«І є ще десь на світі такі люди… — мигнуло Зоні в думці, — і вони зовсім не смішні…»

Зоня впіймала себе на тому, що вона в цій хвилині заздрить Чуйгуковій і навіть її болю!

— Не варто все це брати так близько до серця, — сказала Зоня. Чи не лежало тепер в її обов'язку рятувати ту жінку перед нею самою?

— Не мірте мене своєю міркою, — відповіла їй, здавалося, спокійно Леся і раптом вибухнула крізь сльози: — Я вас зневажаю! Ви… страшна!

— Не зовсім точна адреса! — крикнула їй Зоня з роздратуванням. Її заболіло те, що моральне право дозволяє Лесі сказати таке на неї. — Не зовсім точна адреса, пані меценасова! Не тільки я страшна, але ще й обставини, які штовхнули мене на…

Леся вчула тільки звуки останніх слів, не впіймавши їх смислу. Спускаючись сходами вниз, Чуйгукова продовжувала ще в думці розмову з Зонею: «Не ти страшна, а обставини? Як же це розуміти? Боротьба за існування, чи як? А якщо це дійсно боротьба за існування, то при чому тут я? При чому тут мої діти? Моя сім'я?»

І щойно минувши, будь він проклятий, будинок, в якому жила друкарка, Леся усвідомила собі, що, власне, жертвою тієї боротьби впало і її сімейне щастя.

В родині Річинських сталася подія, яка звела нанівець всі дотеперішні журби і клопоти.

Того ранку, як тепер пригадує собі Олена, Неля прокинулась у звичайний час, але не встала відразу, як звикла (особливо після хвороби), а валялася ще, може, з годинку з ліниво розкинутими руками, з напівзаплющеними очима. Сказав би хто — нездорова, якби не щасливе сяйво на личку.

Поснідавши, Неля попросила Мариню розпалити їй грубку у ванній кімнаті. Чому, — запитує тепер себе Олена, — ні вона, ні Мариня не звернули уваги на незвичайність такого прохання? Що це за примхи купатися серед тижня, коли з дровами так сутужно?

Правда, це було безпосередньо після похворобового періоду, коли Нелина апатія виключала всілякі бажання. Абсолютно ніщо на світі не викликало в неї найменшої зацікавленості. І тому кожний прояв бажання у Нелі сприймався тепер з запобігливою готовністю.

Неля хоче скупатися в середу замість традиційної суботи, коли в одній нагрітій ванні купається вся родина по черзі? Прошу, Нелюсю, зараз буде зроблена ванна.

Чому не впало у вічі Олені чи Марині, що, йдучи купатися, Неля не попросила оцту й вийшла з ванни з сухою головою? Коли таке бувало, щоб, купаючись у ванні, не помити голови?

Накинувши на себе халатик, Неля довго і терпеливо розчісувала перед дзеркалом волосся. Це вже зауважила Олена. Спочатку мати з любов'ю споглядала плавкі, ретельні рухи дониних рук. Згодом ця процедура почала видаватись задовгою, начеб самоціллю. Ніколи до цього часу не помічала Олена за Нелею схильності до самозакоханості. Звідкіль тепер це в неї? Олені почало вже верзтися, чи, не дай боже, не повернулася хвороба у дитини, але Неля закінчила орудувати гребенем. Відчинила шафу й вийняла з неї свою парадну (тонесенька ліонська шерсть лілля-руж[147]) випрасувану, ніби щойно з-під праски, сукенку. Чому не здогадалася Олена, що сукня, очевидно, була заздалегідь крадькома випрасувана? Адже неможлива річ, щоб за зиму вона у шафі не втратила форми.

Неля взула білі туфельки, взяла білі рукавички, які кілька днів тому прала. І знову-таки нікому не прийшло в голову запитати, чому пере сама рукавички? Адже у них в домі при теперішній системі ощадливості змилки з-під тонких речей завжди використовуються для прання грубших, наприклад, панчіх чи кухонних рушників.

Неймовірно! Вбрана, як лялечка, як панна до шлюбу, стояла Неля перед Оленою, а матері й не прийшло в голову спитати, пощо і куди так причепурилася її дитина. Просто якесь запаморочення найшло того ранку на Олену, не інакше!

Неля поцілувала маму в руку, потім узяла ту руку, притулила собі до щоки й сказала найневиннішим у світі голоском:

— Прошу мене поблагословити, мамцю!

— Ой ти… ти… — поцілувала її жартома Олена поза вухо.

