Але тут, захлинаючись від сліз, його урвала Кармен:

— У моєму домі! — простогнала вона тоном гіркого подиву, мов не вірячи власним словам. — У нашому маєтку! І вона спала в моєму ліжку!.. Я знала про все, але мовчала, мовчала!.. Та це вже занадто!.. Господи! У всій Севільї не знайдеться чоловіка, що стільки б собі дозволив!..

Насйональ став заспокоювати її. Не варто так перейматися цим, сеньйоро Кармен. То ж дрібничка! Ну заманулося жінці, шанувальниці маестро, побувати в його маєтку, подивитися, як він живе на селі. Ці знатні дами дуже схожі на чужоземок, такі самі примхливі й дивакуваті. Подивилася б Кармен на француженок, яких вони бачили, коли квадрилья виступала в Німі й Арле!..

— То все пусте. Химери!.. Слово честі — невже ви мені не вірите? Хотів би я знати, який негідник приніс вам цю плітку. Якщо котрийсь із наймитів маєтку, то на місці Хуанільйо я витурив би його геть, а якщо хтось інший, подав би на нього в суд, нехай його посадять до в’язниці за брехню.

Кармен плакала, не слухаючи обурених вигуків бандерильєро, а сенья Ангустіас, сидячи в кріслі з бильцями, через які перехлюпувало її опасисте тіло, хмурила чоло і стискувала вусаті зморщені губи.

— Замовкни, Себастьяне, і не бреши, — сказала стара. — Я знаю все. Ваша поїздка в маєток — то непристойна витівка, яка личить циганам, а не добрим людям. Кажуть, що з вами був навіть отой злодюга Плюмітас.

Насйональ аж підскочив від несподіванки й страху. Йому привиділось, як у патіо в’їжджає, цокаючи по мармурових плитах, кремезний присадкуватий вершник у засмальцьованому капелюсі, зіскакує з коня й цілиться у нього з карабіна, щоб покарати його за балакучість і боягузтво. Потім перед очима в бандерильєро замиготіли трикутні капелюхи, багато трикутних капелюхів із блискучої прогумованої тканини, а під ними — вусаті пики, губи, що ставлять запитання за запитанням, руки, які шкрябають пером по папері… І ніби наяву побачив Насйональ, як усі тореро з їхньої квадрильї, вбрані у блискучі бойові костюми і прикуті один до одного, прямують під конвоєм до в’язниці. Треба заперечувати — і якомога рішучіше!

— Химери! Безсоромна брехня! Хто вам намолов про Плюмітаса? Там усе було тихо й пристойно. Де це чувано, щоб такого громадянина, як я, що на виборах збирає сотню, а то й більше голосів у своєму кварталі, звинувачували в дружбі з Плюмітасом?

Сеньйора Ангустіас, яка була не дуже впевнена в правдивості останньої чутки, зрештою дозволила Насйоналеві переконати себе і відступила. Ну, гаразд: вона вірить, що Плюмітаса там не було. Але ж усе інше! Поїздка в маєток з отією… жінкою! У своїй материнській сліпоті старенька була переконана, що в усьому винні ті, хто супроводжував її сина, і знов заходилася лаяти бандерильєро.

— Я ось розповім твоїй жінці, яка ти цяця. Сердешна б’ється, як риба об лід, у своїй крамничці, а ти вієшся по гулянках, наче молодий парубок. Посоромився б… у твої роки! З купою малечі!

Насйональ зрештою не витримав і втік від розлюченої сеньйори Ангустіас, яка лаялася з не меншим хистом, ніж за тих часів, коли працювала на цигарковій фабриці. Бідолаха заприсягся, що й ногою більше не ступить у дім маестро.

На вулиці він зустрів Гальярдо. Той був явно не в гуморі, але, побачивши свого бандерильєро, прикинувся безтурботним і вдавано усміхнувся, наче домашні прикрощі анітрохи не хвилювали його.

— Кепські твої справи, Хуанільйо. Тепер ти мене силоміць у свій дім не затягнеш. Твоя мати поливав мене лайкою, ніби я найпослідущий циган із передмістя Тріана. Кармен плаче й дивиться такими очима, ніби у всьому винен тільки я. Іншого разу, чоловіче, ти про мене навіть не згадуй, зроби мені таку ласку. Бери з собою кого завгодно, коли розважатимешся з жінками, — тільки не мене.

Гальярдо самовдоволено посміхнувся. Пусте, усе минеться. Він виплутувався й не з таких халеп.

— А ти приходь частіше. Коли в домі багато людей, сварки не буде.

— Я?! — вигукнув Насйональ. — Краще на той світі Матадор зрозумів, що наполягати марна річ. Він сам тепер намагався якомога менше бувати вдома, утікаючи від жінок, які або вороже мовчали, або починали плакати, а коли приходив, то завжди з товариством, ховаючись за спішу повіреного та інших друзів.

