Старшенька, вилитий батько, але по-дитячому гарненька, спитала:

— Цьоцю, а вже будете з нами?

Стаха, заскочена таким питанням, звернула очі на Мариську, мовляв, виручай.

Мариська, яка, напевно, згадавши своїх брудасів, відразу взялася витирати, попльовуючи на носову хустинку, замурзані роти дітей, відповіла, як належить:

— Як будете чемні, то цьоця відтепер приходитиме до вас у гості.

— Е-е… — запищали обидві старшенькі, — хай цьоця в нас ночує. Як тато піде на роботу, а хто нам буде казки розказувати?

— А Вікця боїться, як темно, а я не боюся. Аби лиш дуже місяць світив, — зарепетувала середуща, худенька блондиночка з широкими лопаткуватими передніми зубами.

На зворотній дорозі Стаха спитала у Мариськи:

— Що ти на те?

Мариська зітхнула протяжно-журно.

— Я тобі скажу… мені вже так надоїло оте убозтво, що якби на мене, то й за чорта рогатого пішла б, аби лише підправити своє життя. Але тобі що? Тобі то інша річ…

Так, це правда, що Стаху біда не тисне. Вона коли й вийде колись заміж, то лише задля того, щоб пліткаркам носа втерти. Ох, і закишіло б пліткарське кубло, якби пішла хоч би за Вовка! І сяка, і така, і нестрижена, і немазана, взяв її чоловік з хатою і досмертною пенсією по своїй смерті.

Та поки Бронко не жонатий, доти в її серці жевріє надія на нього.

— А ти б викинула собі його з голови, — сказала Маруся наче навздогін Стащиним думкам. — Хтось-то мені говорив, що видів його з Річинською.

— З котрою Річинською?

— А то ще якісь є Річинські в Нашому? З дочкою покійного каноніка, лише не знаю акурат з котрою.

Стаха, яку сам натяк на те, що хтось бачив Бронка з іншою, першу хвилину начеб оглушив, тепер зайшлася сухим, неприродним сміхом.

— Ой тримайте мене ззаду, бо впаду! Бронко ходить з Річинською? Ой не можу! Та він скоріше з сукою ходив би попідруку, ніж з попівною! А по-друге, то ж таке панство, оті Річинські. Якраз котрась з них дивилася б на друкаря Завадку! Бронко Завадка і попівська дочка — луснути можна зо сміху!

Спочатку було фізично важко і якось по-наївному прикро, що треба щодня схоплюватись перед сьомою ранку, коли Неля й Оля додрімували ще свої сни, але згодом організм призвичаївся і вставання відбувалось механічно.

Проте посада достачала Зоні й радості. Коли вранці з портфелем у руках поспішала діловим кроком на роботу в юрбі десятків сотень чиновників всякої масті, не почувала себе учителькою рідної, читай «бідної», школи. На короткий час, потрібний на дорогу від дому до школи, почувала себе рівною з тими, хто працює на краще оплачуваних, постійних посадах. Це теж підносило Зоню в її власних очах і — нема де правди діти — добре впливало на її самопочуття.

У школі — як учительство, так і батьки дітей — пам'ятали ще, ким був колись канонік Річинський, і Зоня з цього боку не мала найменших причин нарікати. А втім, якщо хто мав коротку пам'ять і хотів забути ці речі, то Зоня відповідним чином уміла нагадати йому про нетактовність.

Ні, правду кажучи, на відносини у школі Зоня не мала найменшої причини нарікати.

Щось через два тижні після того, як Зоня стала на роботу, поліція справ політичних зажадала від учительки Річинської документи, а за кілька днів польська шкільна влада, що мала нагляд над приватними українськими школами, зажадала від Зоні свідоцтва про лояльність.

На щастя, Зоня цей документ мала. Того ж дня, ополудні, занесла його до польського інспекторату. Мала злу втіху від того, коли там здивувались, що вона так скоро представила їм той папір. За два дні Зоню знову закликали до інспекторату. Повернули їй назад свідоцтво про лояльність. Невже панна Річинська не знала, що свідоцтво про лояльність через три місяці після одержання втрачає дію? Панна Річинська мусить дістати нове свідоцтво про лояльність, а до того часу не може виконувати своїх службових обов'язків. «Ах, знову три місяці чекати, не мати спокійної ночі?» — подумала Зоня і, не зраджуючи нікого, постановила поговорити особисто з самим комісаром поліції з відділу справ політичних.

Досить легко пощастило Зоні добитись до самого начальника. Була конче переконана, що допомогло в цьому її прізвище, яке носила.