Тоді Неля повторила, але вже більш серйозно:

— Я прошу маму поблагословити мене.

Щойно тоді дійшло до Олени, що це не жарти. По її розширених очах було знати, що вона не хоче, аби було правдою те, про що вона здогадується. Олена мимоволі кладе руку на серце, ніби цей жест може припинити його калатання.

Нелі стає жаль переляканої матері.

— Чого мамця так настрашилася? Мамця журиться навіть там, де треба веселитися…

— Чого ж мені веселитися? Я, власне, хочу веселитися. Скажи, аби я знала…

— А хіба мамі не буде весело, як її ще одна дочка вийде заміж?

— Хто, дитинко, виходить заміж?

— Я!

— Я тебе питаю: хто?

— А я мамі відповідаю: я!

Що за страшний діалог! Олена досі дивується, що її не покинув розсудок.

— Коли? — спитала нерозумно, замість поцікавитися насамперед «за кого?».

— Сьогодні!

— Я не чую, що ти говориш.

— Я нічого не говорю, мамцю. Я — щаслива. А, мамця питала «коли?». Зараз.

— Як то — зараз? Я нічого не розумію.

— Я мамці поясню. Тепер маємо пів до десятої. В одинадцятій годині мій шлюб. Що з мамою? Чого мама плаче?

— Я хіба плачу? А хто він? Той, з ким ти хочеш брати шлюб? Де Оля? Мариню! Де Мариня? Біжіть скорше котрась.

Неля міцно бере матір за обидві руки. Як тремтять ті бідні, дорогі руки!

— Хай мамця нікого не кличе. Я… мені нічого. Зі мною все в порядку. Я, — збентежилася, — при здоровому розумі. Він, мамо, — Маркіян.

— Я не знаю жодного Маркіяна. Що це за напасть на мене? — починає кричати Олена в надії, що надбіжить Ольга чи Мариня. Може, треба буде притримати, не пустити з хати Нелю. Як же ж дасть сама собі раду?

— Хай мама заспокоїться! Що з мамцею? Нічого не сталося, мамцю, то Маркіян Івашків, той… той з тюрми.

Наплив нової неправдоподібності замрячує свідомість Олени: захворіла її дитина чи сталося чудо?

— Нелечко, дитинко, його випустили з тюрми? Боже ти мій, боже, чому ж ти нічого, донечко, не кажеш?

Нелині очі заходять слізьми з болю за матір. Не можна в тому віці аж такою каригідно наївною бути!

— Мамо, — цілує Олену де попало: у руки, щоки, шию, — прошу вислухати мене спокійно. Це я так хотіла. Хай мама ні до кого не має жалю. Це моя така воля — чує мамця? Ми з Маркіяном будемо брати шлюб у тюрмі.

Олена захиталася від удару, але встояла. Витримала. Кажуть, людина не залізо. Ні. Вона сильніша за нього. Людина може більше витримати, ніж література і медицина разом допускають.

Коли згодом Олена при спокійнішому душевному стані піддавала аналізу характер Нелі, то завжди не могла надивуватись, звідкіль взялась у ньому така не притаманна її натурі якість, як самостійність. Завжди мали її в родині за таку не од миру сего, за таку непрактичну, несміливу, а вона, бач, зуміла дістатись до тюремних начальників, полагодити всілякі, напевно, сильно заплутані формальності, домогтися дозволу тюремних і церковних властей та поставити на своєму.

«Господи, що це за кара на мене, що я так блукаю серед своїх дітей?»

Того вечора ліхтарник, очевидно, знову запив. Вже зовсім стемніло, а газові ліхтарі по вулиці Куліша і досі не засвічені.

Ольга Річинська, запнута у мамину білу, з найтоншої лодзинської шерсті шаль (останній подарунок батька перед смертю), наряджена, як наречена, сидить на веранді і чекає Бронка. П'ятий вечір підряд… Їх остання зустріч на цьому місці, коли без слів признались у коханні, й досі здається малій господиньці сном літньої ночі.

Бронко мусить прийти хоч би для того, щоб підтвердити, що все, що сталося в той несамовито прекрасний вечір, — це не туман мрії, не фатаморганні видіння закоханої дівчини, а нова, тривала, чудова дійсність в Олинім житті.

І все ж таки чому його нема? Чому тебе нема у хвилю цю? Ольга пильно вслухається в голос власного серця. Не чути там найлегших шумів сумніву, лише аритмічні удари страху.

Адже в місті, кажуть, тепер так небезпечно для таких, як він.