Власне, не хтось, а вони.
Хто мав би бути тими «вони»?
Невідомо! Хто захоче, той і буде. Настають такі часи, що грабіжником може стати кожний, хто тільки цього забажає.
Може поліція (хоч з нашівським комісаром, нікуди правди діти, випорожнилося не одну пляшечку французького коньячку!) увійти одного дня з багнетами «на гостро» і попросту заявити, що вона орендує, окупує чи кінець кінцем конфіскує друкарню для військових потреб.
Може впасти сюди котрогось дня молодий Ілакович з своїми молодчиками і під загрозою револьверів проголосити, що йому потрібна друкарня для добра неньки України.
Може і лайдак (гадюка, яку пригрів за пазухою) Бронко оголосити одного дня окупаційний страйк, — і що такому гицлеві вдіяв би він, шеф? Тому до чортової матері всякі там патріотичні, філантропічні й інші дурацькі жести! Долари, прощу я вас, — ось політична програма, яка ніколи не підведе!
Бронкові шеф наказує доти не повертатися у Наше, доки не видушить з боржників все до цента. Хотів, але, на щастя, вчасно стримався натякнути лайдакові, мовляв, як добре справиться, то і йому якийсь процентик перепаде, але краще ні. Може б, у мирний час ще подумав, але тепер не пора на м'якотілість! Нема дурних, прошу я вас!
Перед тим затіяв ще розмову з Бронком на актуальні політичні теми. Цікавою ця розмова була тим, що Філіпчук весь час вдавав з себе політичного ігноранта, аби збагнути, чи то пак вибадати[61] що той шмаркач думає…
— От, Броник, ти, рахувати, політик.
— Та який з мене політик, пане шефе? Вам згадались старі часи, коли ви глумились з мене…
— Но, но, тепер якраз поглумишся з тебе! Якраз! Минулися ті часи, і ти так само добре це знаєш, як і я, але ти, свиньо, і тут не хочеш бути щирим з своїм шефом. Ти не політик. Я це знаю, але ти, прошу я вас, маєш себе за такого. Так, так, не бреши, маєш себе за такого. От ти скажи мені, прошу я тебе, як ти це розумієш? Власне ти. Польські газети паплюжать Гітлера, як буру суку.
— Які польські газети, пане шефе?
— Та майже всі. Між ними і проурядові, що, власне, мене найбільше дивує. На, маєш, вчорашній «Кур'єр цодзєнни», «Варшавські вядомосці»: «Адольф, геть руки від Польщі», «Не допустимо, щоб чобіт тевтона топтав польську землю», «Божевільний канцлер хоче запалити світ», а тут зовсім парадно: «Ренька-нога — музк на сцянє; Гітлер Гданська нє достанє», і таке інше і таке інше, а тим часом, прошу я вас, польський уряд з великою помпою запрошує Ріббентропа на полювання. Як то, прошу я тебе, Гітлерові не доповідають, що польські газети виливають помиї на нього? Як ти це розумієш? Слухай, я цікавий знати.
— А ви знаєте, пане шефе, що говорять про це полювання?
— Що?
— Кажуть, що полювання у Біловезькій Пущі — то генеральна репетиція до полювання на території всієї Польщі.
— То, по-твоєму, виходить, прошу я тебе, уряд перед народом у газеті проти фюрера, а нишком веде з ним переговори? А Гітлер — що йому Польща? Проковтне її, як собака муху, і по моцарству[62]. То, по-твоєму, в уряді засіли одні вороги Польської держави? Ні, ти мені скажи, як ти дивишся на ці справи?
— Знаєте, пане шефе, страх не люблю, як хтось для забави хоче з мене дурня робити. Що ви мене таке питаєте? Ви не читаєте газет? Та хіба ви не знаєте, що санація[63] вважає Гітлера своїм політичним ворогом, але меншим від… скажімо, Радянського Союзу. З двох зол, як то кажуть, завжди вибирають менше. А крім того, — ви це теж добре розумієте, — Гітлер не буде брати Польщу голими руками. Він добирається до неї в рукавичках. Він не говорить: «Я вовк і хочу тебе з'їсти, Червона Шапочко!» Ви ж студіюєте газети, читали про візит Бека Гітлеру, Бек декілька разів підкреслював у різних інтерв'ю, що при берлінській зустрічі канцлер робив недвозначні натяки на особливу роль Польщі на Сході… Розумієте? Насамперед розпарцелюють[64] з Гітлером Чехословаччину, а потім візьмуться за розподіл Радянського Союзу. Як то кажуть, коби свиня роги мала. Між іншим, нашого міністра закордонних справ в дипломатичних колах вже називають комівояжером Гітлера.