Комісар, ще дуже молодий (справляв враження, що він ще й бритви не вживає), вродливий, але вже якось занадто акуратненько прилизаний, чемно попросив Зоню сісти. За хвилинку попросив дозволу закурити.

— Чим можу завдячити приємність бачити в себе панну Річинську? — запитав з виразним познанським акцентом.

Слава богу, що не місцевий поляк, а познаняк! Поляки з Познані, як і з Варшави, чула, не так шовіністично настроєні до українців, як поляки галицькі.

— Я, пане комісаре, хочу просити вас продовжити мені свідоцтво про лояльність.

Виглядав так молодо і так салонно при тому, що Зоня не дуже церемонилась. Говорила вільно, з підсвідомим кокетством у голосі, що завжди звідкись проявлялось у неї, коли нагода приводила її сам на сам з молодим вродливим чоловіком.

Комісар мило посміхнувся. Ні, справді виглядав, мов хлопчик з екрана. Не міг мати більше, як двадцять сім років. Зоня позаздрила полькам: їм дозволено закохуватись навіть у комісарів поліції, бо то ж свої.

— Прошу пані, свідоцтво про лояльність — це не реєстраційна картка бюро посередництва праці, яку можна безконечно продовжувати. З свідоцтвом про лояльність не практикується цього. Треба, прошу пані, наново подавати заяву.

— Ай, пане комісар, чому це так? — зробила мінку Зоня.

Комісар відповів їй теж мінкою:

— Я вам щось пораджу, прошу пані…

Зоня нахилилась до нього уважним, пильним обличчям. Скидалось, що він зробить виняток для неї.

— Не морочтеся з проханням, прошу пані, бо свідоцтва лояльності ви й так не одержите. Я цього не повинен вам заздалегідь казати, але…

— Не одержу? — Зоня відчула, як їй стає гаряче. — Чому? Чому, пане комісаре?

Подивився на неї тими своїми чистими, блакитними, типово польськими очима. Залишався благопристойним, тоді як вона почала вже втрачати рівновагу.

— Ви не повинні мені ставити такого запитання. Ви ж самі найкраще знаєте, чому. Кажуть, що ви, українці (еге ж, ужив неслужбової назви «українці»), безпосередній, щирий народ, але, судячи про ваш народ по вас, панно Річинська, не міг би я підтримати таку думку.

— Пане комісаре, — почала квапливо Зоня, — тут вийшло якесь непорозуміння. Ви мене вважаєте за мою сестру Неонілію Річинську, але сестра повнолітня, і за неї я не можу нести жодної відповідальності.

Комісар посміхнувся мрійно.

Це був якийсь кошмар: оцей гарний молодий хлопець — і функція, яку він виконував.

— Прошу пані, хто раз бачив панну Нелю, той ніколи не переплутає її з ким іншим.

За других обставин така відповідь вразила б Зоню, але тепер інше мала на думці.

— В такому разі, пане комісаре, при чому тут я? Що мені можуть пан комісар закинути?

— Чого ви граєте зі мною в піжмурки? — запитав м'яким, трохи ніби ображеним за брак довір'я голосом. — Їздите по селах, бунтуєте мені і без того вже зреволюціонізованих мужиків, закликаєте їх до бойкоту польської влади — чи цього ще мало, панно Софіє?

Зі сплетеними на грудях руками він похитнувся злегка в такт, сам легкий і незламний.

— То була поїздка у справі організації гуртків «Рідної школи»… аполітичної організації…

— Але ж, панно Софіє, — заперечує комісар, — прошу прийняти до відома, що за наших часів не існують аполітичні організації. Все, панно Софіє, все: і ваші кооперативи, і ваші спортивні «Соколи», і ваші «Маслосоюзи», і «Рідні школи» — все це розраховане на боротьбу з закріпленням польськості на цих окраїнах нашої держави. Ви робите, — узагальнив, — стільки галасу з своєю «Рідною школою», алярмуєте[125] навіть своїх земляків за океаном так, що хтось збоку міг би подумати, ніби бідний український народ у морі неосвіченості. А все-таки держава дбає про шкільництво й освіту своїх громадян. Я не знаю, панно Річинська, чи в цілому повіті знайдеться п'ять сіл, де б не було школи, але ви мусите признати мені рацію: годі вимагати, щоб держава утримувала своїм коштом школи, в яких виховувались би нелояльні до держави громадяни. Не такі ми вже наївні «ляхи», як ви нас називаєте… — Він усміхнувся з власного дотепу.