І надійшла нова ніч, що передувала настанню нового дня, родина повечеряла тим, що знайшлося в хаті, й уклалася на розстелених матах спати. Але десь під ранок Марія прокинулася, холонучи від страху, й не тому, що їй привидівся поганий сон, поганий сон наснився її синові, й він, надриваючи матері душу, застогнав і заплакав так жалібно, що розбудив і старших братів — малюки у своїй невинності спали міцно. Марія підбігла до сина, який, виставивши перед собою руки, ніби затулявся від ударів мечем або списом, але рухи його поступово завмерли, ніби нападники дали йому спокій або життя покинуло його. Ісус розплющив очі й ухопився за матір, ніби й не був уже головою родини, майже дорослим чоловіком, коли людина плаче, вона перетворюється на дитину, ми, йолопи, не хочемо в цьому признаватися, але біль серця виливається зі слізьми. Що з тобою, сину, що з тобою, запитувала Марія, глибоко стривожена, але Ісус не міг чи не хотів їй відповісти, судома, в якій уже не було нічого дитячого, замкнула йому уста. Скажи мені, що тобі наснилося, наполягала Марія, й ніби намагаючись підказати йому відповідь, промовила: Тобі наснився батько, але хлопець зробив різкий жест заперечення, відпустив її й знову опустився на мату. Іди спи, сказав він їй і, обернувшись до братів, промовив: Нічого не сталося, спіть собі, зі мною все гаразд. Марія повернулася на своє місце, поруч із дівчатками, але майже до самого ранку лежала з розплющеними очима, пильно дослухаючись, кожної миті чекаючи, що сон Ісуса повториться, який же то міг бути сон, щоб так сильно його стривожити, проте нічого не відбулося. Марія не подумала, що син міг умисне не спати лише для того, щоб жаский сон не повторився, вона думала про той дивовижний факт, що Ісуса, який завжди спав спокійно, стали мучити кошмари відразу по смерті батька, о Господи, нехай це не буде той самий сон, благала вона Бога, і хоч вона знаходила певне заспокоєння в тому, що здоровий глузд підказував їй: сновидіння не передаються у спадок, а проте вона помилялася, бо людям не треба розповідати одне одному про свої сновидіння для того, щоб один і той самий сон водночас наснився батькові й сину. Нарешті почало розвиднятися, тонка смужка світла проникла крізь щілину у дверях. Прокинувшись, — бо короткий сон усе ж таки здолав її перед самим ранком, — Марія побачила, що місце, де спав її старший син, порожнє. Куди це він подівся, запитала вона себе, швидко підхопилася на ноги, відчинила двері й виглянула надвір. Ісус сидів під повіткою, на соломі, обхопивши голову долонями й упершись ліктями в коліна, нерухомий. Затремтівши від ранкової прохолоди, але й від того, — хоч вона цього й не усвідомлювала, — що син здався їй украй зажуреним і самотнім, мати підійшла до нього. Тобі зле? — запитала вона, і хлопець підвів голову. Ні, зі мною все гаразд, відповів він. Але в такому разі, що з тобою діється? Мене тривожать мої сни. Які сни? Власне, це один і той самий сон, який я бачив і вчора вночі, й сьогодні. Ти бачив батька на хресті? Я вже тобі сказав, що ні, мені сниться батько, але я його не бачу. Але ж ти мені казав, що він тобі не сниться. Я не бачу його уві сні, але переконаний, що він мені сниться. А який же тоді сон тебе так налякав? Ісус відповів не зразу, він подивився на матір якимсь безпорадним поглядом, і Марія спізнала таке відчуття, ніби хтось пальцем доторкнувся до її серця, вона бачила перед собою свого сина з його ще дитячим обличчям, із тьмяним поглядом невиспаної дитини, з ріденьким чоловічим пушком на верхній губі, якимсь зворушливо недоречним, це був її син, її первісток, із яким вона буде поєднана нерозривним зв’язком до кінця своїх днів. Розкажи мені все, попросила вона, й Ісус нарешті їй відповів: Мені снилося, що я перебуваю в селі, але не в Назареті, а в якомусь іншому, і ти зі мною, але це ніби й ти, і не ти, бо жінка, що була моєю матір’ю уві сні, мала інше обличчя, і там-таки були й інші хлопці мого віку, я не