Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Чого ж тут не розуміти? — процідив крізь зуби Валбіцин, і в його тоні Іполитов відчув неприховану заздрість.

— Ви дивитесь на мене так, наче я і справді удостоєний радянської нагороди, — сказав.

Валбіцин криво посміхнувся.

— Якби це було так, розмова в нас вийшла б зовсім інша. Уявляєте?

— Уявляю, — нараз зовсім щиро мовив Іполитов. — Дуже добре уявляю, і я склав би вам непогану компанію, але в нинішній ситуації… Розумієте, мені треба вживатися в нову роль, і я просив би вас допомогти мені. Якщо хочете, трохи підіграти.

— Як? — не зрозумів Валбіцин, але Телле відразу підтримав Іполитова.

— Ви хочете, щоб ми з повагою ставилися до майора Тавріна? — запитав. — Ну, якщо не з повагою, хоча б делікатно?

— Якщо мені не вдасться цілком влізти в його шкуру, можу наробити елементарних дурниць. Уявіть, коли я звикну іронічно ставитись до звання Героя…

Тепер Іполитова зрозумів і Валбіцин.

— А макітра у вас варить непогано, — мовив цинічно.

Іполитов вирішив колись пригадати цьому лисому Вужеві (а Валбіцин чомусь нагадував йому саме вужа з червоними очима) зневажливу “макітру”, але зараз сваритися не став. Кожна сварка й кожне непорозуміння ішли на шкоду справі, тобто на шкоду йому особисто, а хто ж сам собі ворог?

Запитав:

— Коли лягати в госпіталь?

— Сьогодні, — відповів Телле.

Іполитов піднявся на другий поверх, де напіводягнута Лідія сиділа перед туалетним столиком.

— Я виїжджаю на кілька днів, — повідомив.

Сулова випнула губи, що мало означати вищу форму аристократичності.

— Але ж мені буде сумно… — просюсюкала.

Іполитов зовсім не аристократично щипнув її за сідницю.

— Знаєш що, любко, — сказав вагомо, — ти поки що марафети кинь. Займись рацією, вдосконалюй майстерність, нам з тобою лишилося зовсім мало, ясно? Робота й ще раз робота.

— Сама знаю!

Сулова метнула на нього злий погляд.

— А якщо знаєш, то врахуй: зараз десята година, а ти ще білизною миготиш. Скажу Крауссу — заняття з дев’ятої і до обіду. А після обіду ще три години.

— Коні менше працюють.

— Нічого, витримаєш, — кинув зловтішно й задріботів сходами.

Того ж вечора у військовому госпіталі Іполитову зробили під наркозом пластичну операцію. Через два дні Краусс повідомив Судовій, що її чоловік потрапив під бомбардування, одержав легкі поранення, зараз лікується і повернеться через кілька днів. Сулову ця новина не дуже засмутила: життя в котеджі подобалося їй, хоч Іполитов і дотримав свого слова — з ранку й до шостої вечора-доводилося працювати з інструкторами.

Іполитов підвівся з ліжка вже на третій день. До госпіталю приїхав Валбіцин: вони усамітнилися в порожній палаті, й Вуж повідомив, що з Берліна прибув повний комплект нагород для майбутнього майора Петра Івановича Тавріна. Крім Золотої Зірки та ордена Леніна, надійшли два ордени Червоного Прапора, ордени Олександра Невського та Червоної Зірки. Ще дві медалі “За відвагу” Валбіцин знайшов на місці. Він показав Іполитову й майбутні документи майора Тавріна.

— Ого! — вигукнув Іполитов, роздивившись. — А ви працюєте з розмахом. Я навіть не сподівався…

Вузьке обличчя Валбіцина од задоволення витягнулося ще більше.

— Частину документів надіслали з імперського управління безпеки, але більшість зробили тут. — Він понишпорив очима по палаті. Іполитов одразу збагнув, чого хоче Вуж, однак не міг запропонувати йому жодної краплини спиртного.

— З мене належиться, — пообіцяв.

Валбіцин незадоволено поморщився, але вимушений був змиритися.

Іполитов акуратно розклав на столику біля ліжка документи. Цей Вуж таки добре знав свою справу: обкладинка офіцерського посвідчення потерта, а печатки просто чудові. Отже, матиме документи на ім’я майора контррозвідки “смерш”, а це відчинить йому всі двері.

— Спасибі, — подякував Валбіцину зовсім щиро. — Ви перевершили самого себе.

Вуж посміхнувся загадково. Витягнув з паки дві газети, подав Іполитову. Той розгорнув: номери “Правды” та “Известий”.

— І що ж тут особливого? — запитав.

Валбіцин потер руки.

— Звичайно, нічого, — одповів і витягнув з паки ще дві газети.

