Голова відступив на кілька кроків од хати, щоб з розгону вдарити тілом у двері, й тут пролунав перший постріл — голова почув, як щось зачепило його плече, наче огрів хтось дрючком, але по інерції все ж кинув тіло на двері, вони затріщали, та витримали — міцні двері, збиті з товстих соснових дощок.
Підскочив кульгавий хлопець, спробували виламати двері, проте вони не піддавалися. Голова зозла ударив прикладом по замку — певно, засув був погано засунутий, бо після другого удару клямка чи засув відскочили, й двері розчинилися.
Голова вистрілив навмання у сіни, однак ніхто не відповів — хлопець посунув у темряву, та голова схопив його за руку.
— Не лізь, — застеріг, — тут треба обережно…
Він шмигнув у сіни боком, попід стіною, намацав двері до кімнати, ривком розчинив їх і ввірвався всередину — метнувся одразу вбік і зупинився, намагаючись зорієнтуватися в темряві.
Ліворуч побачив двері до кухні, попереду — до другої кімнати, голова навшпиньки кинувся туди, але раптом із двору почулася автоматна черга й мало не одразу вибух гранати.
Гранат “яструбки” не мали, отже, кидав диверсант, голова прикладом висадив віконну раму й вистрибнув на подвір’я.
Харитон, зачувши стукіт у двері, скочив з ліжка й швидко почав одягатися. Він був готовий за дві хвилини. Побачивши у вузьку щілину між фіранками чужих людей, вистрілив і метнувся до вікон, що виходили до саду, але вчасно помітив засідку біля криниці.
А в двері вже тарабанили…
Харитон нечутно поліз на горище. Визирнув у віконечко, вибив його ударом ноги. “Яструбок” дав по ньому чергу, й тоді Харитон кинув у нього гранату. Слідом за вибухом просунув тіло у вузький отвір і зістрибнув на землю. Югнув до саду — за ним починалися городи, а там сам біс не страшний: аби не було засідки в саду.
От і перші дерева — скоріше до них…
Позаду вдарив постріл, Харитон пригнувся і побіг, кривуляючи…
Голова, вистрибнувши з вікна на подвір’я, побачив тінь, що метнулася до саду. Став на коліно й відкрив вогонь з пістолета, але тінь метляла поміж деревами, й важко було влучити. Зовсім поруч почув лункий постріл — голова скосував туди: “яструбок” навстоячки бив з карабіна.
— Ех, втече! — розпачливо вигукнув голова й ще раз вистрелив у тінь, що віддалялася.
“Яструбок” побіг навздогін, накульгуючи, але тінь нараз зупинилася, почувся короткий пістолетний постріл, і хлопець упав.
“Федір?.. Невже Федір? — встиг подумати голова, і тут з за клуні вдарило по диверсантові автоматною чергою. — Слава богу, Трохим оклигав!”
Тінь диверсанта зникла, видно, припав до землі або автоматна черга скосила ного. Голова кинувся до саду, але знову клацнув пістолетний постріл, і куля проспівала зовсім близько.
А тінь метнулася до городів…
Від клуні застрекотів “шмайсер”, бив довгою чергою, диверсант нарешті спіткнувся і впав, цього разу в нього точно влучили, бо пістолет мовчав.
Голова побачив, як важко підводиться Федір.
— Обережно, — вигукнув, — обережно, Федю, бо він, може, недобитий.
Та хлопець побіг, не кривуляючи, — диверсант мовчав, і голова рвонув слідом за Федором.
Диверсант лежав горілиць за кілька кроків до рятівних соняшників, відкинув правицю, міцно стискаючи парабелум, немов хотів ще боронитися. Голова ледь розтиснув йому пальці, віддав пістолет Федорові.
— Готовий! — мовив, і лише тепер перевів дух. — Готовий! — вигукнув голосно.
— Ми прикінчили його! — загорлав нараз Федір, підкинув Карабін і вигукнув радісно: — Наша перемога!
— Трохим? — обернувся голова до темної постаті, що наближалася. Але побачив того дивного хлопця, який повідомив про диверсанта, — хлопець ішов, тримаючи автомат в опущеній руці.
— Де Трохим? — запитав голова, проте одразу зрозумів недоречність свого запитання. — Невже?..
— Він кинув у Трохима гранату… — сказав Юрко й подав “шмайсера” голові.
— І ти?..
— Я вчинив, як хотів.
— Спасибі! — Голова не взяв автомат. Нараз заметушився. — Давай перенесемо його до хати. А ти, Федю, біжи й подивись, щоб жінка не втекла. Семенюкова.
