— Сину!

Бронко повертає голову в бік голосу і зустрічається з таким по-собачому (це страшне порівняння, але воно єдино вірне в цьому випадку) благальним поглядом, що серце в нього защемлює.

— Не можна, тату, аж так допускати собі до серця. Ви вже не маєте здоров'я для цього.

— Видиш, Бронку, я тобі вже казав і ще раз повторюю, що річ, слухай ти мене, не в одних заробітках. Ти не думай собі, той, що у старого почався маразм чи якась там стареча скупість. Але бачиш… От біда! Відчуваю, що ти в душі проти, і тому мені так важко говорити з тобою про це. Бракує мені, той, слів, хоч і знаю, що хочу сказати. Кожна людина, ну, може, не кожна, але переважно так воно і є, як кажу, має якусь свою амбіцію в житті. Одну точку, в яку все своє життя буде бити думками…

— Ідея фікс?

— Не знаю, як це по-вченому називається. Але ти мене, бачу, не розумієш.

— Чому ви так думаєте, тату? Вас я розумію. А те, що я не в силі думати так, як ви, — це зовсім інша, окрема річ.

Йосиф, здавалося, не слухав, що говорив Бронко.

— Відколи я став за реал, хочу сказати, відколи я зрозумів, як несправедливо, як по-хамському власники друкарень обходяться з своїми підлеглими, гм… слухай ти мене, став я подумувати, ніби як пристало ідейному соціалістові, про друкарський кооператив. І все воно ніби хилилося до того, коли раптом — війна! А війна, сину, то нещастя, як той казав. Злодій Зілінський скористався з того, що ми, пайщики, пішли на фронт, повиманював від дурних жінок…

— Я вже чув це, тату! — досить нечемно обірвав його Бронко.

— Так, так… ну, добре. Ти вже чув про це. Ну, не буду розводитись, бо ти знаєш, чим скінчилася та історія. Коли ти підріс і треба було вирішувати твою долю, я сказав собі, — моя точка залишалася такою самою, тільки змінила свій напрям: від батька повернулася в бік сина… Так, ага… я сказав собі: твій син, Йосифе, доведе задуману тобою справу до кінця. І ти ще дочекаєшся друкарського кооперативу, чи там спілки, а молодий Завадка, ніби ти, слухай ти мене, буде там керівником. Ніби таким, як має бути. Чекай, не перебивай мене, дай нарешті виговоритися. Я знав, що до спілки, чи хоч би кооперативу, потрібний капіталик. А звідки він взявся б у мене? І от я почав, як сам знаєш, відкладати з заробітку, а потім з пенсії… як каже поляк, зярко до зярка і бендзе мярка. Було воно нелегко, сину. Голодувати ми не голодували, щоправда, але що тут говорити? Я за все своє життя не був ні разу у справжньому театрі. Я сторонився людей, не хотів ні в кого бувати, щоб і до себе не запрошувати, бо то коштувало б. Твоя мама ходила сім років в одній сукенці на правий бік, а сім на лівий. У найбільшу спеку, було, йдемо з мамою містом, їй піт градом котиться з лиця, а я не можу дозволити собі рідній жінці зафондувати порцію морозива, бо… сам знаєш, чому. І все я думав собі, що ще рік, ще два, ще три — і я таки дочекаюся, що мій син буде в друкарськім кооперативі. А виходить, не треба було, що пусто-дармо скупився собі і твоїй мамі, що я… одне слово, пошився в дурні. От що мене, Бронку, найбільше пече, — тицьнув рукою собі під груди.

— Не треба, тату, — Броник бере батька за руку.

Цей скупий жест ласки знову запалив каганець надії в серці Йосифа:

— А якби я взяв і сказав тобі: Бронку, сину мій, зроби це для мене, старого, і більш нічого в житті я тебе просити не буду!..

«Несила слухати такого й людині з кам'яним серцем. А що я можу, тату?»

— Тату, повірте мені, що, якби я міг, я зробив би це для вас.

— А якби я тобі сказав, що це моя остання просьба до тебе? Засуджують людину на смерть, та й то ще питають: чого ти собі бажаєш перед смертю? Подивись на мене, сину, мій вік уже не довгий, і… по моїй смерті поступиш, як сам захочеш, а тепер, прошу тебе, піди раз проти себе самого і зроби так, щоб я ще за свого життя побачив тебе у спілці. Га, сину?

