— А звідки Суліман?

— Я зараз буду казати. Мій прапрадід був собі зовсім бідний єврей. Ну, що з того, що бідний, але прізвище треба мати? Староста розсердився на нього, що він такий зовсім бідний єврей, і сказав: «Будеш називатися Гунд…» То страшне, ну ні? Але мій прапрадід, хоч зовсім такий бідний, він був хитрий. Він пішов заявив, що пан староста казав записати його так, як називається його вельможний собака. А собака пана старости від 1788 року називався Суліман. Ну, і так пішов рід Суліманів. А чому собаку називали Суліман? Тому, що її подарував панові старості якийсь перський чи турецький купець, який проїздив через Наше у Львів у своїх справах…

— Цікаво…

— Що значить цікаво? Я казав Нелюсьці, що я люблю читати псалми Давида, але я спочатку почитаю історію, а тоді вже псалми. А що Нелюська буде говорити, як їй скажу, що цісарева Марія-Тереза…

— Мала бути дуже гарна…

— Гарна? Що значить гарна жінка, коли в неї немає доброго серця? Може, Нелюся плутає її з цісаревою Елізабет, жінкою Франца-Йосифа? Ой, то була пєнкносць… ци… ци… Вона була майже така гарна, як Нелюська… Але Марія-Тереза, як вона могла бути гарна, як вона видумала закон, аби, ну, я перепрошую, що буду таке говорити при ясних очах Нелюськи, аби євреї не множились. Ну так, аби я здоровий був. Патентом з 1776 року було заборонено галицьким євреям женитися без дозволу губерніум[104]. А бідні взагалі не могли одружуватися. Аби мати право — Нелюська чує? — аби мати тільки право подати прохання до губерніум, потрібно було, аби маєток того, хто подає прохання, коштував щонайменше п'ятсот злотих ринських. А це був великий маєток… а шлюбна такса складала десять процентів від маєтку, то був прогресивний податок… ой, то дуже заплутана справа. Але це було вигідно урядові. Вже у 1784 році ті такси дали урядові сорок тисяч злотих ринських… А хто не мав грошей, ну то що? То брав незаконний, ритуальний шлюб, і діти не називалися по батькові, а по матері, і були, урядово були… я перепрошую за погане слово, байстрюками. Це були важкі часи для єврейського народу у Галіції, а Нелюська каже, що Марія-Тереза була гарна… Але і між нашим народом, як між вашим, в ті важкі часи не було єдності… В 1797-му знайшовся такий падлюка, ну такий паршивий пес Соломон Кофлер, який вніс до держави проект, аби стягати податок від запалених свічок у суботу та свята і від свічок ханукових і весільних. Він разом з іншим таким паршивим псом Тобіяшєм Штайнбергом захотіли орендувати в держави свічкове на Східну Галіцію. Єврейка, яка б не заплатила свічкового, була б визнана за безбожну. А уряд не міг терпіти безбожних у себе… І тому безбожних жінок чекав кримінал, буки, арештантські роботи, а нерідко й конфіската подушок, ну, одягу і таке інше… Така собі трохи менша пацифікація.

— Я не знала, Суліман, що ви так знаєте історію…

— Що-о? Треба бути ще більшим шуєм, як Суліман єсть, щоб не знати історії свого народу. Чи Нелюська згодна зі мною?

Неля була згодна, хоч історію свого народу знала слабо й то, очевидно, спотворено.

Неля, яка так пройнялася спільною героїчною долею з Маркіяном Івашковим, що й уві сні марила нею, у хвилини розсудливості втрачала впевненість, що слідчий повірить в її активне членство в ОУН. Якщо їй доведуть, що вона могла бути тією таємничою жінкою, що на польсько-німецькому кордоні випадково всунула несвідомому Шифльованому портфель з револьверами, то каверзна нитка, яка мала б заплутати справу «Крука», розпадеться, як спопелілий сірничок. У світлі такої можливості (а можливість велика!) всі багатозначні натяки Романика на те, що його хлопці відіб'ють Івашкова з рук охорони, коли та вестиме його на суд, де він мав би виступити як свідок, здаються наївною казочкою для дошкільнят.

У Нелі залишалася ще слабка надія, що її негайно, бодай ненадовго, посадять в тюрму за введення влади в оману неправдивими зізнаннями. Що ж, нехай буде й це. Аби тільки дістатись за грати, а там знайдуться такі, які навчать її, як бути далі.

