Нашим противникам з табору ППС здається, що коли вони таких, як він, Каминецький, порозтикають по одному в свої профспілки, то комуністи розчиняться там, ніби грудка солі в казані з окропом.

А ми цілком про себе протилежної думки. Ми віримо, що ми не тільки не розчинимося у масі, але ще й ту масу перетягнемо на свій бік.

Ясно тобі вже тепер, хлопче?

— Товаришу Каминецький, — очі в Бронка зайшли вологістю, ніби туманом. — Ви навіть уявити собі не можете… що це для мене значить… Я ж вам так вірив, Борисе Каминецький… так вірив і… вірю.

Скоро після цієї розмови читальня на Мнихівці на чергових загальних зборах перейшла до рук ундистів. Бронко дістав завдання залишатись і надалі при читальні на Мнихівці. Основні сили комсомольців були тепер перекинеш на горілчаний завод і фабрички в Нашому.

Пізніше, треба чесно визнати, в Бронкове життя штурмом увірвалася Сташка. Це, особливо на перших порах їх знайомства, коштувало Бронкові чимало часу, думок і енергії. Спочатку це було потрібно для того, щоб відбивати атаку, а пізніше весь час, думки, енергія йшли на те, щоб прив'язати до себе Сташку. Бронко був зовсім недосвідченим в любовних справах. Сташка використовувала це й вела гру так, як їй було потрібно.

В той же час Борис Каминецький познайомив Бронка з Ритою Валевською, польською інтелігенткою, «симпатичкою», як сказав, революційного руху. Борис припускав можливість, що він тепер буде менше зустрічатись з Бронком, а тому Рита Валевська, вчителька гімназії, повинна була постачати Бронка літературою.

Слід відмітити, що Валевська вже самою своєю зовнішністю відповідала Бронковому образові жінки — суспільної діячки: висока, худа, довгоноса, з простою гладкою зачіскою. Одягалася Рита так, як в уяві Бронка повинні були одягатися жінки її типу. Вона носила вузькі англійські спідниці та картаті блузки з мужськими краватками і запонками.

Бронка прихилило до Валевської ще й те, що вона була полька по національності. Він роздумував логічно, що українці, гноблена, покривджена, другої категорії нація, вступали в боротьбу проти уряду — це закономірно. А от що полька, та ще й забезпечена державною посадою, симпатизувала тим, які боролися за повалення існуючого ладу, — це вже інша пара калош, як говорять на Мнихівці.

Бронко був дуже радий цьому знайомству. Він так давно мріяв про провідника, який повів би його по книжкових нетрях (при всій його симпатії і пошані до товариша Каминецького, він мусив визнати, що в цьому відношенні його старший товариш виявився трохи однобічним). Вже тоді взялись підозри у Бронка, що стосунки між Каминецьким і Валевською більші, аніж товариські.

Завадку вразила грунтовність і всебічна ерудиція його «домашньої вчительки», як говорила сама про себе Рита Валевська.

Якого б змісту не була книга, чи то з галузі художньої літератури, чи суспільних наук, Валевська вміла ввести свого учня в історичні умови часу, з яких постав даний твір. Так, наприклад, «Зорани угор» («Піднята цілина») Шолохова, завдяки такому методові Валевської, дав Бронкові точне уявлення про передреволюційний період життя в царській Росії, хоч дія в книзі стосувалася радянського часу.

Не треба забувати, що й у Бориса Каминецького був своєрідний спосіб просвіщати Бронка політично, чи то пак, відчиняти хлопакові очі.

Якось (вже після того, як комсомольці покинули мнихівську читальню) Борис Каминецький дав почитати Бронкові вирізку з газети, наклеєну на чистий аркуш паперу.

Був це газетний, в бойовому тоні, соковитою мовою написаний допис про неподобства, які творять в селі Зелена місцевий поміщик і греко-католицький парох. Ішлося про те, що піп з дідичем привласнили собі громадське пасовисько, а селяни не можуть добитися своїх прав ні в повітового старости, ні в суді, бо все повітове начальство приїздить на полювання у Зелену, де бенкетують навперемінно то в поміщика, то на плебанії по кілька днів. Селян, які приходять з жалобами, пан староста відсилає до бога на скаргу, мовляв, там, у небесній канцелярії, більше штатів, ніж у нього, тож і справу вирішать скоріше.

