Скочив на ноги й побачив командира корабля.

— Що сталося? — запитав.

Той лише махнув рукою.

— Вдарилися крилом об дерево, — повідомив, — можливо, пошкодили мотор. Зараз подивимось.

Іполитов полегшено зітхнув. Що йому турботи пілотів? Нехай проваляться хоч у пекло, головне, він за лінією фронту, живий, здоровий і зараз…

— Накажіть відкинути трап! — мовив владно.

Командир корабля проминув його, наче й не почув. Відчинив двері, спустився на землю.

— Ми не маємо права зволікати, — кинув йому в спину Іполитов, але пілот не звернув на нього уваги. Слідом за командиром ще двоє членів екіпажу вистрибнули на землю. Іполитов визирнув з літака: льотчики метушилися біля крила.

— Що там у вас? — запитав голосно.

— Відірвало мотор, злетіти не зможемо.

— Нічого, проб’єтесь через лінію фронту пішки.

Члени екіпажу заходилися опускати трап. Іполитов звільнив кріплення мотоцикла й наказав Судовій сідати в коляску. Мотоцикл завівся одразу. Іполитов вивів його з літака. Потім вони з командиром по карті визначили маршрут, й Іполитов рушив до грунтової дороги, що через кілька кілометрів з’єднувалася з шосе.

26

Вогнища горіли, й Бобрьонок стояв у окопі поблизу бліндажа, чекаючи ворожого літака. Минали хвилини, а його все не було. Через півгодини десь далеко почувся гул моторів, майор вистрибнув з окопу, але гул віддалявся і скоро зовсім ущух.

Хвилини тягнулися повільно: п’ять, сім… Тиша, й тільки сосни шумлять над головою.

Бобрьонок подумав, що, певно, ворожий літак пройшов зовсім поруч і вони чули гуркіт його моторів. Але що ж сталося? Збилися з курсу? Не помітили вогнищ у передранковому тумані? Втратили орієнтацію?

Запитань виникало багато, й ніхто не міг дати на них відповідь.

Бобрьонок спустився до бліндажа, викликав по рації Карого. Доповів, що ворожий літак не приземлився.

— Слухай мене уважно, майоре, — почув трохи схвильований голос полковника, — невідомому літакові, мабуть, тому, якого ми чекаємо, вдалося пробитися через вогонь наших зенітників. Щойно з командного пункту повідомили: літак пішов на посадку в районі одного із колишніх німецьких аеродромів. Сімдесят кілометрів на північний схід од нас. Зараз я зв’яжусь з працівниками районної держбезпеки, нехай піднімають по тривозі групи перехоплення. Вам наказую перекрити тринадцяте шосе в районі за двадцять п’ять кілометрів од Квасова.

— Слухаюсь, товаришу полковник!

— Виконуйте.

— Що? — запитав Толкунов, який нетерпеливився поруч.

На пояснення не було часу, і Бобрьонок потягнув капітана.

— На тринадцяте шосе, — тільки й мовив, — треба швидше перекрити шосе. Лейтенанте, — підкликав командира взводу, — зв’яжіться із штабом, одержите вказівки, літака вже не буде.

Він скочив на мотоцикл, Толкунов примостився на задньому сидінні, й вони запетляли поміж дерев на дорогу, де у вілісі на них чекав Віктор.

27

Стара вантажівка гуцала й скрипіла на розбитому шосе, в кузові тряслися четверо з автоматами: лейтенант держбезпеки ІОров, капітан з військкомату Шалалай і два бійці. На розвилці машина зупинилася, капітан Шалалай з автоматником вилізли, а машина подеренчала далі.

Шалалай суворо подивився на солдата з автоматом.

— Завдання ясне? — запитав.

Перед виїздом усіх їх інструктував начальник районного відділу держбезпеки капітан Варавка, і Шалалай запитав солдата просто так, з цікавості, щоб почути його голос — був солдат ще зовсім молодий, років вісімнадцяти — дев’ятнадцяти, а виглядав ще молодшим, мало не хлопчаком, з-під пілотки було видно недавно підстрижену під нулівку голову — шкіра там ще не встигла засмагнути й робила солдата якимсь беззахисним з вигляду.

— Ясне, товаришу капітан, — відповів солдат тонким голосом і шморгнув носом.

