Дон Хосе, повірений Гальярдо, знав багато про цю даму… Відчайдушна голова ота донья Соль! Звучне, як у героїні романтичної драми ім’я[26] дуже пасує до її примхливої і незалежної вдачі.

По смерті матері донья Соль отримала чималий спадок і незабаром вийшла в Мадриді заміж за чоловіка набагато старшого — зате він був дипломат і представляв Іспанію в столицях найбільших держав. Дівчині, яка прагнула блискучого життя і постійної зміни вражень, це давало приємну можливість помандрувати світом.

— Ох і повеселилося це дівча, Хуане! — казав повірений. — Скількох чоловіків звела вона з розуму за десять фоків у всіх кінцях Європи! Це не жінка, а географічний атлас із таємними позначками на кожній сторінці. Я певен, вона може поставити на карті хрестики біля кожної з великих столиць. Дівчинка націлялася високо. А бідолашний посол зрештою помер — напевне, з нудьги, бо кінець кінцем йому вже не було куди їхати. Посилають доброго сеньйора представляти нас до якоїсь столиці, і не минає й року, як королева чи імператриця тієї країни пише в Іспанію і просить відкликати посла з його жахливою дружиною. Газети називали її «іспанською чаклункою». Скільки коронованих голів вона заморочила!.. Королеви боялися її приїзду, немов холери. І настав час, коли для бідолашного посла не лишилося жодного місця, де він міг би виявити свій хист, окрім американських республік. А що був він благородний сеньйор, прихильник монархії і чоловік твердих принципів, то вирішив за краще померти… Проте не думай, ніби дівчинка цікавилася тільки особами, які їдять і танцюють у королівських палацах. Чого лише не розповідають про неї!.. Вона не терпить середини — їй подавай або все, або нічого. То злітає під саме небо, то шукає собі розваги, длубаючись у землі. Мені розповідали, ніби в Росії вона закохалася в одного з тих патлатих, що кидають бомби, такого собі хлопчика з жіночим личком, який не зважав на неї, бо вона відривала його від діла. Проте дівчинка все бігала за ним і бігала, аж поки його повісили. А ще кажуть, ніби в Парижі у неї був роман із художником, і той навіть намалював її в чім мати спородила, а щоб не впізнали хто це, вона, коли позувала, затуляла обличчя долонею, і потім ту картину начебто сфотографували і використали як етикетку для сірникових коробок. Та це, мабуть, брехня: люди звикли перебільшувати. А от те, що вона була у великій дружбі з одним німцем, який пише опери, скидається на правду. Коли б ти чув, як вона грає на фортепіано!.. А як співає! Не гірше за тих артисток, що приїздять на Великдень у театр Сан Фернандо. І не думай, ніби співає вона тільки по-італійському. Ця жінка розмовляє якою хочеш мовою: французькою, англійською, німецькою. Її дядько, маркіз де Морайма, чоловік, як ми з тобою знаємо, досить неотесаний, якось сказав у клубі Сорока п’ятьох, що не здивувався б, якби вона заговорила латиною… Яка дамочка, га, Хуанільйо? Правда ж цікава жінка?

Дон Хосе говорив про донью Соль із щирим захватом. Він вважав незвичайними й гідними подиву геть усі пригоди цієї дами — і вигадані, й не вигадані. Її аристократичне походження і багатство навіювали йому по меншу пошану, аніж Гальярдо. Обидва розмовляли про маркізову небогу, схвально всміхаючись, захоплюючись тими вчинками, які викликали б у них цілий потік нешанобливих зауважень, коли б ішлося про іншу жінку, що її вони, звичайно, порівняли б із рудою пишнохвостою хижачкою, оспіваною в байках.

— У Севільї, — провадив повірений, — вона живе зразковим життям. Тому я гадаю, що в цих розповідях про її пригоди за кордоном — чимало брехні. Наклепи молодиків, яким не пощастило поласувати виноградом — от вони й кричать, що він зелений!

З веселим сміхом розповідав дон Хосе про витівки цієї жінки, яка не раз показувала себе хороброю і рішучою, мов чоловік. Повірений поділився з Гальярдо чутками, що ходили по клубах вулиці Змій. Як «посланниця» приїхала до Севільї, то, мовляв, уся аристократична молодь утворила її почет.