Іполитов подивився на них нерозуміюче: ті ж “Правда” та “Известия”.

— А ви порівняйте їх, — єхидно порадив Валбіцин. — Іноді треба підвищувати свій інтелектуальний рівень хоча б читанням газет.

Він явно нахабнішав, цей вузьколиций Вуж, але знов-таки Іполитов проковтнув цю пігулу. Заглибився в газету, і обличчя його розпливлося в мимовільній посмішці: ось воно — в другому номері “Правды”, виготовленому Валбіциним, який слово в слово повторював справжній, витягнутий якийсь матеріал і надрукований нарис про подвиги майора Петра Тавріна — навіть вміщено його портрет. А в номері “Известий” в Указі Президії Верховної Ради про присвоєння звання Героя Радянського Союзу рядовому, сержантському та офіцерському складу Червоної Армії додруковане прізвище, ім’я та по-батькові новоспеченого майора Петра Івановича Тавріна.

Іполитов посміхнувся Валбіцину: за цю послугу можна подарувати злі натяки…

Валбіцин підвівся: він явно поспішав кудись — Іполитов догадувався, куди саме, певно, кортіло ранішньої чарки. Йому хотілося ще побалакати з Вужем, той справді обрадував його й надав упевненості, та що міг учинити, коли у Валбіцина душа явно горіла, а суворий лікарняний режим абсолютно виключав спиртне?

— Я раджу вам, — мовив на прощання Валбіцин, — уважно вивчити ці матеріали й документи. Особливо нарис у “Правде”. Дофантазуйте трохи, газетяр не міг по-справжньому описати ваш подвиг, придумайте подробиці й нюанси, я завтра заскочу до вас, ми обговоримо їх. Тільки прошу, фантазуйте сміливо, краще трохи перегнути палицю, адже ви Герой — пам’ятайте, там же Героя дарма не дають… Ми відшліфуємо вашу розповідь, а тепер бувайте, мій дорогий “герою”! — все ж не втримався від іронії.

А після обіду приїхав Телле. Він розмовляв з Іполитовим м’яко й доброзичливо: обговорювали одну версію за одною, перебирали біографію Тавріна, як дбайлива господарка перебирає гречану крупу — уважно й терпляче, відкидаючи потеруху й зіпсовані зерна.

Інструктори приїздили до госпіталю щодня протягом тижня, поки лікарі не виписали Іполитова. Того ж вечора він дізнався, що з Берліна прибув уже знайомий йому майор технічної служби “носатий Ганс”, як охрестив його Іполитов. Він привіз із собою доведене до повної досконалості “панцеркнакке”. Увечері Іполитову та Суловій принесли форму: Іполитову — з майорськими погонами, Суловій — молодшого лейтенанта.

Форму треба було обносити, щоб не виглядала зовсім новою, й Іполитов із задоволенням приміряв її того ж вечора. Стояв перед дзеркалом зовсім не схожий на себе, наче чужа людина, дивився і не вірив: Золота Зірка Героя і ряд орденів на грудях, портупея не нова, ношена, але ж трохи порипує, “вальтер” у кобурі приємно відтягує її.

Лише на мить Іполитов уявив, що він справжній Герой, але ця думка не принесла йому втіхи, навпаки, злоба зсудомила обличчя і трохи не схопився за “вальтер”.

Гансова наука в Берліні все ж таки далася взнаки, тепер він вибивав мало не завжди десять з десяти, рука не тремтіла, й реакція була блискавична — от і зараз стріляв би й стріляв у ненависні обличчя, хоч знав, що всіх однаково не перестріляєш, та все ж…

Ганс чекав Іполитова на полігоні, де стояли бараки “Цепеліну”. Ділянку, на якій мусили випробувати “панцеркнакке”, точніше випробувати майстерність Іполитова, передбачливо обнесли колючим дротом і поставили вартових, сюди не могли потрапити навіть Телле з Валбіциним, тільки Ганс, Краусс та Іполитов, ще двоє мовчазних есесівців з Берліна, котрі обслуговували полігон — суворої секретності, обумовленої самим Кальтенбруннером, дотримувалися неухильно.

Іполитов не без задоволення пристебнув до руки “панцеркнакке”. Уважно прицілився, але перша ракета пробила броню не в центрі листа, як хотілося, а в самісінькому кутку, і Ганс невдоволено поморщився. Взагалі він дозволяв собі бути зовсім відвертим з Іполитовим, поводився не так, як Краусс, котрий останнім часом запобігав перед ним. Це, зрештою, було нормально, Ганс відповідав тільки за технічну оснащеність майбутньої диверсії, а техніку він привіз справді бездоганну.

33
{"b":"202706","o":1}