Мірошниця і не думала тікати: сиділа вдягнута й навіть зачесана й визивно дивилася, як до хати заносять труп диверсанта. Поклали тіло на підлогу, й голова обернувся до жінки.
— Догралася? — запитав коротко.
— І чого чіпляєтесь до жінки? — засокорила мірошниця. — Я тут при чому? Чоловік приїде, в нього й питайте, а я знати нічого не знаю. Ходять тут усякі…
— Всякі… — сумно мовив голова. — Сиди тут, — гримнув, — бо стрелю.
— Я тобі стрелю!
— Заарештована ти, — насварився пістолетом голова й вийшов надвір.
Федір стояв над Трохимом і дивився на нього з жахом. Граната вибухнула зовсім поруч і спотворила хлопцеві обличчя.
— Ну, — суворо мовив голова, — таке наше життя. Ніхто не знає, що чекає на нього…
Юрко опустився на коліна поруч Федора. Вдвох вони перенесли тіло на свіжу траву, не випалену вибухом. Юрко сів, обійнявши коліна руками.
— Я міг убити його раніше, — сказав із жалем, підвівши голову до Федора. — Цей Харитон ішов попереду, і варто мені було затиснути на гашетку… Трохим лишився б живий.
— То чого не зробив? — вибухнув раптом юнак. — Чого зараз скиглиш?
— Він учинив правильно, а нам слід було почекати, — примирливо мовив голова, — поки приїде з району безпека.
— Що ви, — не погодився Федір, — тамте дівча, певно, ще й досі дзвонить.
— Пішли, — наказав голова. — Забирай ту кляту мірошницю й пішли. Бо справді слід додзвонитися до району.
Він ’посунув попереду, нахиливши голову, але ступав твердо, й пісок рипів у нього під чобітьми. Йшов серединою вулиці, а вікна обабіч не світилися, виблискували тьмяно в місячному світлі, наче ніхто в селі й не чув про трагедію, що розігралася в Семенюковій хаті.
14
Місто, де розташувався “Цепелін”, видалося Іполитову вельми пристойним. Старовинні будинки, вузькі й криві вулиці в центрі, широкі проспекти й бульвари зовсім поруч — екзотика й комфорт сусідили тут. Іполитову, правда, більш подобався комфорт, і він разом із своєю новоспеченою подругою життя Лідією Судовою влаштувався в новому двоповерховому котеджі.
Вона бігала з кімнати в кімнату, не в змозі утриматися від захоплених вигуків, а Іполитов ходив за нею, іронічно посміхаючись, він-бо знав, що все це поки що квіточки, ягідки попереду. Він притисне цих німців до стіни — його майбутній особняк мусить бути не в якомусь зачучвереному слов’янському місті, а на околиці самого Берліна, в крайньому разі десь у містечку біля столиці — Іполитов чув, що саме так живуть високопоставлені особи: мають комфортабельні садиби в тихих містечках і їздять в Берлін машинами.
А в тому, що він стане одним із високопоставлених, Іполитов не мав сумніву. І в тому, що сам фюрер потисне йому руку, як Скорцені, і в тому, що його портрети й біографія друкуватимуться в усіх газетах рейху, і в тому, що в нього буде власний “мерседес” чи “опель-адмірал”…
Й буде нова, вродливіша й респектабельніша дружина, а Ліда нехай поки потішиться, нехай побігає по кімнатах, покрутить ручки кранів у ваннах, поваляється на килимах. Бо ще не бачила справжніх розкошів…
Іполитов згадував двометрового чоловіка із шрамом на щоці — у його згадках Скорцені завжди стояв на ведмежій шкурі посеред кімнати з мисливськими трофеями: зверхній і зарозумілий для всіх, крім нього, й Іполитов на підтвердження цього стискав у кишені срібний брелок з подряпиною — цей талісман принесе йому щастя.
Ліда вирядилася в прозорий пеньюар, сіла в кутку вітальні під торшером, удає, що читає якусь книжку — грає світську даму-мадаму, тьху, дурепа, не розуміє, що з неї дама-мадама — як з нього король англійський.
Судова повела очима, посміхнулася. Вона здогадувалася, що Іполитов думає про неї. Нехай думає, що хоче, нехай вважає її легковажною, здібною лише до любовних утіх. Зрештою, її це влаштовує. Чим менше Іполитову відомо про її минуле, тим краще. Та й для чого йому знати, що вже у сорок першому Лідія Адамчик (таке її справжнє прізвище) за завданням гестапо виказувала радянських патріотів і партизанів, що на її совісті не один десяток страчених людей.
