Тисячу разів показував нам досвід, і це стосується навіть людей, не дуже схильних віддаватися роздумам, що для ухвалення найліпшого рішення треба дати своїм думкам повну волю — нехай вони собі гуляють, де їм хочеться, нехай собі примхливо зчеплюються одна з одною, але при цьому ти повинен пильно за ними стежити, вдаючи, ніби думаєш про щось зовсім інше, й коли надійде слушна мить, то стрибнути на здогад, який несподівано промайне, ніби тигр на свою здобич. Саме в такий спосіб ненадійні обіцянки місцевих теслярів спонукали Йосипа перекинутися думками до Бога та до тих обітниць, які він, Йосип, Йому давав, а подумавши про Бога, він згадав і про Храм Єрусалимський, і про будівництво, яке досі там триває, і зненацька його ніби осяяло, адже там, де відбувається будівництво, завжди потрібні робочі руки, муляри та каменотеси насамперед, але й без теслярів там годі обійтися, бо хто їм тесатиме бруси та стругатиме дошки, а це якраз те, що вміє робити Йосип, бо такий у нього фах. Погано тільки, що навіть якби йому пощастило влаштуватися там на роботу, від їхньої печери туди досить далеко йти, дорога в нього забиратиме не менш як півтори години часу, а може, й більше, бо вона йде вгору й угору, а Йосип, зрештою, тесля, а не альпініст, щоправда, можна було б узяти віслюка, але в такому разі Йосипові доведеться постійно сушити собі голову тим, де його заховати так, щоб не вкрали, бо хоч Бог і любить цю землю й віддає їй перевагу над усіма іншими, а проте це зовсім не означає, що злодії та грабіжники в ній перевелися, досить лише пригадати, про що там розбалакує пророк Михей, коли приходить уночі до хворого царя Ірода. Йосип саме міркував над цими складними проблемами, коли Марія вийшла з печери, після того як нагодувала сина й обережно примостила його в яслах. Як там Ісус? — запитав батько, цілком усвідомлюючи, що запитання, сформульоване в такий спосіб, звучить дещо по-дурному, але не зміг утриматися від спокуси зайвий раз потішити свою батьківську гордість, назвавши сина на ім’я. Із малюком усе гаразд, відповіла Марія, для якої ім’я малого важило найменше, вона могла б називати його «малим» або «малюком» протягом усього свого життя, якби не знала напевне, що в неї народяться й інші діти, і якщо вона називатиме кожного «малюком», то це може створити не меншу плутанину, аніж та, яку колись назвали стовпотворінням вавилонським. Щодо Йосипа, то він, говорячи з неуважним виразом, ніби тільки міркував уголос, але навряд чи це було справді так, сказав: Треба подумати, з чого ми житимемо, поки залишатимемося у Віфлеємі, бо роботу мені тут не пощастило знайти. Марія нічого не відповіла та й не мала що відповісти, її обов’язок полягав лише в тому, щоб слухати, чоловік і так уже зробив їй велику честь. Йосип подивився на сонце, прикинув, скільки знадобиться йому часу на те, щоб піти й повернутися, пішов у печеру, щоб узяти там плащ і сакви, й, вийшовши назовні, промовив: На Тебе, Господи, я покладаю всі свої надії й вірю, що Ти даси мені роботу в Домі Своєму, якщо, звичайно, визнаєш, що чесний ремісник, який може чекати допомоги лише від Тебе, заслуговує на Твою ласку. Після чого закинув на плече ліву полу плаща, приладнав на ньому шлейку саков і, не сказавши більш нічого, рушив у дорогу.

А все ж таки щастя не завжди обминає людей. Хоч Храм почали будувати дуже давно, на роботу там досі можна було найнятися, а надто в тих випадках, коли ти був готовий не дуже торгуватися щодо платні. Йосип без труднощів пройшов випробування, якому більше для порядку піддав його старший майстер, і цей дещо несподіваний для нас успіх примушує нас засумніватися в тому, чи не були ми трохи несправедливі у стосунку до Йосипа, коли говорили про його професійні здібності на самому початку цієї розповіді? І пішов новий будівельник Храму назад до своєї печери, багатослівно дякуючи Богові, й кілька разів зупиняв на дорозі зустрічних перехожих, просячи їх, щоб вони приєдналися до його славослів’я Господу, й ті з поблажливою усмішкою виконували його прохання, бо в того народу, до якого належав Йосип, радість когось одного — то майже завжди радість для всіх, і причина, мабуть, у тому, що людей у тій країні не так багато. Коли ж Йосип порівнявся з гробницею Рахілі, то навідала його думка, яка виникла радше десь у його нутрощах, ніж у мозку, а саме: він подумав про те, що ця жінка, яка так хотіла народити другого сина, померла, якщо мені буде дозволено так висловитися, можна сказати, від його рук, тобто з його вини, і навіть не встигла сказати йому хоч одне слово чи бодай подивитись на нього, просто його тіло відокремилося від її тіла з тією байдужістю, з якою падає з дерева перестиглий плід. А потім Йосипа навідала ще сумніша думка, він подумав, що діти завжди помирають із вини батьків, які їх зачали, та з вини матерів, що спородили їх на світ, і тут йому стало жаль власного сина, приреченого без вини померти. Переповнений тривогою, розгублений і збентежений, стояв біля могили найулюбленішої з дружин Якова тесля Йосип, опустивши руки, похнюпивши голову, відчуваючи, як по тілу йому стікає холодний піт, а дорога тепер була безлюдна, щоб