— Та воно й не дивно, Хуанільйо. Раптом з’являється елегантна жінка, яких тут зроду не бачили — вбрання й капелюшки замовляє в Парижі, парфуми — в Лондоні, та ще й дружить із королями… Як сказали б у нас — позначена таврами кращих скотарень Європи… Ті хлоп’ята бігають за нею, мов очманілі, і дівчинка дещо їм дозволяє, бо хоче, щоб до неї ставились як до чоловіка. Але дехто зрозумів це хибно, сприйнявши товариську фамільярність за інше, і, не знайшовши слів, дав волю рукам… Ну й дістав ляпаса, а то й гірше. Цієї жінки слід стерегтися. Кажуть, вона чудово володіє холодною зброєю, боксує, як англійський матрос і навіть знає прийоми японської боротьби джіу-джітсу. Тобто досить християнинові легенько до неї торкнутись, і вона, навіть не дуже розсердившись, хапає його своїми прекрасними ручками і миттю робить із нього ганчірку. Тепер її остерігаються, але вона нажила ворогів, які поширюють про неї всякі плітки. Одні вихваляються тим, чого не було, а інші навіть заперечують, що вона гарна.

За словами повіреного, доньї Соль страшенно подобалося в Севільї. Довго проживши у туманних і холодних краях, вона просто в захваті від густо-синього неба, від світло-золотого зимового сонця і раз у раз повторює, як добре у цій країні, такій… мальовничій.

— Вона знай вихваляє простоту наших звичаїв, мов ті англійки, що приїздять сюди на великдень. Можна подумати, вона бачить Севілью вперше, а не тут народилася! Тепер донья Соль має намір жити за кордоном лише влітку, а взимку — тут. Каже, їй остогидли королівські палаци та придворний етикет! Коли б ти бачив, з якими людьми вона тут водиться!.. Домоглася, щоб її прийняли в найубогіше братство, — братство Христа, пресвятого немовляти, що в передмісті Тріана, і вже витратила купу грошей на мансанілью для братів. А то напустить увечері повен дім гітаристів і танцюристок — кличе всіх севільських дівчат, що навчаються співати або танцювати. З дівчатами приходять їхні вчителі, батьки і навіть деякі родичі, усіх щедро пригощають ковбасами, оливами та вином, а тоді донья Соль сідає в крісло, мов королева на трон, і вимагає, щоб їй показували танець за танцем і щоб усі були андалузькі. Так вона просиджує не одну годину і каже, що має не менше втіхи, ніж той, не пригадую, який саме король, котрий змушував ставити опери для себе одного. Лакеї у фраках, яких вона привезла з собою, пихаті і статечні, мов лорди, розносять танцюристкам вино на великих тацях, а дівчата, перепившись, скубуть лакеїв за бакенбарди і стріляють їм у очі оливковими кісточками. Які невинні й веселі розваги!.. Останнім часом донья Соль щоранку бере уроки гри на гітарі у старого цигана Лечусо, одного з найвідоміших знавців андалузької народної музики. Коли Лечусо приходить, то застає її або з гітарою на колінах, або з апельсином у руці. Скільки апельсинів з’їла ця сеньйора, відколи сюди приїхала! І чи повіриш — вони й досі їй не обридли!

Отаке розповідав дон Хосе своєму матадорові про витівки доньї Соль.

А за чотири дні після зустрічі в церкві він підійшов до Гальярдо, що сидів у кав’ярні на вулиці Змій, і з таємничим виглядом сказав:

— Ну, хлопче, ти таки щасливчик. Знаєш, хто про тебе запитував?

І, нахилившись, голосно прошепотів на вухо тореро:

— Донья Соль!

Вона розпитувала в дона Хосе про його матадора і просила, щоб він представив їй Гальярдо. «Такий своєрідний, чисто іспанський тип!»

— Каже, що бачила тебе кілька разів на арені: у Мадриді й десь іще. Вона аплодувала тобі — вважає тебе сміливцем… Ану ж тобі пощастить устромити їй бандерильї! Яка честь! Гляди, породичаєшся з усіма королями європейської карточної колоди!

Гальярдо опустив очі і скромно всміхнувся, але водночас так самовпевнено випнув груди, що було ясно: він не вбачає у сміливому припущенні свого повіреного нічого неможливого чи важко здійсненного.

— Але не слід плекати ніяких ілюзій, Хуанільйо, — провадив дон Хосе. — Подивитися зблизька на тореро доньї Соль просто цікаво — як і брати уроки в цигана Лечусо. Місцева екзотика — й більше нічого. «Приведіть його післязавтра в Табладу», — попросила мене вона. Ти вже знаєш, про що йдеться: валятимуть биків із череди Морайми. Маркіз влаштовує цю розвагу, щоб повеселити свою небогу. Поїдемо разом — мене запрошено теж.