знаю, скільки їх там було, а з ними — їхні матері, справжні чи несправжні — я не знаю, хтось зігнав нас усіх туди на майдан, і ми чекали, коли прийдуть вояки, щоб нас повбивати, ми чули, як вони скачуть по дорозі на конях, усе ближче й ближче, але ми їх не бачили, у ту мить я ще, не відчував страху, я знав, що то тільки поганий сон, більш нічого, але зненацька мене опанувала впевненість, що мій батько скаче з тими солдатами, і тоді я обернувся до тебе, щоб ти мене захистила, але в ту мить мене покинула впевненість, що це ти, і ти відразу кудись пішла, й усі матері теж пішли, ми залишилися самі-одні й були вже не хлопцями, а крихітними малюками, я впав на землю й заплакав, і всі інші заплакали, але я був єдиний, чий батько наближався разом із солдатами, ми всі дивилися в бік вулиці, яка виходила на майдан, ми знали, вони виїдуть звідти, проте вони не з’являлися, ми їх чекаємо, але їх нема й нема, й раптом мене опановує відчуття, що я такий самий, як і тепер, а проте перебуваю всередині малої дитини, яка також я, і я докладаю великих зусиль, щоб вилізти з неї назовні, а проте не можу, бо в мене зв’язані руки й ноги, я кличу тебе, якщо то справді була ти, кличу батька, який наближається, щоб мене вбити, й саме в цю мить я прокинувся й сьогодні вночі, й учора. Марія затремтіла від жаху вже після перших слів сина, вона погано розуміла, що міг би означати його сон, і знічено опустила погляд, отже, сталося те, чого вона найбільше боялася: усупереч будь-якому здоровому глузду та аргументам розуму Ісус усе ж таки успадкував батьків сон, і хоч за своїм змістом їхні сни відрізнялися, проте й батькові, й синові кожному у свій час і на своєму місці щоночі снився один і той самий кошмар. А ще більше вона вжахнулася, коли син її запитав: А що то був за сон, який снився моєму батькові? Погані сни йому снилися, як і всякій людині. Але що то був за сон, який мучив його кожну ніч? Не знаю, він мені не розповідав. Мамо, не приховуй правду від свого сина. Тобі не слід його знати, добра тобі від цього не буде. Звідки тобі відомо, від чого мені буде добро, а від чого — ні? Шануй свою матір. Я твій син, і я тебе шаную, але тепер ти намагаєшся приховати від мене те, від чого залежить моє життя. Не примушуй мене говорити. Одного дня я попросив батька розповісти мені про його сон, але він сказав, що ані я не зможу поставити йому всі запитання, ані він не зможе дати мені всі відповіді. Задовольнися його словами. Я досі ними й задовольнявся, але тепер я став головою родини, я успадкував від нього сорочку, сандалії й сон, і з цим добром я вже можу вийти у світ, але я повинен знати, який же сон мені дістався. Сину мій, можливо, тобі більш нічого не снитиметься. Ісус подивився матері у вічі, примусив її також подивитись на нього і сказав: Я перестану допитуватися, якщо наступної ночі мій сон не повториться, якщо я більш ніколи його не побачу, але якщо він повториться, то присягнися, що розповіси мені про сон батька. Присягаюся, сказала Марія, що вже не знала, як їй захищатися від наполегливості сина та його несподівано владного тону. Але в тиші свого змученого серця вона звернулася до Бога з палкою молитвою, німою молитвою, яка, якби перекласти її на слова, звучала б так: Передай, Господи, мені цей сон, нехай він терзає мене щоночі до самого мого смертного дня, але нехай його ніколи не знатиме мій син. Не забудь, що ти заприсяглася, нагадав їй Ісус. Не забуду, відповіла Марія, а подумки повторила: Але нехай його ніколи не знатиме мій син.

