Коли куми принесли хрестити Пирогового сина, який мав отримати благородне ім'я Боніфацій, то ксьондз, уздрівши товстенького голопузика, вигукнув по-польськи:

— Дивіть, дивіть, який товстенький, гладенький пєрожек! — Так його і записав у метричній книзі. Боніфацій дізнався про своє нове прізвище щойно тоді, коли треба було йти в армію. Не запротестував проти фальсифікації. По-перше, це не дало б жодних результатів, бо що затягнеш пером, не витягнеш волом, а по-друге, при польській владі бути серцем українець, а прізвищем поляк не так уже й погано.

Можливо, ця обставина мала згодом деякий вплив на не досить простолінійний характер Боніфація.

Нас цікавить він як представник прошарку людей того часу, які вважали, що незаймана пасивність у громадсько-політичному житті народу, одне слово, їх належність до партії «моя хата скраю» — це найкращий спосіб зберегти себе фізично в тій непевній колотнечі, чи то пак перетривати.

Проте народні кривди і нещастя так тісно перепліталися з особистими, інтереси сім'ї так узалежнювалися від позиції громади, безпека одиниці до тієї міри ставала функцією становища гурту, що пасивність окремої особи, зрештою, шкодила не лише громаді, але й собі самому.

Частково розумів це і Пєрожек. Єдине виправдання, зрештою суперечне логіці самозбереження, яке він знаходив для свого невтручання у громадське життя, було: «В мене жінка-діти». Хотів тим сказати, що елементарні обов'язки супроти своїх найближчих не давали йому права належати до будь-якої, навіть легальної і лояльної організації, тобто бавитися у політику. Така забава, як показувала практика життя, в найкращому випадку кінчалася звільненням з роботи.

Участь Пєрожека у демонстрації Першого травня була непередбаченим, можливо, і для самого Пєрожека, виломом у генеральній лінії його життя. Вийшло це в нього так стихійно, що він і собі самому не вмів пояснити, як опинився в колоні демонстрантів.

Було ж йому тоді від шефа! Пєрожек скромно виправдувався, а в душі багато в дечому признавав рацію Філіпчукову. Зрештою, Пєрожек ніколи не реагував, коли його шеф лаяв справедливо чи не дуже справедливо.

Вважав, що для нього буде краще, якщо Філіпчук вважатиме його трохи придуркуватим.

На роботі ніхто не знав, що, власне, являє собою Пєрожек поза друкарнею.

Яка в нього жінка (найперше свідоцтво уподобань свого чоловіка)? Який з нього батько? Яка його квартира? Який цивілізаційний рівень в ній? Чим він цікавиться поза друкарською справою? Хто його друзі? З його численної родини на роботі знали тільки найстаршого Пєрожекового сина Мирослава, який зрідка заходив до батька у друкарню.

Жінки Пєрожека ніхто не бачив. До церкви, наприклад, Пєрожек ходив сам. Жартував, що тільки один раз пішов до церкви разом з жінкою і по сьогоднішній день не може відкаятися.

Жив Пєрожек біля міського моргу, а це майже те саме, що біля кладовища. Це теж якась дрібна рисочка, що долучалася до характеру Боніфація. Могла його характеризувати як людину, вільну від передсудів.

Та що означає одна скупа риска супроти цілого образу Боніфація?

В цілому ж Пєрожека не знав ніхто, а вже найменше його шеф, пан Кость Філіпчук. Якраз у цьому вбачав Пєрожек свою відплату за всі знущання над ним.

Сам Пєрожек порівнює себе до долі свого народу: український народ у фашистській Польщі теж, як і він, принижений, затюканий, обпльований власть імущими, а фактично справа обстоїть зовсім по-інакшому.

В уяві Боніфація Пєрожека український народ у Галичині — це багач, який ходить у лахмітті тому, що загубив ключі від скринь з своїм майном.

Хай тільки галицький народ знайде свої загублені ключі, тоді побачить світ, якими скарбами він володіє.

Поки що Пєрожек до того боїться видати себе справжнього, що коли шиє собі костюм (готовий коштував би значно дешевше, але справа в тому, що в нього швагер кравець), то завжди просить не шити йому за модою, а відкроїти з попереднього, щоб ніхто, не дай боже, не запідозрив Боніфація в захопленні новизною.

