Це було з його боку таким зухвальством, якому Ольга не знала й назви. Вона буквально тремтіла від думки, що той «тип» у своїй невгамованості ще, чого доброго, може заговорити до неї перед очима всього роду Річинських. Боялась і відвернутись від нього, аби він, бува, не вигукнув: «Не вдавайте, панно Олю, не вдавайте, що не помічаєте мене». Це, ясна річ, було б найстрашнішим з усього, що могло статись. Водночас Ольга боялась, щоб хтось з їхніх, скажімо, Зоня, не запропонував йому звільнити незаконно зайняте місце. Не мала також стопроцентної впевненості, що тітка Клавда не передумає і не повернеться до залу.
Ольга сиділа як зв'язана, нерухома, перестрашена, молячись у душі, щоб і він був біля неї і щоб нічого не сталося.
Бронко Завадка теж не міг поки що отямитися від випадкової ласки долі. Чорт забери, як йому пощастило сьогодні! Найперше був щиро вдячний своїй дружині (як називав тепер завжди в думках Сташку), що вона відмовилася піти з ним на концерт. Пхі, стане вона витрачати таку суму грошей, щоб цілий вечір слухати одну лише людину! Нема дурних! За ті гроші вона радше три рази піде в кіно. Молодчина Сташка!.. А далі — він не тільки пожарним ходом дістався з гальорки в партер, але й сидів у такій безпосередній близькості до тієї, що отруїла йому кров. Куди б не ходив він, чим не були б зайняті його думки й руки, марив нею, мов одержимий.
Олину близьку присутність Бронко сприймав усім своїм єством. Його огортав жар, що йшов від її схвильованого, неспокійного тіла. Вухо його ловило ритм її дихання. Він аж затримав віддих, щоб їх легені знімались і опадали в один такт. Ніздрі його пестив ніжний запах лаванди. (Перед від'їздом з дому скропила їх усіх Катерина квітковою водою).
Користаючись з того, що очі всіх були втуплені в постать співака на сцені, Бронко безпечно насолоджувався розгляданням профілю панни Річинської. Зрадів, що нічого спеціально панського, аристократичного в тому профілі не було. Короткий, злегка піднятий носик надавав Ользі такої зворушливої жіночності, що Бронкові на хвилину навіть здалося, ніби то якесь непорозуміння, що вони сидять поруч такі чужі і мовчазні. Поодинокі волосинки на її гладенько зачесаній голові блищали у світлі ламп, мов золоті, втикані в голову нитки.
До сьогодні не знав Бронко, що спів може таке робити з людиною. Коли той, на сцені, проспівав «Се розпука моя, невтишима тоска, се любов моя плаче так гірко», Бронко відчув, що йому треба теж стримати ридання, яке народжувалося в нього десь у самому серці.
«Слухай, — питав він самого себе, — виходить, що по-справжньому можна любити тільки недосяжне, тільки недоступне, тільки те, що може завдавати отакого болю, як оце завдає вона мені, чи не так? Але що тоді мають сказати наші приступні, досяжні, безболісні дружини?»
І повторив у думці фразу, яку колись, ще з осені, визначив як своє кредо: «Свинею я ніколи не був і не буду, а мій біль — це виключно моя справа».
Коли нарешті закінчився концерт, а публіка не хотіла покидати зал, Ольга й не помітила, як не стало Бронка Завадки.
— Хто це сидів біля тебе? — спитала Ольгу Слава, коли чекала в гардеробі на пальто, що мав їм принести Мажарин. — То, може, твій знайомий?
— Який там знайомий, — відповіла згорда за Ольгу Зоня. — Ти, Славо, вже як щось скажеш! Хіба це ти не бачила, що то якийсь роботяж? Зухвалі вони стали тепер, а наші кавалери — ет! — жоден не здогадався зігнати його з місця… Я вже хотіла сама спитати того нахабу, чи він часом не помилився.
Знайомий! Отакої!
Повернення з театру не було вже таке урочисте. Крім того, біля саней стався маленький скандал. Неля категорично відмовилась сідати разом з Безбородьком. Розлючений Безбородько посадив Катерину в сани, сам сів біля неї і наказав візникові їхати просто на Джерельну. Оскільки всі інші не могли поміститись в одних санях, Слава і Мажарин попросились дозволити їм піти пішечком.
