— І ті ваші нові почуття і думки завели вас аж до профспілки?
— Дивно, правда? Я сам дивуюся цьому, але виходить, що таки так.
— А тепер захочете, щоб я вступив у Товариство власників друкарів і заключив з усіма вами колективний договір?
— Пан шеф знову так, ніби того я захочу… Я… Що я? Так статут каже…
— А ви, як його член, мусите повинуватись у всьому статутові?
— Та ніби на таке виходить.
— А з того дальше виходить, що згідно з статутом і колективним договором я повинен вам, Пєрожек, підвищити зарплату на сто процентів.
— Та ніби так.
— Та не притакуйте мені до холери, бо мене зараз тут ясний шляк трафить! Та звідки я візьму для вас тих сто процентів? Я ж говорив уже не раз тому лайдакові Завадці: щоб підвищити вам на сто процентів заробіток, я повинен на сто процентів підвищити оплату своїй клієнтурі, а це значить… — ви скажіть мені, Пєрожек, до вас доходить ще якесь розсудливе слово чи ви вже до решти стуманіли? — Оце значить, прошу я вас, вбити осиковий кіл на могилі українського друкованого слова у всьому воєводстві. Чого кліпаєте очима, як той віслюк перед пужалном? Фірма «Кость Філіпчук», хоч би лопнути мала, неспроможна задовольнити ваші вимоги… Неспроможна, розумієте? Тепер ви хоч трохи розумієте, в яку авантюру втягли вас оті… оті… киринники?[130] Добре, добре, — став масувати рукою околицю серця, — друкарня вилетить у трубу, мене шляк трафить, а що будуть жерти ваші «жінка-діти»? З вашої легкої руки повісять зуби на клин, га? Ви здаєте собі справу, у що ви встряли?
Пєрожек, замислившись глибоко, похнюпив голову. І знову виринуло перед Філіпчуком питання, яке мучило під час усієї розмови: це поза актора чи розкаяння обманутої людини?
— Подумайте, Пєрожек, і не спричиняйтеся до своєї і моєї загибелі.
— Я вже подумав, пане шефе. Я скажу по щирості. До тих зборів я теж думав, що без вашої друкарні — голодна смерть мені й моїм «жінці-дітям». Але там я переконався, що не такий вовк страшний, як його малюють. То велика організація тепер, пане шефе… сила! Я чув, як люди виступали. Були такі, що дуже добре заробляють, були й такі бідаки, як я, були й безробітні… І, знають пан шеф, якось собі зараджують. Ті, що мають працю, відпускають безробітним по два дні на тиждень своєї роботи… потім різні взаємодопомоги… комітети.
— Червона поміч, — їдко зауважив Філіпчук, стримуючи себе, аби не схопити за боже пошиття Пєрожека і не потовкти ним об стіну.
— Правда, правда, пан шеф мають рацію, згадувалася і червона поміч. Я скажу по щирості, жалкую, що раніше не знав, що воно таке у світі твориться.
Філіпчук, не дуже тямлячи, що робить, схопив крісло, підніс його і опустив на підлогу. Його руки тремтіли так, що мусив сховати їх за спину.
— Забирайтеся мені з очей, Пєрожек, бо може дійти до нещастя… Шуя… каналія… шубравець останнього сорту — от хто ви, старий ідіоте!
— Я піду, пане шефе, я бачу, що пан шеф не в настрої. Але я хотів би спитати, перепрошую, що буду сміливим, — чого, власне, пан шеф викликали мене?
Філіпчук уже не мав сили кричати.
— Ідіть, Пєрожек, мені з очей, щоб духу вашого тут не було… бо… я… я… за себе не ручаюся…
Коли за Боніфацієм замкнулися двері, Філіпчук повалився у крісло, ніби людина, уражена паралічем. Заважали йому власні руки й ноги, гнітили всі внутрішні органи, тяжіла голова.
Трохи очунявши, покликав до себе Бронка Завадку.
— Подай мені паперу і олівець. Нічого, може бути і оцей.
Написавши щось похапцем, подав папірець Завадці.
— Іди набери.
— Пане шефе, мене робота чекає…
— А це не робота?
— Слово честі, не маю часу на жарти.