Проте Господь її не послухав. Настала ніч, удосвіта проспівав півень, сон повторився, й морда першого коня висунулася з-за повороту. Марія чула, як стогне син, але не прийшла втішати його. А Ісус, тремтячий і спітнілий від страху, не мав потреби гукати її, він і без того знав, що й вона не спить. Що ж вона мені розповість, думав він, тоді як Марія, у свою чергу, зі страхом думала: Як мені йому про це розповісти, й намагалася знайти спосіб розповісти йому не все. Уранці, коли всі прокинулися, Ісус сказав матері: Ми з тобою вдвох відведемо моїх братів до синагоги, а тоді підемо в пустелю й там поговоримо. А в бідолашної Марії, коли вона готувала сніданок дітям, усе випадало з рук, проте вино її скорботи було вже подане, і треба було випити його. Провівши менших дітей до школи, мати й син вийшли за околицю села й там, на пустирищі, сіли під оливою, ніхто, крім Бога, якби йому довелося там бути, не зміг би підслухати їхню розмову, її чули хіба що камені, а камені, як відомо, не розмовляють, навіть якщо їх постукати один об один, а щодо самої землі, то в її надрах слова перетворюються на мовчанку. Ісус сказав: Виконай те, що ти мені пообіцяла, й Марія відповіла йому не ухиляючись: Твоєму батькові снилося, що він вояк і разом з іншими вояками скаче на коні, щоб убити тебе. Убити мене? Так. Але ж те саме сниться й мені. Атож, підтвердила вона з відчуттям полегкості, й подумала: Зрештою це виявилося легко, а вголос сказала: Тепер ти все знаєш, вертаймося додому, сновидіння як хмари, вони прилітають і відлітають, ти, мабуть, дуже любив свого батька, тому й успадкував його сон, але він тебе не вбив і не вбив би ніколи, бо, за велінням Господа, янгол би відвів йому руку в останню мить, як відвів Він руку Авраама, коли той наготувався принести в жертву свого сина Ісаака. Не говори про те, чого ти не знаєш, сухо відповів їй Ісус, і Марія зрозуміла, що гірке вино їй доведеться випити до дна. Погодься, мій сину, що я принаймні знаю: ніхто нічого не може вчинити всупереч волі Господа, хоч би якою вона була, а Господь сьогодні може захотіти одне, завтра інше, зовсім протилежне, і хто ми такі, щоб поставити під сумнів Його постанови, сказала Марія і, склавши руки на колінах, стала чекати відповіді. Ісус запитав: Ти відповіси на всі запитання, які я тобі поставлю? Відповім, сказала Марія. Відколи почав снитися моєму батькові цей сон? Багато років тому. Скільки років? Відколи ти народився. Він снився йому щоночі? Так, думаю, щоночі, але останнім часом я вже не прокидалася, коли він стогнав і кричав, людина звикає до всього. Отже, я народився в Юдеї, у Віфлеємі? Саме там. А що такого сталося під час мого народження, чому моєму батькові почало снитися, що він їде вбивати мене? Це сталося не під час твого народження. Але ж ти сама мені про це сказала. Сон почав батькові снитися через кілька тижнів після того, як ти народився. А що сталося тоді? Ірод наказав повбивати всіх малят у Віфлеємі віком менше трьох років. Навіщо? Я не знаю. А батько знав? Ні. Але ж мене не вбили. Ми жили в печері, за околицею села. Ти хочеш сказати, вояки мене не вбили, бо я не потрапив їм на очі? Так. Мій батько служив у війську? Ніколи він не служив у війську й не був вояком. А що він тоді робив? Він працював на будівництві Храму. Не розумію. Я відповідаю на твої запитання. Якщо я не потрапив на очі воякам, якщо ми жили за околицями села, якщо мій батько не служив у війську, якщо він не мусив коритися наказам, якщо навіть не знав, чому Ірод наказав повбивати малюків… І справді, твій батько не знав, чому Ірод наказав повбивати малюків. У такому разі… Якщо в тебе немає більше запитань до мене, то вважаймо нашу розмову закінченою. Ти щось від мене приховуєш. Або сам ти неспроможний зрозуміти те, про що від мене довідався. Ісус замовк, відчуваючи, як, наче вода в суху землю, виходить із нього та владна рішучість, із якою він розпочав цю розмову, й водночас у якомусь потаємному куточку його душі заворушилася думка, яка ще остаточно не сформувалася, проте відразу по своєму виникненню здалася йому страхітливою. На схилі протилежного пагорба з’явилася отара овець, і вона й пастух мали колір землі, і здавалося, то земля пересувається по поверхні землі. На й без того напруженому обличчі Марії з’явився вираз глибокого подиву: який знак саме в цю хвилину подавали їй через стільки років той високий пастух, дивна манера