Олена пристала на прохання своєї наймолодшої дочки без великого опору. Вона була сповнена глибокого смутку від того, що Аркадій лежав у могилі і не міг слухати сьогодні Мединського. Він так розумівся на музиці! Тим паче, що Мединського знав він ще з своїх студентських років. Орест Білинський (як звичайно, зійшла вона в думках на предмет свого першого кохання), видно, не мав смаку до музики. Інакше як міг би він сперечатися з ксьондзами тоді, на весіллі у Зеленій, про «йорчик», коли у сусідній кімнаті оркестр виконував безсмертний шубертівський вальс.
Другого дня після концерту дівчата допізна лежали у ліжках не так з лінощів, як через низьку температуру в кімнаті. Лише мала господинька гасала по хаті, зайнята домашнім господарством.
Слава здивувалась, коли Ольга ні сіло ні впало раптом спитала її:
— Скажи, от скажи, чи могла б ти покохати, наприклад… малоосвічену людину?
Слава, серце якої після тієї прогулянки пішечком з театру на вулицю Куліша було по вінця сповнене щастям, не сказала, а проспівала:
— Ой, є освіта, нема освіти — яка то різниця? Що це має спільного з коханням? Я, — схопилася вона з-під ковдри в нічній сорочці, розкинувши вітряки рук, — я заради кохання зробила б усе, все, все! Немає жертви, на яку не пішла б! Ах, як я люблю любов! — засміялась і тут же на ліжку зробила козлика.
Якраз надійшла Мариня із скупим оберемком дров.
— А то файно! А то пасує для панночки! А я собі думала, чого це так пружини повилазили у Славусинім ліжку… Встидилася б ти! Паннунця знають, — звернулася вона до Ольги, аби могти повернутися спиною до проштрафленої Слави, — паннунця пам'ятають оту Завадкову, що приходила тоді до нас з тими штаньми…
— Пригадую собі. А що?
— Син її жениться, паннунцю! Стара страх яку біду заводить. Але той, якраз він маму послухає. А то така непорядна дівчина, кажуть. Паннунцю, а що будемо сьогодні на обід варити?
— Зараз, Мариню, зараз… Я трохи пізніше подумаю… тепер дайте мені спокій.
— Агі! — розсердилася Мариня. — То хіба це паннунця моляться, що не можна перебити… Ще такого не чула, відколи мене ноги носять… Чого тут пізніше думати, коли в хаті, крім квасолі і картоплі, більше нічого немає.
Так до Ольги прийшов сердечний біль. Але тоді вона ще не здавала собі справи, що з цим болем прийшло на світ її перше кохання.
Кукурбів уже хату вибілили до весілля, а сусіди й досі ще сумніваються, чи справді Бронко Завадків ожениться зі Сташкою. Сусідки цілими годинами висять на воротях і через плоти обмінюються своїми міркуваннями з приводу цієї надзвичайної події.
І що він таке побачив у Сташці? Ні краси, ні постави, ні розуму бозна-якого, ні багатства, а вже про те, що для дівчини найцінніше, про дівочу цноту, й говорити не доводиться. Її, кажуть, загубила Сташка десь у бур'янах, ще підлітком бувши.
Виволочилася, з ким їй забагнулося, витовклася (добирають жіночки щораз гостріших висловів) по чужих кукурудзах, а тепер виходить собі заміж за Бронка Завадку, — і що їй біда зробить?
— Постривайте, постривайте, хай тільки вона стане його законною дружиною, побачите, що ще й не з кожною з вас здоровкатися буде.
— А порядні дівчата, — підхоплюють ті, що мають дочок на відданні, — сидять удома та виглядають женихів: може, трапиться бодай удівець з купою дітиськів.
— І не кажіть, такі завжди мають щастя.
Чоловіки підсміюються собі з того завзяття, з яким їхні дружини й сестри втручаються у цю любовну історію.
— Ет, що ви, баби, знаєте. А може, в Сташки якісь приховані чари? Може, є в неї таке ком цу мір[16] що вона його і не кожному показує? Ха… ха… ха…
Жарт жартом, але ви, баби, таки вже надто присікались до дівчини. А то ж, як поляк каже, цо задужо, то нє здрово. Бо які ви, власне кажучи, маєте претензії до Стахи? Може, чіплялась вона коли-небудь до жонатих? Розбивала родину? Плакали через неї чиясь жінка чи діти? Чи, може, чоловікові вчасно обіду на стіл не подала? Чи дітей немитими на вулицю пустила?