— Тату, мені серце болить за вас. Я прошу вас, не завдавайте мені ще більшого болю, бо я не можу… Зрозумійте, не можу цього зробити. От так, як не міг піти за вас просити до Осадчука, хоч мама жадали цього від мене. Не просіть мене, тату, — в його голосі бринить ніжність, за яку хвилину пізніше буде ніяково перед самим собою, — такого, чого я не можу для вас зробити. Ви ж самі мене вчили бути твердим у своїм слові. Ви все казали: «Ми, Завадки, маємо слово, гей мур», — а тепер хочете, аби один з Завадків, ваш син, тату, став зрадником?

Слово це ніби протверезило старого.

— Зрадником? — лупнув на Бронка червоним, наче після п'янки, оком. — Ти? Ні, не хочу, щоб мій син був зрадником… Що ні, то ні… Аж такої офіри не вимагаю від тебе, сину. Де мама? — став розглядатись по хаті, хоч і знав, що Павлини немає з ними.

Бронкові знову боляче защеміло серце. Батько робив враження людини несповна розуму.

— Гей, жінко! — відкрив Йосиф двері до сіней. — Де ти там? Ануко, ходи сюди!

Увійшла з кухні Павлина, за звичкою витираючи по дорозі руки фартухом. Нічого не спитала, лише перелякано дивилася то на чоловіка, то на сина.

— Жінко, — ступив крок до неї Йосиф, силкуючись здобутися на бадьорий тон. — Хочу тобі сказати, аби ти взяла з тих грошей, що у буфеті, і купила собі гарну сукенку, і відповідні мешти до того, і хустину на голову. Слухай ти мене, я ціле життя заощаджував, а тепер ти маєш виглядати в мене, як пава.

На обличчі Павлини вимальовувався щораз більший жах.

— Чого ти, жінко, слухай ти мене, така перестрашена? Ти, може, гадаєш, що я не при здоровому розумові? От тобі і на! Нічого не сталося, Павлино, тільки, слухай ти мене, нашому синові грошей не потрібно, а ми з тобою, дурні, не знали цього і ціле життя заощаджували…

Бронкові стає жаль бідної матері.

— Мамо, ви не слухайте тата! Вони жартують.

— Та я виджу, які тут жарти.

— Я, мамо, правду кажу. Тату, коли я сказав, що мені не потрібно грошей? Певно, хай мама куплять собі нарешті якесь пристойне вбрання, але… боюсь, що й мені скоро буде потрібно грошей. Мамо, тату, хочу вам сказати, що я задумав женитись.

Павлина ні врадувалась, ні зажурилась. Можна було б подумати, що справа не стосується її сина.

Йосиф промимрив:

— Та добре, що хоч сказав, а то могли тато з мамою від чужих людей дізнатись.

— А я вже чула від людей, — недружелюбно втрутилася Павлина. — Сміялися якось тут, що ти в самого ксьондза Річинського женишся.

— А то не сміх, мамо, а правда. Беру одну з сестер Річинських. Оту найкращу, — додав з щасливою міною на обличчі. — А ви, мамо, повинні б її знати. То та сама, що говорила з вами, коли ви заходили туди у справі тих штанів по каноніку.

— Хай бог благословить, — тихо проговорила ошелешена Павлина те, що звичайно в таких випадках кажуть. Спромогтись на більше не почувала себе в силах.

Від того, що почула від сина, так їй зашуміло в вухах, так загуділо в голові, що аж коло серця, хай преч кажеться, зробилося їй млосно. Ніби після довгої лежі, чуйте, звелася на ноги і раптом відчула ще всю слабкість свого тіла.

Хотіла чимхутчіш вибратися з хати в город, до грядок.

Може, на свіжому повітрі перестане в її голові гудіти той млин і вона зможе зібратися трохи з думками.

Коли розглянулася по подвір'ю, то нова біда найшла її: не розуміла, як сусіди праворуч можуть так ліниво поратися біля своїх грядок, а ті ліворуч так преспокійно полоскати білизну в балії біля криниці, коли в її домі така новина…

Її син, людоньки, таки направду жениться у панства Річинських!

Обережно, наче тісто для струделя[168], натягає Зоня (в рукавичках) на ногу панчоху-павутинку. Впоравшись з цією делікатною процедурою і надівши туфельки, береться готувати сніданок. Запалює спиртівку, ставить риночку з молоком і щойно тепер усвідомлює, що сьогодні їй нікуди поспішати.

Дотеперішній нормальний порядок дня у самій основі поламаний дощенту.

Нормальний день звичайно починався букетом запахів: запах спалюваного денатуратного спирту, потім свіжозвареної кави, потім запах зубної пасти, потім пасти до взуття, потім туалетного мила і наостанку ніжний запах садового горошку.