— У всякому разі, я вважаю своїм обов'язком, як старшого в нашій родині, попередити маму, щоб була обережніша з тим панком, чи то пак «товаришем».
Попередила Олену і Зоня, яка навіть не була тоді у Безбородьків.
Але як вона це зробила!
І до того траплялось, що Зоня накидалася на матір, шукаючи собі причіпки, а Олена з істинно християнською покорою зносила злі настрої своєї дочки, всіляко намагаючись виправдати її.
Та цим разом Олена здалася. Зоня своєю неприпустимою поведінкою супроти матері перейшла всякі межі. І як тільки змогла Олена стримати руки при собі, коли та ошаліла дівчина викрикнула:
— Чого мама виходила заміж за нашого тата, як мама його не любила? Всі знають, всі, що мама… тягалася з отим Орестом Білинським ще до знайомства з татком. І взагалі мама ще й тепер марить ним, наче шістнадцятилітня. Стидалася б мама свого сивого волосся та дорослих дітей. А тепер мамин коханий знюхався з комуністами! Як я не дістану ніде роботи, то тільки через маму, щоб мама пам'ятала! Чого мама так вилупилася на мене? Я на маминім місці згоріла б з сорому! Нічого мама не може сказати на своє виправдання, га? Нічого?
Олена не могла й не хотіла нічого говорити.
Думки, одна від одної чорніші, розпачливіші, розшарпували її бідне серце.
Небагато обходило її, чи Орест Білинський за комуністів, чи проти них. Взагалі вважала політику забавкою для чоловіків, до якої не ставилася серйозно. Не про це йшлося Олені. Смертельно образив її той факт, що Зоня взагалі посміла зачепити її ставлення до Ореста Білинського! Олена вважала, що її почуття до Ореста Білинського — це її, виключно її особиста справа ще до Річинських. Привезли її з лісового світу в міські мури, як забирають на спогад шкатулку з пожовклими любовними листами чи засушеними пелюстками троянди.
Було це її єдине особисте майно, яке сама надбала і, що найважливіше, через стільки років зберегла у первісному стані. Всі оті скупі спогади про племінника пані Максимовички, з часом роздуті її уявою до вічно актуальних подій першорядного значення, були для її внутрішнього світу наче малий квітничок, огороджений та замкнутий на колодку. У хвилини душевного осамотіння відчиняла вона хвіртку від садочка своєї молодості, щоб дихнути ароматом спогадів, і знову замикала на ключ, аби чужа нога не могла дістатися туди.
Як же ж посміла та безсердечна, недобра дівчина вдертися в садочок її душі і вчинити там таке спустошення?
О, яким делікатним умів бути Аркадій в цих справах!
Він ніколи, навіть у хвилини найінтимніших звірювань, не випитував, чи любила кого-небудь до нього. І не тому, начебто припускав, що, відірвана від цивілізованого світу, не мала нагоди закохатися чи комусь подобатися, а саме тому, що відчував її захоплення племінником Максимовичів.
Того, що почула Олена від Зоні, не можна було ані звести до небуття, ані завернути, як уплилого часу. Було як відрізаний палець чи виколоте око, які вже ніколи не могли повернутися на своє місце й бути знову такими, як колись. Те, що довелося їй зазнати від Зоні, не вдавалося звести до категорії прогріхів, які можна загладити, зладити перепросинами, замазати добрими діяннями чи, зрештою, виправдати нервами.
Мама, яка допустила до того, щоб так повелася з нею її рідна дитина, взагалі позбавляється права називатися матір'ю. Таку матір можна хіба порівняти з офіцером, з якого перед усім полком здерли погони. Колись так збезчещені люди пускали собі кулю в лоб; а що має робити з собою мати, якій дитина плюнула не в обличчя, а в саме серце?
І справді, невідомо, що б Олена вчинила собі чи Зоні (одна страшна думка таки влізла їй у голову, але, слава богу, впору вибралася звідти), якби не мала господинька, що поставилася до матері, як до своєї скривдженої дитини.
Коли Ольга тулила її до своїх повних, пружинистих грудей, заспокоюючи її найсердечнішими, найніжнішими словами, то Олена на мить піддалася солодкій ілюзії, ніби пестить, ніби голубить її рідна мати, якої вона навіть на фотографії не бачила. Кажуть про незаспокоєне материнство, а чому так мало згадується про незаспокоєне, позбавлене тепла материнських грудей дитинство? Це ж та сама, якщо й не більша, людська кривда.