— І що? — спитав Каминецький.

— Здорово написано, — сказав, як думав, Бронко.

— Фест[100] що?

— Ще питаєте!

— Ти й сам підписався б під таким дописом чи ні?

— Аякже ж! Обома руками.

— Не спіши, не спіши, хлопче! Ти знаєш, що це таке! Це вирізка з запроданського «Громадського слова». Бачиш, хлопче, не завжди, що сіре — те й вовк, а що куце — те й заєць.

Бронко страшенно знітився.

— А як же тоді відрізнити… демагогію від правди?

— А я тебе навчу. Так, щоб я був здоров, що навчу. Видиш, хлопче, у Польщі маємо тридцять дві політичні партії. Як на бідну Польщу, то досить. А всі вони, як оце радикальне «Громадське слово», «за народ», аякже ж! Ніхто ж з них не скаже: ми, сукині сини, займаємося, розумієш, демагогією, а народ для нас — це тільки вивіска. Ми, мовляв, добрі баранчики, тільки по-вовчому виємо. Такого ніхто з них не сказав і не скаже. І коли послухати їх одірвано, то дійсно можна збитись з пантелику не такому, як ти… Ти ходив до гімназії…

— Та ви знаєте…

— І хімію вивчав?

— Ну аякже!

— Так ти повинен знати, що таке індикатор. Не знаєш? А про лакмус чув?

— Та знаю: це папірець, що фарбується в червоне, коли його встромити…

— То… то… Я тобі теж дам такий «індикатор», яким розпізнаватимеш правду від фальші в політиці. Спосіб дуже простий… Запам'ятай собі, хлопче, на все життя: котра партія за Радянський Союз, та і за народ, а котра пащекує на Радянський Союз, тій не вір, як псові… А перевірити це дуже легко…

Хіба не було так, що до свого знайомства з товаришем Каминецьким Бронко жив, наче у зав'язаному мішку? Тісним, темним і задушливим був той його світик. Невже ж може людина жити й не спостерігати того, що діється довкола неї? Не спостерігати не може, а от фальшиво сприймати спостережене, як досі з Бронком бувало, може.

А втім, що тут дивного?

Від шістнадцятого року життя шеф втовкмачував йому в різних сприятливих для його віку формах, наприклад, що закуті в кайдани селяни, яких не раз бачив Бронко на вулицях Нашого, — це або злодюги, або ледарі, що, не бажаючи працювати, грабували панські маєтки. Демонстрації на честь Жовтневої революції чи Першого травня розцінювались, як авантюра платних агентів Москви. Виступи комуністів на загальних зборах кооперації чи культурно-освітніх установ кваліфікувалися як руїнницька робота з метою розбити єдність українського народу, коли вона в умовах цього страшного національного гноблення потрібна йому, як повітря. Прогресивні й революційні газети, які могли потрапити до рук молодого хлопця, заздалегідь носили ярлик більшовицької брехні.

«Лакмус», «чудодійний лакмус» — як допомагав він Бронкові самому і з яким успіхом згодом учив він користуватись цим способом інших!

Всяке бувало…

Сонце падає на Майданську гору, наче у криницю, як каже Каминецький. Ріка набуває сердитого, темнометалевого полиску.

Кущі верболозу у присмерку дістають м'які контури.

Дурненька пташка, замість подрімати до сходу сонця, щебече, наче найнята.

А Каминецький не являється. Та він уже йде. Бронко відчуває, що Каминецький вже в дорозі до цього місця.

Як зветься це в науці?

Згадав: телепатія.

Спогади. Розумно зробила природа, що дала людині пам'ять. Можна сказати, думається Бронкові, спогади — це пам'ять, або пам'ять — це спогади. З спогадами, філософствує він, людина ніколи не може бути по-справжньому самітна. От до нього прийшли спогади і скоротили йому час чекання на Каминецького.

І ще один спогад прийшов. Про товариша Вечора. Але це не просто спогад. Пам'ять про товариша Вечора для Бронка — однаково що вогник маяка для моряка.

Буває, чорт побери, буває так у житті людини, що якась подія набирає особливої сили і звучання, щойно перепущена через фільтр часу.

Дещо воно, мабуть, було так і з тією зустріччю Бронка з товаришем Вечором.