— Ага, дипломатичні кола. А ти, прошу я тебе, звідки знаєш, що саме говорять у дипломатичних колах? Ануко, відповідай мені на це питання.
— Пане шефе, та ви тільки-но назвали мене політиком.
— Неправда твоя! Я казав, що ти себе за такого маєш. О, і вже перекрутив мої слова. Я тобі кажу, Бронку, ти погано скінчиш. А ти думаєш: дасть Гітлер Польщі колонії чи не дасть?
— Поки що маємо в Польщі товариство «Ліга морська і колоніальна».
— Ти мені зуби не заговорюй! Я тебе питаю, на твою думку: дасть Гітлер Польщі колонії чи не дасть? Ну, якщо не колонії, то бодай шмат України над Дніпром. Тільки щиро, Бронку.
— Та щиро… щиро так, як ви мене вчили.
— Слухай, ти що ж, із самого ранку, прошу я тебе, заповзявся псувати мені кров?
— Пане шефе, щоб іншим дарувати, треба насамперед самому щось мати.
— Ага, ага, розумію. То, на твою думку, Гітлер не розіб'є Совєтів? Чекай, ти проти війни з Совєтами, як і твій Народний фронт. Тут я тебе, прошу я вас, щось не розумію. Тут, по-моєму, щось не кляпує. Як твої Совєти такі моцні…
— А чого вони мої, пане шефе?
— О, видиш, і тут ти кривиш душею. І тут ти не щирий зі мною. Ей, Броник, Броник, так хотілося б, щоб ти… Ех, мовчу!.. Як твої Совєти, кажу, такі моцні та добрі, а Гітлер такий паскудний, то хай би вони його розбили у пух і прах! І на світі торжествував би один соціалізм. Добре я кажу чи ні? Ну, що ти на це? Ви проти війни з Радянським Союзом…
— А чого ви, пане шефе, за війну з Радянським Союзом?
— А з тієї самої причини, чому ти проти війни з ним. З тієї саміської причини… Я чесний і правдивий чоловік, прошу я тебе, і мені немає чого вертіти хвостом…
— Хвалити будемо себе пізніше, пане шефе…
— Але ти не вихований, Броник, не вихований… Ах, мені соромно, що я твій шеф.
— Коли я цього не соромлюся…
— Мовчи, шмаркачу, бо колись дограєшся. Я тобі кажу, що я за війну з Совєтами з тої самої причини, чому ти проти. Я знаю, що друга світова війна принесе світовий крах більшовизмові…
— Колос на глиняних ногах, пане шефе?
— Власне, і тому ти боїшся, щоб той колос не розсипався, а я цього хочу, бо я патріот свого народу! Мені серце обкипає кров'ю, як дивлюся, як бідує той галицький селянин… Як він того бідного півморга, прошу я тебе, ділить натроє поміж своїх дітей… І тому, гадаю собі, не буде зле, коли ми частину безземельних і малоземельних галицьких селян переселимо на український чорнозем за Збручем…
— Дійсно, ідея чудова! Залишається лише одне питання: а хто дасть той чорнозем галицькому селянинові? На основі якого закону має він отримати ту землю? Попросту кажучи, яким правом?
Філіпчук закліпав очима.
— Питаєш таке дурне, а ще маєш себе за політика! Мовчи, мовчи, я знаю, що маєш, хоч ти ним не є і ніколи не будеш, бо до політики, прошу я тебе, треба ще, крім горла, і здоровий глузд мати. Що ж, може, я цього й не повинен тобі говорити, але я людина правдива й відкрита… Зрештою, то не секрет, що гасло платонічної любові до України збанкрутувало. Нема що таїти, до цього банкрутства спричинились і твої «товариші», певно… І тепер… Ти слухаєш мене?
— З найбільшою увагою, пане шефе.
— А ти хитрий лис! Ви всі хитрі, але й нам нічого, прошу я тебе, не бракує. Твої камрати обіцяють землю і волю, а ми ще конкретніше: хто піде у хрестоносний похід на Совєтів, тому вуйцьо Гітлер дасть на Придніпрянській Україні двадцять п'ять моргів чорнозему. Хай би знав хлоп, за що наставляє свої груди. Що ти скажеш на таку тактику? Нє, ти мені скажи — здорово?
— Здорово, пане шефе? Мені тільки, як ви кажете, лише один пункт не кляпує: чому той селянин з Придніпрянської України має віддавати свою землицю галицьким селянам?
