«І я теж… і я теж…» — думає Ольга.

— Хочу підійти до тебе, як віруючий до причастя… А то знаєш, ти і досі видаєшся якоюсь русалкою. Тримаю тебе у своїх обіймах, чую, як б'ється твоє серце, і все ж здається мені, що це сон. Ще й тепер для мене більш намріяна, ніж дійсна… Ти… ти… чудо моє… казка моя! І після всього цього, після тієї великої жертви, яку ти, дріб'ятко моє, хотіла принести для мене, я мав би йти до продажної жінки? Та я за таке скоріше б собі око виколов.

— Дівчата казали, і я думала…

— Ага, дівчата казали! А тепер ти мені скажи, хто дав тобі право, бо мені здається, що я… Ні, вважати мене за такого слабовольного? Такого безхарактерного? До речі, пригадуєш собі, маленька, як я тобі говорив, що ми багато можемо, коли захочемо. Я тобі навіть грозив, — ти забула?

— Як ти можеш так говорити? Я не забула жодного твого слова. Я ж їх так часто повторюю в думках, коли тебе нема зі мною.

— Так? А я й не знав! Я ж тобі грозив, що коли дуже захочу, то зроблю й таке чудо, що панна Річинська не гнатиме мене від себе.

— І сталося чудо… Люблю тебе. Поцілуй мене.

Взяв її голову у свої руки і поцілував, як свою дружину, що вийшла йому назустріч з порога їх хати.

— Будемо відтепер, маленька, вважати себе за чоловіка і жінку. З цієї хвилини не зватиму тебе маленькою господинькою, але своєю дружиною, — скинув піджак і розпростер його на траві. — Хочу, щоб ти полежала в мене на руці. Ти ж — моя жінка.

Взяв її попід коліна, з ніжною обережністю поклав на піджак. На темному фоні саду продовгаста біла пляма. Його кохання. Його божевілля. Його дружина.

— Я ніколи не забуду, маленька, того, що ти хотіла вчинити заради мене.

— А я тобі теж. Я тобі ще більше не забуду. Боже, як я боялася. — По-пташиному втулила свою голову йому під пахву, наче під крило.

Бронко повернувся боком, аби поцілувати її.

Ольга здригнулася.

Ще незайманою, стала вже жінкою.

Бронко зайшов до Рити Валевської з надією здибати там Бориса Каминецького. (Підозрілим щойно видалося б, якби Каминецький перестав бувати у Рити!)

Мав передати Борисові важливу відомість. Не далі як учора дізнався, що в нашівських Карпатах є ще дві партійні організації, яким досі не відоме рішення Комінтерну про розпуск КПЗУ, і вони продовжують свою діяльність.

Поза тим Бронкові взагалі хотілося побачити Бориса. Стужився за ним, хоч і вважав, що саме це слово замало чоловіче, а тому й не повинно мати місця у взаєминах між мужчинами.

Риту застав за столом, заваленим шкільними зошитами та словниками. Стіл, либонь, заради правильного освітлення, стояв не повздовж, як цього вимагала б економія місця, а впоперек кімнати.

Знайомим духом війнуло на Бронка від цієї малої, надміру високої кімнати з одним «варшавським» вікном у сад. Широкий тапчан, застелений ловіцькою, у яскраві смуги, домотканою веретою, займав половину всієї вільної площі. Кремові стіни були заставлені по стелю вузькими стелажами, запханими книгами різного формату.

Над стелажами висіло кілька дереворитів на тему татринської природи. На старовинній шафі у стилі барокко (Бронко підозрівав, що кімнату здали разом з шафою, якої господарям ніде було подіти, а на дрова порубати шкода) виднілася гуцульська кераміка.

Вся оця обстановка була знайома Бронкові ще з тих часів, коли він бігав до Рити, чи то пак до ходячої енциклопедії, на уроки історії революційного руху в Росії.

Сьогодні Рита видалася йому особливо втомленою.

За останній час вона помітно схудла, що не зовсім корисно відбилося на її фігурі й обличчі. Строга, поза вуха, зачіска, що так личила їй при овальній формі обличчя, робила його тепер ще більше вугластим.

— Ви зажурені чимсь чи сердиті?

— Сердита. Четвертий рік, — показала рукою на зошити, — вивчають французьку мову, а, за винятком трьох відмінниць, не могли впоратися з такою нескладною вправою, як приклади на інфінітив з прийменником «ен» для визначення двох рівночасних дій в реченні.