попросити в когось допомоги. До його розуміння дійшло, що вперше у своєму житті він засумнівався в тому, що світ збудований розумно, і як людина, що втратила останню надію, він промовив гучним голосом: Я тут помру. Можливо, в інших випадках ці слова, якщо людина була спроможна промовити їх з усією силою переконаності, — так, либонь, їх промовляють самогубці, — можуть без болю й без сліз відчинити перед нами, так би мовити, ті двері, крізь які ми можемо покинути світ живих, але більшість людей потерпають від емоційної несталості, їхню увагу може відвернути хмаринка в небі, павук, що тче свою павутину, собака, що ганяється за метеликом, курка, що риється в землі, або квочка, яка скликає своїх курчат, або щось іще повсякденніше та простіше — скажімо, засвербів у нас ніс, ми його почухали, а потім раптом спохоплюємося: то про що ж я все-таки думав? Саме з такої причини гробниця Рахілі раптом перетворилася на звичайну собі маленьку будівлю з побіленими стінами, без вікон, схожу на гральну кість, яку тут хтось викинув і забув про неї, і стало видно, що камінь, який затуляв до неї вхід, геть замацаний брудними пітними пальцями безлічі паломників, що приходили сюди від незапам’ятних часів, а навкруг стояли оливи, які були старими вже, либонь, тоді, коли Яків обрав це місце для останнього спочинку своєї бідолашної дружини, принісши деякі в жертву, щоб розчистити місце, отже, справді можна стверджувати, що доля існує і що вона завжди перебуває в чиїхось руках. Зрештою, Йосип пішов звідти, але спочатку він проказав молитву, що, як на нього, найбільше відповідала обставинам та місцю: Будь благословен, Господи, Боже наш, Боже Авраама, Боже Ісаака та Боже Якова, великий, могутній і прекрасний Боже, будь благословен навіки. Увійшовши до печери й ще до того, як повідомив жінці про те, що влаштувався на роботу, Йосип підійшов до ясел, щоб подивитися на сина, який спав. Він сказав, звертаючись сам до себе: Мій син помре, він муситиме померти, й на серці йому стало боляче, але потім він подумав, що, згідно з природним порядком речей, він має померти першим, і що ця смерть, забравши його зі світу живих, перетворивши його на відсутність, дозволить його синові віднайти таке собі тимчасове безсмертя, якщо можна так висловитися, пробачте мені за логічну суперечність, безсмертя, що триває доти, доки людей, яких уже з нами немає, пам’ятають і люблять.

Йосип не попередив десятника теслярської артілі, який був його безпосереднім начальником, що наймається лише на кілька тижнів, щонайбільше на п’ять, після чого надійде час понести сина до Храму, здійснити над матір’ю обряд очищення і почати потроху збиратися додому, в Назарет. Він промовчав про це зі страху, що його не візьмуть, а це свідчить про те, що тесля з Назарета був не вельми обізнаний із трудовими звичаями своєї країни, він, певно, думав, що він сам собі хазяїн, і не цікавився реальностями тодішнього світу робітників, що складався переважно з людей, яких наймали працювати на обмежений термін. Проте Йосип ретельно рахував, скільки днів залишається йому тут працювати, двадцять чотири, двадцять три, двадцять два, і щоб не помилитися, нашкрябав на стіні печери щось подібне до календаря, — дев’ятнадцять, — намалювавши там відповідну кількість рисочок, які щодня по одній перекреслював — шістнадцять — під захопленим поглядом Марії, — чотирнадцять, тринадцять, — яка знову й знову дякувала Господові за те, що дав їй чоловіка, — дев’ять, вісім, сім, шість, — обдарованого такими винятковими здібностями. Йосип їй сказав: Ось сходимо до Храму, а потім відразу вирушимо в Назарет, мої замовники давно мене там чекають, а вона вельми обережно, щоб не склалося враження, ніби вона повчає чоловіка, відповіла: Але спочатку нам треба буде подякувати господині печери та рабині, яка допомогла мені народити сина, адже вона майже щодня приходить сюди довідатися, як ся має мій хлопчик. Йосип нічого не відповів, він ніколи не признався б навіть самому собі, що забув про найелементарніше правило чемності, адже він збирався нав’ючити віслюка їхніми пожитками, доручити комусь доглянути за ним, поки вони відбуватимуть у Храмі необхідні обряди, а потім відразу вирушити до Назарета, не гаючи часу на прощання та вислови подяки. Марія мала слушність, було б вельми нечемно піти звідси, не сказавши нікому ні слова, й хоч він ніколи не признався б собі в тому, що його бідолашна дружина багато в чому переважає його, проте не міг не визнати, що з добрим вихованням у нього не все гаразд. Не менш як годину він гнівався на Марію за свою ж таки власну помилку, це почуття зазвичай допомагало йому приглушити голос свого сумління. Отже, доведеться їм тут залишитися на два-три дні довше, вони з усіма попрощаються, як годиться, віддадуть належну кількість поклонів, щоб ніхто не зміг дорікнути їм за нечемність і щоб у жителів Віфлеєма залишилися найкращі спогади про родину побожних назарян, які добре розуміють свій обов’язок перед Богом і перед людьми, чого не скажеш про більшість галілеян — річ у тому, що жителі Єрусалима та його околиць були дуже невисокої думки про співвітчизників Йосипа та Марії.