Ніколи, хай бог боронить, не вела переговорів з селянами відносно додаткової курки або відробітків на городі. Навпаки, коли доводилося бути випадковим свідком таких торгів, старалася тихцем зникнути, аби нічого не бачити й не чути.
Оленина приємна зовнішність, ласкава манера, з якою зверталася до простих людей, увага, з якою вислухувала їх скарги, терпеливість до їх поточних справ, добре слово, що мала його для їх дітей, настроювали будь-кого прихильно до молоденької попаді.
Коли в неділю чи свято, одягнена у святкове, за тодішньою модою все у рюшках і бантиках, плаття, поштивим кроком простувала до церкви, відповідаючи на вітання людей, ті, особливо старі баби, не могли зрозуміти, як така лялечка могла піти за рудого попа.
Від того, що селяни вважали Олену нещасливою, ще більше поглиблювалася їхня симпатія до дружини пароха Вишні.
Мила зовнішність і ця сама делікатність пізніше завоювали молоденькій пані добродійці симпатію у міщан та нашівських купців.
Купці, здебільшого євреї, хвалили собі пані добродзєйку Річинську ще й тому, що вона, хоч і не походила з родовитих панів, мала в собі більше панськості, ніж будь-яка дідичка. Панськість Оленина проявлялася в тому, що вона не вміла (дуже соромилася цього!) торгуватися з купчиками. Платила ціну, якої жадали від неї, і якнайскорше виходила з крамниці, наче соромилася своєї непрактичності.
В день гамана[134] чи пасхи за місцевим звичаєм отримувала Олена від нашівських заможних купців кошички з солодким святковим печивом. Були це специфічні, виготовлені на олії, мелених горіхах, медові, макові та різних цукатах ласощі староєврейської кухні. Важкостравні для незвичного шлунка, вони спричиняли чимало клопоту Олені тим, що діти захоплювалися ними. Викрадали їх у Олени, об'їдалися донесхочу, а пізніше відхворювали свою пожадливість.
Проте відчувала б себе ураженою в самолюбстві, коли б котрогось гамана або пасхи місцеві євреї забули про неї.
Нашівські міщани на інший лад проявляли свою симпатію до дружини отця Аркадія. Щовесни обдаровували пані добродійку Річинську велетенськими, наче снопи, букетами черемхи, бузку, жасмину. Надходило того пахучого квіття стільки, що просто не знала, куди його подіти. У всіх кімнатах, не виключаючи й кухні, стояли вази, а то просто слоїки з-під варення з жасмином чи бузком.
І тут був клопіт з подарунками. На ніч треба було виносити квіти із спалень до сіней чи веранди, бо Олена боялася залишити їх на ніч там, де спали, аби не учадіти від них, головне від черемхи.
Марині спало на думку зайві букети відносити у церкву. І богоугодна справа буде зроблена, і в хаті буде менше мороки з отруйним зіллям (Мариня за сільською звичкою всілякі квіти називала зіллям).
Та це не було найкращою розв'язкою. Трапилося таке, що дурманний запах жасмину в суміші з кадилом у переповненій людьми церкві призвів до того, що котрась з жінок знепритомніла.
Тоді Олена розпорядилася зайві в'язанки гостропахучих квітів просто спалювати під плитою.
Колись у дитинстві покійна Ладикова повчала її, що дарованих квітів, навіть уже зів'ялих, на смітник не викидають. Виховані люди просто спалюють їх.
«Орест Білинський не встиг подарувати мені квіти, але, коли б так сталося, я б їх не спалила, а засушила і носила у молитовнику».
Мала Олена й такі докази симпатії до своєї особи, про які сьогодні не зовсім пристойно згадувати. Багато років тому відвозила вона хвору коклюшем Катерину на село до Несторової. Не пригадує собі вже сьогодні, чому повернулась у Наше не бричкою, як звичайно, а поїздом. На вокзалі сіла у фіакр. Як відомо, з нашівського вокзалу до центру добрих три кілометри. По дорозі на той фіакр почали підсідати різні пасажири і врешті обліпили його так, що мало не поламали Олені капелюха. Її несміливі протести залишились без наслідків. Коли на ринку пришилося розплачуватися, візник стягав оплату з кожного пасажира індивідуально, залежно від того, яким класом той їхав, тобто які вигоди мав на фіакрі. Коли черга дійшла до Олени, власне, він чомусь залишив її на самий кінець, візник зробив рукою широкий жест в бік Олени і на велике здивування всіх пасажирів заявив:
— А цю панюсю я віз задарма!