При всій своїй повазі до ходячої енциклопедії Бронко не повірив Риті, що єдина причина її невеселого настрою — це безграмотність у французькій її учениць.

— Борис не заходив сьогодні до вас?

— Ні. Власне, чекаю…

— А ви коли його бачили?

— Ще у четвер. Юлько бачив його вчора.

— І що?

— Стара історія. Слухайте, скільки йому Юлько не довбав голови, однаково, що горохом об стіну. Не хоче покидати Нашого, і що ви йому зробите? «Капітан покидає корабель останнім», — каже.

Йому треба втікати, доки не пізно. У гори або на поліські болота. Всюди є свої люди, аби тільки його переконати.

— В нього один аргумент: чому замість нього має хтось класти голову? Він каже: які б не були заслуги керівника та який би він не був потрібний для справи, на випадок загрози він не має права рятуватись ціною чужого життя. Чорт його знає, може, у своїй основі і правильна думка. Юлько розповідав, що Борис розкричався на нього, ніби має вже досить всіх опікунів, тобто нас з вами, і хоче нарешті сам розпоряджатись собою. — Рита заломила руки на потилиці, похитуючись в такт. — Яка велика вірність собі. Ви поговорите з ним ще, постарайтесь переконати його, правда?

— Розуміється. А ви?

— Себе залишаю на кінець. Маю ще один аргумент проти нього, якщо і він не допоможе, тоді не знаю, що…

— Тоді почекаємо Бориса.

— Та так. Він повинен ось-ось надійти.

Бронко, як би на ознаку того, що розмова переходить на іншу тему, взяв із стола відкриту книжку з ілюстрацією якогось театрального інтер'єра.

— Читаєте?

— Еге ж, — взяла Рита книжку з рук і показала йому обкладинку, — «Перський театр» Бертальса. Коли я чим знервована, то мушу читати речі найбільш віддалені від себе. Між іншим, вичитала я тут цікавий факт. У тринадцятому столітті в Малій Азії був собі такий перський поет і професор богослов'я на ім'я Джалаледдін Румі. Одного разу той професор зустрів дервіша незвичайної краси. Прозивали того дервіша Сонцем Тебриза, що по-перськи звучить Шамсі Тебриз. Професор, побачивши красеня дервіша, відразу… закохався в нього. Як це вам подобається? Він зробив дервіша своїм наставником і цілими днями волочився за ним, зовсім занехаявши свої заняття з учнями. Під час вуличної бійки, яка правдоподібно була спровокована учнями професора, один з них убив Сонце Тебриза. Безмежна — ви чуєте, Броник? — була туга поета і професора за своїм улюбленцем, бо, як бачите, кохання зробило його і поетом. Він присвятив померлому багато віршів. Причому свої вірші підписував не власним ім'ям, а ім'ям померлого улюбленця на доказ того, що особа автора повністю злилася з Сонцем Тебриза. Найцікавіше, що поет-професор, чи професор-теолог, заснував орден Мевлі, присвячений пам'яті друга. На знак жалоби по Шамсі Тебриз члени ордену носять траурний одяг — синьо-зелені мантії. Їх зборища проходять під акомпанемент тужливої мелодії флейти, що оспівує біль розлуки з коханцем. Секта існує по сьогоднішній день. Уявляєте собі, сім століть оплакується пам'ять вродливого дегенерата дервіша.

— То тільки на Сході здатні на таку абсурдну, ненормальну любов.

— Так думаєте? — Рита розтягла голос. — Я знаю одного комуніста, що так безглуздо закохався в попадянку…

На Бронковім лиці сіпнувся мускул.

— Ви на кого натякаєте?

— Натякаю? Товариші обурені вашим сліпим захопленням Річинською.

— Це моя особиста справа! — ще ніколи так зухвало не відповідав своїй вчительці.

— Коли будете жити на самітному острові, тоді ваші справи будуть виключно особисті. Чи, може, ви перестали вважати себе комуністом?

Остання фраза була зайвою. Найгірше, що це саме відчув і Бронко.

— Ви хотіли мене вколоти, товаришко Валевська? — Був зримо задоволений з того, що ходяча енциклопедія вийшла з свого стилю розмовляти з такими, як він.

— А ви й раді? Бачите, коли людині не вистачає переконливих аргументів, вона, буває, починає грубити.

— Ви про мене?