— А це не жарти, прошу я тебе. Піди набери сьогоднішньою датою мій некролог. Сьогодні помер, запам'ятай собі, прошу я вас, власник друкарні Кость Філіпчук, проживши сорок два роки. Моя фізична смерть буде вже тільки формальність. Фактично я вмер сьогодні. Ти почав мене вбивати, а Боніфацій Пєрожек добив. Якщо вже ідіот Пєрожек жалкує, що він не знав, що раніше можна було мою друкарню в трубу пустити, то я, прошу я вас, не хочу жити. Чого стоїш? Дістав замовлення — берися до роботи. Відбий у десяти примірниках. Треба буде декому і з родини послати. Чого ти вирячився на мене? Думаєш, старий зійшов з глузду… Нє. Все в нормі. Тільки жити мені відхотілося. А тепер залиш мене самого. Чого ще очікуєш? Думаєш, що шеф пошле по коньяк? Не пошле. Небіжчики не п'ють. Ти хотів мені щось сказати, Броник?
Може, й мав би щось сказати, але згадав, що лежачого, а тим паче трупа, не б'ють, і мовчки з текстом некролога Бронко вийшов з кабінету.
Зоня, яка давно шукала зачіпки, щоб піти з дому й жити окремо, нарешті вбачила причину в тому, що Мажарин збирається одружуватись. Здійняла крик, що вона не може далі жити в такій скомпрометованій сім'ї. Вона хотіла була піти відразу після втечі Слави з дому, але пожаліла Олену.
Олена подумала собі в душі, що не її пожаліла дочка, а просто на той час не мала ще роботи й була залежна від родини, та хай там!
— А куди ти підеш, дитино?
— Хай мама буде спокійна за мене! Не зроблю мамі такого сорому, як Слава! Не втечу з дому, а виберуся. Найму собі десь кавалерку[131] і буду жити, як інші самостійні, працюючі жінки.
Олені вдарила кров у голову від самого слова «кавалерка»:
— Бійся бога, Зонечко! Та якби покійний татко вчув, що ти вимовляєш…
— Може мама не кінчати: «…то у гробі перевернувся б». Можу запевнити маму, що воно не так. Наш тато був людиною поступовою, бувалою, і на нього це слово не зробило б такого страшного враження, як на маму. А втім, як воно маму так шокує, то можу його вимовляти по-французьки — «гарсоньєра». До мами, бачу, ще не дійшло, що я самостійна жінка і заробляю сама на себе. На заході Європи це нормальне явище.
За кілька днів, точніше, четвертого дня після цієї перепалки, Зоня забралася з дому. Знайшла собі в центрі нової частини містечка (власне, на околиці, коли орієнтуватися на старий ринок як центр міста) кімнату з окремим входом і домурованою в передпокої кухонькою.
Приїхала фірою на вулицю Куліша перед батьківський дім, забрала звідтіль, що було їй потрібно для обладнання нового житла, і без «бувайте здорові» поїхала на своє. З брами гукнула, що, мовляв, як хтось матиме справу до неї, то хай заходить просто до канцелярії Чуйгука, вона завжди буде там. Точка. З галузки відпав ще один листок.
З відходом Зоні виникло питання про заміну мешкання на менше.
Дивне психічне явище. Олені завжди здавалося, що вона випадково й тимчасово живе у великому домі Аркадія, а тепер, коли довелося покидати його, огорнув її дошкульний, хоч і не зовсім виправданий сум, аж мала господинька мусила розважати матір:
— А за чим мама жалкує? Відколи я пам'ятаю, вічно в нашій родині нарікалося на це мешкання. Хай мама згадає, як у сльотаву осінь чи навесні підходить тут вода у підвалі. Якби татко був живий, то ми, напевно, цього літа вже поміняли б квартиру. А наріжна кімната, мамцю? Та там ніколи не можна як слід напалити! А взяти хоч би покрівлю! За татка протікала вода тільки в одному місці над кухнею, а тепер капотить уже і над їдальнею. А найважливіше — ми не можемо оплачувати такої великої квартири.
— Люди тримають квартирантів…
Олі мало що не зірвалося з язика, що в них теж був квартирант доктор Мажарин і чим те все кінчилося.
— Найважливіше, — тягнула далі Оля, немов не дочула Олениних слів, — що треба буде все міняти і починати наново.
— Я нічого не кажу, певно, тепер п'ять кімнат забагато для нас, але чого зараз починати наново? Як же можна у моєму віці все починати наново?
«О, мама думає тільки про себе. Раніше з нею цього ніколи не було. Їй і на думку не спадає, що це, може, мені доведеться починати своє життя заново і по-іншому».
Наступної неділі вибралися Олена з Ольгою ніби на прогулянку, а насправді — з наміром поглянути, може, де здаються квартири.