Олена до сліз зніяковіла таким нахабством, кинула зухвалому візникові цілих два злотих й утекла якнайскоріше від місця свого сорому. Така була неприємна ця історія для неї, що навіть не розповіла її Аркадієві. З часом (боже, боже, що то час робить з людьми!) не раз у думках поверталася до цієї пригоди вже без почуття сорому, а, навпаки, з своєрідною жіночою гордістю.
«Що ж, — думала при тому, — ми, жінки, любимо подобатися навіть тим, які нам не подобаються».
Сьогодні Олена має претензію і жаль (невідомо лише, до кого?), що так не по-господарському, так нерівномірно розміщена радість в житті людини: то густо, а то зовсім пусто.
За життя Аркадія, коли в її розпорядженні були такі багаті запаси його любові, коли ближча і дальша родина Річинських цяцькалася з нею (бо потребувала його самого!), тоді й сторонні люди з усіх боків обсипали її своєю прихильністю. Тепер, коли Аркадій осиротив її, а родина почала спроквола відступати від неї, то й сторонні, колись такі доброзичливі, люди з медоносних бджілок перетворилися на ос.
Є на світі ще й Орест Білинський.
«Орест Білинський, — часто думає Олена, — йде в моїм житті окремою полосою. Він мені ні «люди», ні «родина», ні чужий. Він — Орест Білинський. Господи, чому воно так? Я нітрохи не змінилася до людей. Чому вони стали такими іншими до мене?»
Коли після смерті Аркадія люди перестали проявляти свою доброзичливість до Олени (на гамана і пасху тільки дехто за старою звичкою надіслав кошичок з солодким, те саме можна сказати й про букети бузку та черемхи), то Олена була певна, що їхня байдужість бодай охоронить її від стороннього втручання в її вдовине життя. Просто перестануть цікавитись нею, як кожною іншою бідною вдовою священика. Та коби воно так! Позбавивши вдову Аркадія Річинського своєї доброзичливості, людці подвоїли до неї своє фальшиве співчуття, що нібито уповноважувало їх порпатись в її душі. Чи то мстилися Олені заднім числом за те, що колись пані Річинській поводилося краще, ніж їм тепер?
За прикладом не доводиться далеко ходити. Ось хоч би Оксана, подруга Славина.
Коли після довгої перерви з'явилася у Річинських, то Олена у своїй простодушності зразу подумала, що Оксана принесла якусь вісточку від Слави, потім вирішила, що дівчина прийшла потішити, розрадити зичливим словом матір своєї подруги, а виявилося, що ні одне, ні друге. Оксана прийшла, щоб запустити жало в Олену.
Не знайшла іншої новини для бідної матері, як та, що доктор Мажарин оженився.
— То пані добродійка ще не чули? Ціле місто гуде про це.
Олені раптом заболіло в крижах. Хто дав право цій чужій дівчині шпигати їй голками поперек? І хоч кожна згадка про Славу — це чергова кровотеча Олениного серця, бере себе мати в руки й відповідає з гідністю (один лише бог відає, скільки коштує їй це зусилля!).
— В нас, панно Оксано, досить свого клопоту, тому чужі справи нас не дуже обходять.
— Пані добродійка таке говорять, ніби не знали, що Славка збиралася виходити заміж за доктора Мажарина. Мали побратися — і тут собі раптом «чужі справи»!
Олену шокує самовпевнений, безапеляційний тон Оксани. Має рацію доктор Гук, що ті молоді стають неможливі. Проте Олена не дозволить собі, щоб та смаркуля бачила її виведену з рівноваги.
— Мали побратися, кажете? Я про це нічого не знаю. Знаю, що любилися і розійшлися, як багато інших до них і по них. Доктор Мажарин був вільний. То чому не мав би оженитись? Сьогодні шлюбна жінка умирає, і то чоловік не дочікується кінця жалоби і жениться вдруге. Доктор Мажарин був вільний, — каже ще раз і докінчує в думках: «І тому такого кінця можна було й чекати». Так-то воно так, але Олена якраз чекала іншого кінця. Мріяла потай (мріяла і молилася, молилася і мріяла), що одного дня з'являться обоєчко перед нею і поміж сліз, поцілунків, перепросин і запевнень, що більше такого не буде, попросять у матері благословення на нову дорогу життя.
