На червоних полотнищах були написи польською і українською мовами: «Ксєндзе Цєхонь, ви вчинили те, що я не вірю, щоб ваші земляки були спроможні щиро сприйняти ідеї інтернаціоналізму.

Братерство між поляками і нашими вважатиму за найбільше чудо в історії народів. Не вірю в чуда!»

Кілька днів пізніше.

1. Питання: чи безвихідь (включно до втрати коханої) і розпач можуть породити елементи героїзму, чи, може, це тільки одчайдушність?

Жереб кинутий (Юлій Цезар).

Гарячий день.

Орися поїхала додому. Здається, таки не зловила жениха. Виходить, втрачено рік музичного навчання. Чи це цинізм, чи розпач безнадійно закоханого? Замітка: в мірі того, як Орися віддаляється від мене в житті, стає мені ріднішою в мріях. Увага: приречені не повинні мати мрій.

Початок серпня.

Доля починає кокетувати зі мною. Маю виїхати до… Чи О. матиме відвагу признатися до мене під боком мамці-добродійки?

На цій нотатці кінчився щоденник Маркіяна. Кінцеві сторінки, як і слід було припускати, були вистрижені.

Неля по кільканадцять разів перечитувала любовні слова у щоденнику Маркіяна і вчувала їх мелодію, як тугу власного, праглого кохання серця. Тепер уже знала, чого жадала б, якби мала бодай ілюзію, що її мрії можуть коли-небудь здійснитися. Жадала, щоб усі ті нестерпні, неспокійні палкі слова, що писалися на адресу Славкової жінки, відносилися до неї, Нелі. Не кохала ще досі, але хіба оце ненормальне по своїй силі, розбуджене під впливом чужого кохання бажання не було вже самим коханням? До того ж сама перспектива наблизитися до Маркіяна давала Нелі можливість наблизитися до світу, який був яскравим контрастом до того, в якому досі протікало її життя.

І тоді, як протест, виринала з мряковини спогадів невиразна Маркіянова постать, і Неля тягнулася до неї всією душею.

Зустріч свою з Маркіяном в тюрмі поділяла Неля на дві частини: привітання і прощання. Тоді коли привітання було перш за все незграбно замаскованим здивуванням з боку Маркіяна, то прощання було саме прохання, сама мольба про дівочу ласку.

Вважали, що вони обоє однаково голодні, однаково самітні. З тією різницею, що Нелине минуле було чиста, незаписана сторінка, а на Маркіянові тяжів, як обвинувачення, його щоденник.

І так воно сталося, що Неля відчула в собі народження пекучих ревнощів до минулого людини, яка хоч ще жила, проте не належала вже до майбутнього. Справа ця примістилася в Нелинім серці по той бік логіки так, що не доходив до неї ніякий голос здорового розсуду. Бо інакше могла б себе якось вигородити, якось вибити з думки ті нездорові ревнощі, що з ними Неля не могла ніяк впоратися.

Були це ревнощі до часів, коли Маркіян ходив по волі, заздрість до його слів, на які, судячи з теперішнього його щоденника, мусив не скупитися для тих, кому симпатизував, заздрість за його ходу, за його усміх, за жест, яким вітався з людьми, за хвилини, в яких бував з Орисею або хотів, щоб вона була біля нього, за невідіслані листи до неї…

Все разом складало речі, яких не можна було завернути або їх ще раз повторити. Навіть що смутніше: Маркіян був відтятий від світу, і тут кінчалася границя. І хоч би він хотів тепер бути стократ щедрішим для Нелі, хоч би хотів беззастережно віддати себе цілого їй так, як ніякій жінці досі, навіть ідеї, Неля не могла б скористатися з його дару, бо для неї не вистачило б часу в його житті. І ця неможливість повторення, ця смертна границя часу, якої ніщо вже не зможе пересунути, була безумством, від якого потьмарювалася свідомість.

Це була не логічна розмова, як можна було сподіватися. Навпаки. Претензії, самі претензії, так що аж дивно було, що він хотів ще вислухувати.

Чому не зголосився до неї, коли була самітна і нерішена? Чому не дав їй якогось знаку, щоб знала і чекала на нього? Як же міг, о, як же міг шукати вражень з іншими дівчатами тоді, коли вона згоряла з туги за ним, невідомим? А тепер? Як винагородить він її тепер за всі оті втрати? Вона хоче знати, має право таке хотіти, як він полагодить цю справу?