його ходи, але вона придивилася ліпше й побачила, що то її вбогий сусід із Назарета, який вигнав на пашу кілька своїх овець, таких же виснажених та хирлявих, як і він сам. А тим часом у свідомості Ісуса сформувалася певна думка, вона рвалася назовні, але язик відмовлявся артикулювати слова, які б її виразили, а проте він усе ж таки промовив голосом, який наче боявся себе самого: Мій батько знав, що малюків повбивають. Він сказав це тоном ствердження, а не запитання, тому Марія не мала потреби відповідати йому. А як він про це довідався, тепер це вже було запитання, на яке вона мусила відповісти. Він працював на будівництві Храму в Єрусалимі й там підслухав розмову вояків, які про це говорили. А потім? А потім він побіг рятувати тебе. А потім? А потім він вирішив, що нам немає потреби втікати, й ми просто заховалися в печері. А потім? А потім нічого, вояки зробили те, що їм було наказано, й повернулися до Єрусалима. А потім? А потім ми повернулися в Назарет. І батькові почав снитися сон. Спершу він наснився йому ще в печері. Зненацька руки Ісуса смикнулися вгору, ніби він хотів роздерти собі нігтями щоки, а з грудей йому вихопився розпачливий зойк: Мій батько повбивав малюків у Віфлеємі. Яку дурницю ти мелеш, їх повбивали вояки Ірода. Ні, жінко, їх повбивав мій батько, їх повбивав Йосип, син Ілії, бо, знаючи, що малюків наказано вбити, він не попередив їхніх батьків, і тепер, коли всі слова злетіли з його уст, відлетіла й надія знайти батькові якесь виправдання. Ісус упав на землю, гірко плачучи та повторюючи: Бідолашні, бідолашні, і здається майже неймовірним, що простий хлопець, якому тільки тринадцять років, тобто він перебуває у віці, коли егоїзм так легко пояснити й легко пробачити, міг пережити таке потрясіння, почувши звістку, яка, коли ми візьмемо до уваги все, що нам відомо про сучасний світ, залишила б байдужими майже всіх. Але не всі люди однакові, бувають винятки і з гіршого боку, і з кращого, й один із найприємніших таких винятків — хлопець, що плаче через давню помилку, якої припустився його батько, а може, й осуджуючи себе самого, якщо він, як ми маємо всі підстави вважати, любив цього двічі винного батька. Марія простягла руку, щоб доторкнутися до сина, але він відсунувся від неї: Не чіпай мене, моя душа поранена. Ісусе, сину. Не називай мене своїм сином, ти також винна. Підліткам притаманна категоричність висновків і суджень, адже Марія була так само невинна, як і вбиті малюки, адже чоловіки все вирішують за нашу сестру, мій чоловік прийшов і сказав: Негайно їдьмо звідси, але потім змінив свою думку й без жодних пояснень розпорядився: Ні, поки що ми нікуди не ідемо, і мені довелося запитати в нього: Що то за крики лунають у селі? Марія нічого не відповіла синові, їй було б так легко пояснити йому, що на ній ніякої вини немає, але вона подумала про розп’ятого чоловіка, який теж загинув без вини, й зі слізьми сорому призналася собі в тому, що любить тепер його більше, аніж любила тоді, коли він був живий, тому й промовчала, адже за провину одного може відповідати й інший. Ходімо додому, нам уже нема чого тут робити, сказала вона, а син їй відповів: Ти йди, а я залишуся. Він почув себе вівцею, що відбилася від отари або втратила пастуха, навколишнє пустирище перетворилося на справжню пустелю, й навіть будинки, розкидані нижче по схилу, тепер здавалися великими обтесаними каменями з покинутої каменоломні, які помалу вростали в землю. Коли постать Марії розчинилася в попелястій глибині долини, Ісус, стоячи навколішки, закричав, і все його тіло палало вогнем, ніби стікало кров’ю: Батьку, батьку, навіщо ти мене покинув? — бо бідолашний хлопець і справді почував себе покинутим, на межі повного розпачу, так ніби він провалився в нескінченну самоту іншої пустелі, де не було ні батька, ні матері, ні братів та сестер і звідки починалася дорога мертвих. Пастух, що сидів між своїми вівцями і зливався з ними, здалеку дивився на нього.