Справжньою опорою для Гальярдо став лимар. Уперше матадор відчув до шуряка приязнь: цей чоловік таки має глузд у голові і гідний кращої долі. Коли Хуана не було вдома, Антоніо брав на себе обов’язок утихомирювати жінок, серед них і свою дружину, і не вмовкав, поки не доводив розлючених фурій до повної знемоги.

— Схаменіться! — казав він. — Ну що такого сталося? Ви ж не забувайте, що Хуанільйо людина знаменита і мусить зберігати добрі взаємини з можновладцями. Ну то й що, як та дама побувала в маєтку?.. Треба догоджати впливовим друзям — тоді в них можна просити чого завгодно, а родичам від цього тільки користь. Нічого поганого там не було — не слухайте всякі брехні. З ними їздив Насйональ, а це чоловік порядний, я його добре знаю.

Уперше лимар похвалив бандерильєро. Шуряк крутився в домі майже весь час, і його допомога була для Гальярдо неоціненною. Він умів заспокоїти жінок, оглушуючи їх своїм безугавним базіканням. Тореро не забарився віддячити шурякові. Справи Антоніо геть занепали, і він закрив свою крамничку, сподіваючись, що свояк виклопоче для нього якусь посаду. А тим часом матадор утримував його родину і врешті запропонував сестрі з чоловіком переселитись до них. Бідолашна Кармен менше нудитиметься, не почуватиме себе такою самотньою.

Одного дня матадорова дружина переказала Насйоналеві, щоб він прийшов. Вона хоче поговорити з ним. Передала її прохання жінка бандерильєро.

— Сьогодні вранці я зустріла Кармен. Вона йшла з церкви святого Хіля. Очі в сердешної геть запухли — мабуть, день і ніч плаче. Сходи провідай її… Бути за чоловіком-красенем! Яка то кара господня!

Кармен повела Насйоналя у чоловіків кабінет. Тут вони зможуть спокійно поговорити, сюди не загляне ні сеньйора Ангустіас зі своїм дошкульним язиком, ні свояк із зовицею, які, користуючись тим, що в родині еспади не все гаразд, розташувалися тут з усім виводком, як у себе вдома. Гальярдо пропадав у клубі на вулиці Змій. Уникаючи дружини, він тікав з дому і часто обідав з друзями в «Ерітаньї».

Насйональ сів на диван, похнюпився й крутив у руках капелюх, не зважуючись звести погляд на дружину свого маестро. Як вона змарніла! Під почервонілими очима залягли темні тіні. Щоки і кінчик носа здавалися покритими рожевим лаком — так були натерті носовичком.

— Розкажіть мені всю правду, Себастьяне. Ви добрий чоловік, найкращий Хуанів друг. Забудьте, як вас вилаяла тоді мати. Ви ж бо знаєте, вона жінка запальна, але добра. Покричала трохи й заспокоїлась. Не зважайте на неї.

Бандерильєро згідно кивав головою, чекаючи запитань. Про що саме хоче довідатися від нього сеньйора Кармен?..

— Розкажіть, як усе було в Рінконаді. Що ви бачили там, а як не бачили, то могли здогадатися?

Добрий, славний Насйональ! З яким благородним обуренням підвів він голову, радий, що може втішити цю бідолашну!.. Що він там бачив? Нічого поганого!

— Присягаюся рідним батьком, присягаюся своїми ідеями!

Насйональ не вагаючись присягнувся найсвятішим для нього — своїми переконаннями, — бо таки справді нічого не бачив. А як не бачив, то нічого й не сталося — робив він висновок, пишаючись своєю мудрою проникливістю.

— Я гадаю, вони просто друзі, тільки й усього… Може, раніше щось і було, цього я не знаю. Ходили чутки… Люди плещуть язиками… раді намолоти сім мішків гречаної вовни! Ви не зважайте, сеньє Кармен. Живіть і веселіться — іншої правди на світі нема!

Та Кармен допитувалася далі. То що ж усе-таки було в маєтку?.. Адже маєток — то її дім, і виходить, чоловік не просто зрадив її, а й учинив блюзнірство, завдав їй особистої образи. Ось що найдужче обурювало Кармен.

— Ви гадаєте, я зовсім дурна, Себастьяне? Я все бачу. Відколи він почав задивлятись на цю сеньйору — не знаю, як там у них усе почалося, — я відразу помітила — з Хуаном діється щось не те. А того дня, коли він убив на її честь бика і прийшов додому з діамантовим перснем, я зрозуміла, які між ними взаємини, і мені хотілося схопити той перстень і затоптати його в землю… Відтоді я знаю про все… про все! Завжди знайдуться люди, що принесуть тобі плітку — їм приємно, коли хтось мучиться. А ті двоє і не ховалися, на очах у всіх їздили верхи, ніби вони подружжя, ніби двоє циганів, що мандрують від ярмарку до ярмарку. Коли ми жили в маєтку, мені розповідали про все, що робить Хуан, та й у Санлукар чутки доходили…