Боніфацій Пєрожек потаємно мріє про велику політичну зміну, яка повинна статись на галицькій землі. Не усвідомлює собі ясно, які саме причини повинні б породити зміну і як вона має виглядати на практиці. Для його задушевних мрій вистачає того, що при новому суспільному ладі він буде кимсь, наприклад, бурмістром міста в Нашому.

Буде дбати про благополуччя міста, опікуватися сиротами та вдовами, розподіляти квартири, влаштовувати на роботу, будувати нові будинки, житлові і громадського користування. Буде добрим і лагідним до людей. І буде мати до них те, чого ніколи не мав до нього його шеф: материнську терпеливість.

І саме тому, що шеф не знав справжнього Боніфація, йому ніяк не могло вкластися в голову, що Пєрожек на власні кошти поїхав до Львова на злиття профспілок, виступив там прилюдно перед делегатами з східних кресів і повернувся в Наше в друкарню Костя Філіпчука вже як член профспілки друкарів.

Пєрожек і громадська діяльність були для Філіпчука такі віддалені поняття, як, наприклад, його жінка (яка через побожність у піст відмовлялася від подружніх обов'язків) і проституція.

Дізнавшись про витівку Пєрожека (інакше цього він ніяк не міг назвати, прошу я вас), шеф захворів. Власне, Боніфацій був посередньою причиною його захворіння, бо шеф спересердя здорово, напився, а вночі дістав приступ ниркового каміння і мусив відлежати кілька днів.

Вийшовши на роботу, шеф насамперед велів покликати до себе Пєрожека.

Ага, йде вже! Той самий, що завжди, обережний стукіт у двері. Коли б судити по ньому про характер Пєрожека, то можна було й не повірити, що з людиною сталася аж така метаморфоза.

У дверях показується лиса голова в блідій обвідці не засмаглої від сонця, необвітреної шкіри.

— Пан шеф мене викликали?

— Заходьте, Пєрожек.

Знайомий згин спини, дрібний поштивий крочок.

Чорт його знає, може, з тією поїздкою до Львова тільки вигадка?

— Заходьте, Пєрожек.

Сідає по звичці з оглядкою, чи часом, бува, не зайняв чужого місця.

— Ви зовсім не змінилися, Пєрожек.

— Тримаюся, слава богу. А пан шеф трохи подалися.

— Перестаньте дурниці плести, Пєрожек. Що ви мені маєте сказати?

— Та нічого такого. Хіба те, що пан шеф мене викликали і я за наказом з'явився.

— Більш нічого?

— Та щось не пригадую собі, щоб я ще щось мав казати.

— Слухайте, Пєрожек, а може б, ви перестали переді мною дурня з себе клеїти?

— Пан шеф мають мене за такого, а мені якось ніяково йти проти думки свого принципала.

— Ага, то ви аж такі лояльні, прошу я вас. А може б, ви розповіли мені, як ви їхали до Львова, як виступали на профспілкових зборах, як, прошу я вас, записувались у члени профспілки?

— То панові шефові вже донесли про це? Якщо вже пан шеф знають, то нащо я буду нудити пана шефа і ще раз те саме розповідати?

— Хто мені доносив? І взагалі, що це за вираз? — кричить Філіпчук і з задоволенням констатує, що драб, очевидно, силою довголітнього навику, ще боїться його. — Що я знаю? Чорта лисого я знаю! Розповідайте, як вам кажуть!

Пєрожек дивився на свого шефа жалісливими очима, безпорадно розвівши руки. Хоче показати своєму шефові, що він радо вволив би його волю, коли б знав, чого той жадає від нього.

Пєрожек у душевній нерішучості схопився за кисет з махоркою, але відкинув свій замір. Певно, не зовсім воно пристойно курити при шефові, коли той не палить.

— Ну-ну, Пєрожек! У Львові на зборах ви проявили, прошу я вас, стільки відваги й ораторського хисту, а тут вам рот заткало?

— На зборах? Так панові шефові казали, що ніби я той… добре говорив? Приємно чути, не кажу, що ні. Але там на мене, пане шефе, ніхто не нукав — це по-перше, а по-друге, я сам не знаю, як це сталося, що я набрався відваги заговорити при людях.

Така відповідь майже задовольняє Костя Філіпчука. Виходило, що його прогноз був правильний: лайдак Бронко забив баки старому, просто загіпнотизував його, і, доки старий ідіот перебував безпосередньо в його присутності той діяв на нього силою своєї волі. Дома старий очуняв і тепер стоїть перед шефом, як саме нещастя.