуму, або до старих дідів, які вже з нього вижили, не втаємничуєш нас у свої задуми, а лише наказуєш робити те, що робитимеш і ти, не дозволяючи нам самим обміркувати те, чого ти вимагаєш від нас. Пробачте мені ви всі, — сказав Ісус, — але навіть я сам не знаю, навіщо мені треба йти до Єрусалима, мені лише було сказано, щоб я туди йшов, більш нічого, але ви не зобов’язані супроводжувати мене. А хто тобі сказав, що ти повинен іти до Єрусалима? Той, хто проник у мій розум і наказує, щó я повинен робити, а чого не повинен. Ти дуже змінився після своєї зустрічі з Іоанном. Я зрозумів, що не досить принести мир, треба також принести меч. Якщо Царство Боже близько, то навіщо меч? — запитав Андрій. Бог не сказав мені, якою дорогою прийде до вас його Царство, ми вже випробували мир, випробуймо тепер меч, а Бог зробить свій вибір, але, повторюю, ви не зобов’язані супроводжувати мене. Ти знаєш, що ми підемо за тобою куди завгодно, сказав Іоанн, а Ісус йому відповів: А ти ще не знаєш, куди я вас поведу, про це знатимуть лише ті, які дійдуть до кінця.

Наступного ранку Ісус пішов у дім Лазаря, не так для того, щоб попрощатися, як подати добрий знак, що він повернувся у спільноту людей, але Марфа сказала йому, що брат уже пішов до синагоги. Після цього Ісус та дванадцятеро його супутників рушили в дорогу до Єрусалима, а Марія Магдалина та інші жінки провели їх до околиці села, де зупинилися й помахали їм навздогін руками, але чоловіки так і не довідалися про це, бо жодного разу не обернулися. Небо було захмарене, насувався дощ, певне, тому їм ніхто не стрічався на дорозі, люди, яким не конче треба було йти до Єрусалима, воліли залишитися вдома в чеканні сприятливішої погоди. Тож тринадцятеро простували по дорозі, на якій, крім них, не було жодної живої душі, а важкі свинцеві хмари котилися за ними, зачіпаючись за вершини гір, так ніби нарешті хотіли назавжди поєднати небо із землею, залити метал у форму, злити самця із самицею, з’єднати опукле з увігнутим. Але підійшовши до брами міста, вони переконалися, що перед ними, як і завжди, тиснява та великий натовп людей, і треба було великого терпіння, щоб пробити собі дорогу до Храму. Але вони помилилися у своїх побоюваннях: побачивши цих тринадцятьох чоловіків — майже всі босі, з великими патерицями, з довгими розпущеними бородами, з важкими темними плащами поверх тунік, які, здавалося, були очевидцями сотворіння світу, — переляканий натовп розколовся надвоє й утворив їм прохід, люди запитували одне в одного: Хто ці чоловіки, хто веде їх попереду, й ніхто не міг їм відповісти, аж поки якийсь прочанин із Галілеї сказав: То Ісус із Назарета, який називає себе сином Божим і творить чудеса. А куди вони йдуть, запитували інші, а що здобути відповідь на це запитання можна було лише пішовши за Ісусом та його людьми, то незабаром весь натовп посунув за ними, і до входу у Храм підійшло не тринадцятеро людей, а щонайменше тисяча, але всі інші трималися трохи поодаль, чекаючи, поки прибулі задовольнять їхню цікавість. Ісус відразу попрямував туди, де були торговці та міняйли, і сказав своїм учням: Ось для чого ми сюди прийшли, й почав трощити столи, розштовхуючи та лупцюючи й тих, котрі купували, й тих, котрі продавали, і піднявся такий шум, тріск та гармидер, що в ньому годі було б розчути бодай одне слово, якби раптом природний голос Ісуса не зазвучав, як бронзовий дзвін: Цей дім — дім молитви для всіх народів, а ви перетворили його на кубло розбійників, і трощив та перекидав столи гендлярські, й монети сипалися на землю та підстрибували на превелику радість роззявляк, яких було тут тисячі дві і які кинулися підбирати цю манну небесну. Учні наслідували свого вчителя, зрештою були поперекидувані й ті столи, на яких продавалися жертовні горлички, і звільнені пташки літали над Храмом, кружляючи в несамовитому танці навколо струминок диму, що підіймалися над вівтарями, де їх уже не спалять, бо невідомий благодійник урятував їх від смерті під ножем та в полум’ї. Прибігли охоронці Храму, озброєні палицями, щоб покарати, схопити або викинути за браму порушників порядку, але, на своє лихо, зустрілися з тринадцятьма дужими галілеянами, які лупили патерицями всіх, хто до них наближався, і горлали: Підходьте ще, хто наступний! — і били охоронців, трощили та перекидали столи, звідкись з’явився запалений смолоскип, і незабаром усі ятки вже палахкотіли, в небо піднявся ще один стовп диму, й хтось закричав: Покличте легіонерів, але нікому в ту мить не спало на думку, що закон забороняв римлянам входити на територію Храму, нехай би там що відбувалося. Прибігли нові охоронці, ці вже озброєні мечами та списами, до яких також приєдналося кілька міняйл і торговців горлицями, з тих, які не хотіли передати захист своїх інтересів цілком у чужі руки, і воєнне щастя поступово стало переходити до протилежної сторони, адже тут усе відбувалося так само, як і під час хрестових походів, коли Бог, хоч і був зацікавлений у перемозі своїх прихильників, проте не докладав потрібних зусиль, щоб цю перемогу їм забезпечити. У такий спосіб розгорталися події, коли нагорі сходів, які вели до головної святині, з’явився верховний первосвященик у супроводі свого почту, старійшин Храму і книжників, тих, яких пощастило терміново скликати, й гучним голосом, який, проте, був далекий від тієї гучності, з якою гримів голос Ісуса, промовив: Дозвольте їм піти цього разу, але якщо вони повернуться, то порубаємо їх на шматки й викинемо, як бур’ян, щоб не глушив пшеницю. Сказав Андрій Ісусові, який бився поруч із ним: Хоч ти й сказав, що прийшов із мечем, а не з миром, але зараз ми озброєні лише патерицями, а вони ніщо проти мечів, а Ісус йому відповів: Усе залежить від того, чия рука тримає патерицю, а чия — меч. Що ж нам тепер робити, запитав Андрій. Вертаймося у Віфанію, відповів Ісус, нам бракує рук, а не мечів. Вони відступили в цілковитому порядку, не порушивши своїх рядів, наставляючи патериці проти натовпу, який проводжав їх свистом і глузами, проте напасти на них по-справжньому не наважувався, й незабаром вони вже змогли вийти з Єрусалима, усі дуже стомлені, деякі побиті, й рушили у зворотну дорогу.