Так воно було, коли нова думка занепокоїла Нелю. Мусила побачитися з Орисею Лісною. Був це тепер хтось зовсім інший від Орисі Ілаковичевої, жінки Славка, з якою, власне, нічого не в'язало Нелю. От одна з цілої череди кузин, ні надто симпатична, ні надміру байдужа.

В родині говорилося, що Славко, якого всі без винятку вважали за невдаху, взяв собі жінку нічого собі або, як Нестор казав, жінку що називається, але ніхто не вказував на Орисю як на красу. Падало іноді словечко «гарненька» чи «симпатична», що, однак, не могло бути рівнозначним з «краса». Ні, ніхто (за винятком хіба Маркіяна) не вважав Орисю за вродливу жінку. А стара діва тітка Клавда, яка сама до того часу, заки ревматизм здеформував її члени, мала зграбну ніжку (в родині розказували, що на одному полюванні панове навіть вино пили з її пантофельки), найбільше обурювалася тим, що Славкова носить сороковий номер черевиків.

Орися була висока, гладка, широка у стегнах, з масивними грудьми, і великі ноги, як п'єдестал такої фігури, власне, не вражали. Була абсолютно пропорційна.

Декому з родини не сподобалася в Орисі лінія підборіддя. Вона не заломлювалася під простим кутом, а посувалася скісним лагідним спадом і наче заздалегідь вже страшила старечим обвислим волом.

Один лише стрийко Нестор брав під оборону Орисине підборіддя:

— Ви ні на чому не розумієтесь, пане добродію. Ви подивіться на портрети старих італійських майстрів. Всі жінки мають, власне, таке підборіддя. То тільки сучасні відьми, пане добродію, такі вугласті тому, що втратили свою жіночність.

Тітка Ілаковичка нарікала, хоч, правда, дуже стримано, дуже тактовно, завжди намагаючись надати своїм словам форму жарту, що Орися своєю велетенською поставою заслонює Славка. Всюди висувається на перше місце перед ним. Завжди хоче перша знати, перша бачити, перша подає голос у всьому. Іноді, слово честі, аж неприємно. Поз'їжджаються гості, Славко стоїть у кутку, як дурень, а вона політикує з чоловіками.

Крім цих непохвальних рис Орисиного характеру, були у невістки і позитивні прикмети, що їх теж не замовчувала тітка Наталя.

Овшім[146], овшім, з Орисі першокласна господиня. Вуйко Ілакович і не називає інакше невістки, як економ, бо Орися, щоправда, більше проявляє себе в надвірному господарстві, ніж у хатньому. Кухня не надто займає її. Перейде довгим кроком через кухню і тільки втягне ніздрями запах з-під покришок, ніби чоловік, не спитавши, не поцікавившись, що буде на обід.

Зате на подвір'ї, в полі, в стайнях, у садку — о, там Орися у своїй формі. Просто дивно, звідки вона, вихована у місті, має стільки уміння в цих справах. Правда, Орися дуже цікавилася літературою з цього питання.

Перші замовлення у видавництві «Сільський господар» викликали в родині Ілаковичів глум і відвертий протест. Тітка Наталя зауважила навіть, що там, де починаються підручники, там кінчається глузд роботі. Для кращої ілюстрації своїх слів розказала анекдот про молоду господиню, яка зварила своєму чоловікові обід на підставі куховарської книжки. Орися посміялася з анекдота, але при нагоді пішла на пошту і замовила чергову серію книжок. Перевага її в родині в тому, що вона мала власні гроші, якими могла розпоряджатися за своїм бажанням. І тільки вдала спроба посіву буряків всуміш з маком змусила вуйка Ілаковича серйозно поставитися до вибриків, як він називав усякі Орисині реформи.

Завжди говорилося в Ілаковичів про те, що сад з року в рік то гірше родить. Орисині бджоли підвищили його урожай.

Або такий приклад. Роками цвіла на приходстві за стайнею бузина, і ніхто не звертав на неї уваги. А цієї весни Орися наказала обірвати з неї цвіт, просушити в холодку і теж отримала в аптечному складі кілька сотиків за цей непотріб.