Залишався для Нелі невиясненим один пункт у цій досить заплутаній історії: чому Романик саме її, не члена організації, втяг у цю конспірацію? Обставина, що вона захопилася Івашковим і Романик знав про це, не витримувала критики. Серед їх гурту є досить дівчат-фанатичок, які пішли б на цю жертву і які в ім'я ідеї признали б себе не лише нареченими, але й полюбовницями Маркіяна.

З іншого боку в цьому мусить бути якась причина, логіка, сенс. Вони з нею не просто бачилися. Той страшний чоловік, що сунув їй револьвера під самі очі, не жартував. Неля інтуїтивно відчула, що він зміг би виконати свою погрозу. Все поміж нею і ними відбувалося не на ніби, а на жаль, серйозно.

Врешті Неля так увійшла в роль тієї незнайомої, яка зустрілася з Шифльованим на польсько-німецькому кордоні, що була певна: Янічек повірить її зізнанням. А якщо повірить, то зрозуміло, що з суду — відразу у в'язницю. Саме тому Неля не попрощалася з мамою. Вважала, що це менш жорстоко, ніж заставити Олену пережити сцену розлуки.

Прямуючи до суду, Неля мала сподівання, вірніше, передчуття (не справдилося ні те, ні друге), що хтось з рідних перейде їй дорогу і бодай… визнає, що вона, Неля Річинська, без страху й жалю йде на подвиг. Це мало б для неї таке велике значення!

Усвідомлення, що її родина по черзі використовувала її як знаряддя, болюче пекло Нелю.

Слідчий не захоплювався її вродою, як перше; навпаки, вдав, ніби насилу впізнав. Не виявив і здивування, що вона знову прийшла до нього. Здавалося, що й поглузувати з неї не мав охоти.

Був ідеально знудьгований.

Неля виклала йому справу, як навчив її Романик: ще раз змалювала сцену, як вона з портфелем, повним револьверів, опинилася на польсько-німецькому кордоні, ревно описала місцевість, вокзальний будинок, портфель, ба навіть погоду того пізнього вечора.

Коли скінчила й підвела очі на слідчого, помітила, що він весь час бавився брелоком біля свого годинника.

— І все? — спитав офіціально.

— Все, — розгублено відповіла вона.

— От і гаразд. Дуже добре, панно Річинська, що ви прийшли і склали зізнання в цій справі. Хоч ви, оскільки мені відомо, мали завдання завіклаць дзєло[105] та вийшло навпаки: внесли потрібну ясність у слідство. Добре. Тепер ми складемо протокол, ви підпишетесь під ним, і вас відведуть у… тюрму.

Неля відчуває, що він стежить за враженням, яке справить на неї його заява.

Тільки не зрадити свого задоволення. Опустити кутики губ. Лице здаватиметься нещасним.

— Не боїтеся?

— Не маю права.

— Гм. Психічно вас підготували добре. Вітаю. І вони трохи навчилися працювати з людьми. Те-ек. Як ваше здоров'я?

Неля почервоніла.

— Нічого.

— То мнє цєши[106]. Все ж таки менінгіт — страшна жеч[107].

Нелі здається, що від останньої зустрічі він потовстів, а скроням додалося срібних волосків. Неприємно, коли у мужчини червона шкіра. Всі м'ясники мають фіолетово-червоний колір обличчя. Добре скроєний костюм. Певно, не нашівський кравець шив. Який буде костюм, що його вперше вбере Маркіян на волі?

— А ви знаєте, панно Нелю, поки що в нас тюрми поганенькі. І місця мало. Це змушує нас політичних тримати в одній камері з посполитими. Пані пшедставя сєбє[108] разом з злодійками і проститутками?

Неля мовчить. Без завзятості, без напруги сили волі, просто не має що сказати на це.

— А що ви зробите, як котра з них захоче вас мати за коханку? Ви знаєте, що таке лесбійська любов?

Тут уже Нелі не залишається нічого іншого, як взагалі мовчати.

— Жаль, що ті негідники граються вами, а першу скрипку веде, скажу вам по секрету, ваш кузенчик Ілакович.

Нелі хочеться недовірливо-насмішкуватою міною показати Янічекові, що їй знайомі, принаймні з розповідей, провокаційні методи слідчих. Не така вона вже недосвідчена в цих справах, як йому здається. Якраз Неля повірить йому, що її кузен Славко замишляв що-небудь проти неї. І з якою б це метою, якщо можна запитати?