Їхній пост розташувався на розвилці доріг. Одна вела на схід — вибите машинами й танками асфальтоване шосе, друга — бруківка з півночі на південний захід. Ще місяць тому, коли фронт проходив близько, тут стояли військові регулювальники, йшла техніка, тепер рідко коли проїжджали тилова машина — або віз тутешнього селянина. Ліворуч до бруківки притулився ліс, за розвилкою він трохи відступав, далі виднілося роле, було воно засіяне житом чи пшеницею, врожай уже давно зібрали й вивезли, але поле ще не зорали під озимину — стояло сиротливе й покинуте, якесь незатишне.

Хмари затягнули небо, драглили над самими деревами. Зовсім уже розвиднілося, повітря було важке й пронизливе, і Шалалай пошкодував, що не одягнув шинелі. Правда, дощовик був у капітана зовсім новий, хотілося похизуватися ним перед іншими офіцерами райцентру, піднятими посеред ночі по тривозі, та навряд чи хтось у нічному безладному тлумі помітив його, а зараз капітан трохи замерз і з заздрістю подивився на солдата у великуватій, але теплій шинелі. Різко повернувся до нього.

— Прізвище? — запитав, наче скомандував.

— Горобець! — солдат посміхнувся, хоч за статутом цього не можна було робити, і додав: — Горобець Микита.

Десь у далечині попід лісом почувся гуркіт мотора, й скоро до розвилки під’їхала, скрегочучи іржавим залізом, полуторка. Вів її чоловік у старій гімнастерці, поруч нього сидів ще один у кітелі, а в кузов набилося десятка півтора жінок.

Шалалай підвів руку, щось заскреготало в машині, вона викинула клуб чорного диму й зупинилась якось нехотя.

Капітан підійшов до машини. Він знав чоловіка, котрий сидів у кабіні, сам виписував йому документи після демобілізації — нинішній голова тутешнього колгоспу імені Леніна Іван Сидорович Мурейко, а веде машину відомий на весь район аматор-механік і колишній танкіст Микола Жила — це він фактично з металобрухту склав єдину на весь район колгоспну полуторку, предмет заздрості голів навколишніх артілей.

— Привіт, капітане, — помахав йому рукою Мурейко.

З цією машиною та її пасажирами все було ясно, але Шалалай запитав суворо:

— Сторонніх нема?

— Які сторонні, капітане, дівчат на поле везу.

Дівчата були, правда, переважно підстаркуваті, та Шалалай не сприйняв жарту голови. Заліз на приступку, зазирнув у кузов: чи не заховався бодай хтось. Зліз і махнув рукою, дозволяючи їхати, та Мурейко запитав:

— Чого тут, ще й на світанку?

— Ви з села? — ухилився од відповіді Шалалай.

— Звідки ж іще?

— Нікого по дорозі не бачили?

— Як завжди, порожньо.

— Давайте… — махнув капітан рукою.

Полуторка рушила, Шалалай відійшов на узбіччя і закурив. Походив трохи по краю дороги, затоптав недокурок.

У цей час вдалині щось ледь-ледь загуло, буцім задзижчав джміль, звук посилювався.

Шалалай, поправивши автомат, повернувся в той бік і нарешті побачив рухому цяточку попід лісом. Зиркнув на Горобця, хотів попередити, щоби той був уважним, але побачив, як солдат зняв з плеча автомат, і заспокоївся.

Коли мотоцикл під’їхав до розвилки, Шалалай вийшов на середину шосе й владно підвів руку, наказуючи зупинитися.

Мотоцикліст притиснувся до узбіччя — їхали на ньому двоє: чоловік за кермом у такій же плащ-накидці, яка була на капітанові, й жінка в шинелі з погонами молодшого лейтенанта.

— У чому справа? — запитав чоловік. Він не зліз з сідла машини й не вимкнув мотор.

— Перевірка документів. Прошу пред’явити! — наказав Шалалай суворо.

Чоловік розстебнув плащ-накидку й відкинув її. Шалалай побачив майорські погони й Зірку Героя — інстинктивно виструнчився і сказав:

— Прошу вибачити, товаришу майор, але ми перевіряємо документи у всіх. Такий наказ.

Майор подав йому свої документи, посміхнувшись чи то зневажливо, чи то іронічно. Шалалаєві принаймні зробилося незручно, й він швидко переглянув їх.

Майор Таврін Петро Іванович. Заступник начальника ОКР “смерш” армії… Згідно з наказом їде до Москви.

— Все в порядку, товаришу майор, — Шалалай повернув документи Тавріну й обернувся до жінки.

— Прошу ваші.

Молодший лейтенант адміністративної служби Судова Лідія Яківна. Їде разом з майором для виконання робіт, пов’язаних з його відрядженням.