Лагідними, але переконливими словами, впевнено, без жодного сумніву Ольга стала доводити Олені, що Зоня, як увійде в раж, сама не знає, що плете її дурний язик. І то не з злоби чи переконання, мамцю, а просто така вже поганюща натура в нашої Зоньки! І тому, кохана, золота, єдина мамцю, чи варто так глибоко до серця сприймати, що наляпав тут той дурний, безвідповідальний язик? Це ж, ще раз підкреслює Оля, не від серця, мамцю, а так просто, щоб по-дурному допекти комусь.
Мала господинька проявила велику делікатність, яку, треба сказати, Олена повністю оцінила. Ольга не обзивала Оленину дитину ненормальною, істеричкою чи вар'яткою, як це деколи дозволяла собі Катерина, ба навіть Слава, бо відчула, що це може спричинити біль матері («Мій мені немилий, але при мені не бий»).
— Мамцю, кохана, дорога мамцю, я думаю, що пан Орест Білинський не міг зробити нічого ганебного просто тому, що його характер не здатний на щось подібне. А навіть коли то правда, що він щось мав з комуністами, як говорить вуйко Сидір, то видно, — чує мамця? — то видно, що цього немає чого соромитися. Пан Орест Білинський, я ще раз кажу мамці, не міг би поступити не гонорово, ну, нечесно, правда? Мама стільки років знає пана Ореста Білинського як порядну, принципову людину, і раптом хтось сказав не таке слово про нього і мамця вже втратила віру в нього? Мамочко, як же можна бути такою малодушною?
Олена оцінювала (то тільки ми дітям уділяємо ласки, не важачи та не міряючи, але те, що дістається нам від них, все, все до окрушинки проходить через реєстратуру нашого серця), ще й як, добру волю малої господиньки, але було їй дуже боляче, що вони однаково не розуміють одна одну. Та хіба Олену вразило так сильно те, що родичі, в тому числі і її рідна дитина, приписали Орестові Білинському політичні погляди інші, аніж самі мали? Одного лише не знала Олена, що мала господинька, обороняючи Ореста Білинського, посередньо брала під захист і своє кохання до сина старого Йосифа Завадки.
Хіба той факт, що мамин приятель (якщо не вжити ніжнішого слова), солідна й шанована у містечку людина, член тієї суспільної сфери, до якої за соціальним і товариським положенням належали і Річинські, мав що-небудь спільне з комуністами, не являвся до деякої міри моральною реабілітацією в очах Ольги комуністичної організації як такої?
На основі того, що чула Ольга в своєму оточенні (плюс газети) про комуністів, донедавна весь комуністичний підпільний рух уявлявся їй збірною, темною, злою силою, яка грабує, вбиває, нищить інтелігенцію і здобутки вікової культури в ім'я туманної, утопічної ідеї, яка ніколи не стане реальністю, бо цивілізований світ не допустить цього.
Познайомившись з Бронком Завадкою, Ольга силою обставин була змушена змінити свою думку про представника того табору. Велика громадська відвага, начитаність, пуританська правдивість, принциповість (прикмети, так рідко подибувані у так званому вищому товаристві!), тверда віра у свої ідеали, сміливі погляди Бронка Завадки на взаємини між людьми зняли полуду з очей Ольги настільки, що вона була вже згодна визнати комуністів за нормальних людей. (Хоч у хвилини критичних роздумів не була певна, що всі похвальні прикмети не приписувало йому її закохане серце).
У всякому разі, Ользі бодай ясна причина зміни її поглядів на комуністів, а що ж штовхнуло лисого добродія, меценаса Білинського, піддати ревізії свій світогляд?
Цього мала господинька не могла аж ніяк збагнути!
Зрештою, ця думка не дуже хвилювала Ольгу Річинську. Її голова в той час була заповнена чимось іншим: чому Бронко так довго не показується їй на очі? Чи часом, борони боже, не заарештували його у зв'язку з тим вбивством на вулиці Вузькій?
Не могла навіть перевірити цієї жахливої можливості, бо не знала його адреси та не мала певності, чи він на тій самій роботі.
