Різко закричала сорока. Сороку слід слухати, сорока завжди попередить тебе чи викаже, але птаха так само різко обірвала своє цокання, як і почала. Зовсім близько застукав дятел. Бобрьонок підвів очі й помітив його — красивий, вічно заклопотаний лісовий трудар.
Тихо, тільки тріпоче листя дуба й сюркочуть коники.
Сорока знову зацокотіла знервовано, й Бобрьонок почув якийсь звук на бруківці. Прислухався й підвівся: до перехрестя наближався віз, запряжений конем чи кіньми.
— Що? — одразу насторожився Толкунов.
— Хтось їде.
Бобрьонок зняв з плеча автомат, а капітан, який волів обходитися лише пістолетом, намацав його в кишені.
Тепер і Толкунов почув скрипіння коліс на бруківці. Віз їхав повільно, й кінь ступав утомлено. Ось він з’явився поміж кущів — та й як не втомитися: стара шкапа з розбитими ногами. Чоловік ішов поруч воза, чвалав важко, як і коняка, і були обоє зовсім похилого віку.
Бобрьонок вийшов із свого укриття, старий побачив його, але не зупинився, навпаки, підігнав коняку. Майор підвів руку й наказав:
— Спиніться на хвилю.
Старий зупинився, проте не підійшов, дивився якось байдуже, буцім і цей військовий з автоматом в руках, і другий, що виходить слідом з кущів, його зовсім не обходять, ніщо в світі його не обходить, і йде він за конякою лише тому, що нема іншого виходу. Одягнутий старий був у темну сорочку, солдатське галіфе й такі ж солдатські, давно не чищені черевики на босу ногу.
Бобрьонок привітався, але старий не відповів, буцім і не почув його, і майор підійшов ближче.
— Що робите, діду? — запитав.
Якась іскра майнула у вицвілих очах старого.
— Хіба не бачиш, сіно вожу.
Бобрьонок тепер і справді побачив залишки сіна на дні воза.
— Звідки?
Старий вказав головою на шосе — за ним тягнулися луки з поодинокими стіжками. Запитав нараз:
— Курити не знайдеться?
Дивився жадібними очима, як Бобрьонок дістає пачку цигарок, узяв одну чорними й зашкарублими від роботи пальцями, майор навіть подивувався, як він зміг витягти з пачки цигарку. Дістав кресало, та Бобрьонок чиркнув запальничкою.
— І куди возите сіно? — запитав майор.
Старий кивнув на будівлі, що чорніли за кілометр. Затягнувся з задоволенням, повернувся до воза, вже хотів вйокнути, але, певно, подумав, що мусить якось віддячити за цигарку, бо повернувся і запитально подивився на офіцерів.
Толкунов негайно скористався з цього.
— Ти скажи нам, батьку, — попросив, — нікого тут поблизу не було? Чужих не бачив?
Старий енергійно похитав головою, і цей рух явно не гармоніював з його немічністю.
— Ні, пане, чужих не було, тільки такі ж офіцери, як і ви.
У Бобрьонка тихенько, зовсім тихенько тенькнуло серце, а Толкунов аж потягнувся до діда.
— І давно? — запитав.
Старий поплямкав губами, пошукав щось очима над головою в капітана й сказав:
— От фіру відвіз…
— Звідки ті офіцери?
— Та вийшли з лісу.
— Точно офіцери?
— Звідки ж я знаю? Погони — це бачив…
Толкунов поплескав Бобрьонка по погону.
— Такі?
— А хто ж його зна…
— Ви вже поверталися, коли ті військові вийшли з лісу? — втрутився Бобрьонок.
— Якраз до соші доїхав.
— І куди вони подалися?
— А тут машина нагодилася. Вони сіли й поїхали.
Бобрьонок швидко підрахував: до хутора шкапа довезе воза хвилин за п’ятнадцять, ще назад п’ятнадцять, розвантажити — стільки ж чи трохи більше. Отже, військові вийшли з лісу з годину тому. Все приблизно збігалося, і не можна було гаяти часу.
— На яку машину сіли й куди поїхали? — уточнив.
— А вантажівка. До Луцька й подалися… — махнув дід ліворуч на шосе.
— Номер? — урвався терпець Толкунову. — Номер машини бачив?
— Так я ж неписьменний…
— Скільки років прожили, а цифр не знаєте, — з жалем проказав капітан. — Ось вам наслідки проклятого панського режиму!
Бобрьонок підступив до старого близько-близько, витягнув з пачки одразу кілька цигарок, подав на розкритій долоні.
— Пригощайтеся, — мовив мало не улесливо, — і скажіть, будь ласка, один з них був чорнявий? Схожий на цигана? А другий лисуватий?
— Так у кашкетах же… — завагався дід.
— Але ж цигана й під кашкетом примітиш!
— Цигана — це точно. — Старий на хвилину замислився. — Здається, один був горбоносий. Точно не скажу, та, прошу пана, чорнявий.
— Озброєні? — Бобрьонок поплескав долонею по ложу автомата.
— Ні. Хіба що з пістолями.
— Щось несли? Рюкзаки чи мішки?
— Ні, з порожніми руками.
Толкунов зазирнув старому у вічі й запитав:
— І ви нічого не переплутали?
— А чого ж тут плутати? У машину сіли й поїхали…
— Машина, кажете, вантажна? Бачили, є такі великі й менші?..
— Невелика, — похитав головою старий. — І дошка в неї відірвана. Чи дві… Позаду, отже, вони й пострибали ззаду, бо легше.
Це був орієнтир, і тепер занетерпеливився Бобрьонок: мусив негайно зв’язатися з Карим.
— Спасибі, — хотів віддати дідові всю пачку цигарок, але згадав, що більше не має, а їм, певно, доведеться зараз мчати за вантажівкою з пошкодженим заднім бортом, і невідомо, коли ця гонитва скінчиться.
Старий вйокнув, шкапа рушила з місця неохоче, й віз знову заскрипів. А Бобрьонок уже пробирався крізь кущі до віліса, відчуваючи на потилиці легке капітанове дихання.
— Вони, — вигукнув Толкунов із злістю, — вони, падлюки, й мають годину фори!
— У нас віліс, а не стара вантажівка, і ця фора…
— Не кажи, до Луцька звідси скільки? П’ятдесят кілометрів, вони вже зовсім близько коло міста, а ми на цих вибоях не розженемося…
Карий одізвався одразу, либонь, чергував біля рації — вислухав майорове повідомлення і наказав:
— Негайно до Луцька. Швидше, скажіть Вікторові, щоб не шкодував машини, а ми зараз спробуємо перекрити в’їзд до міста.
Віліс стрибав на вибоїстому шосе так, що невідомо було, як машина витримує. Толкунов з майором трималися за скоби, а Віктор тиснув на акселератор і скаржився:
— Добре, машина гарна, а що б ви з полуторкою робили? І треба ж: через якихось двох паршивих шпигунів такий віліс гробити! На чому далі їздитимете? Машина — це не агент, спробуй таку дістати… — Але буркотів для порядку — спритно об’їжджав вибої, мчав узбіччям, і за вілісом тягнувся довгий шлейф куряви.
Вони подолали відстань до підміського КП хвилин за сорок — старший сержант і солдат, які чергували на ньому, були вже в курсі справи, бо старший сержант запитав:
— Ви із “смершу”?
Бобрьонок показав посвідчення, і старший сержант доповів:
— Ми одержали розпорядження затримати вантажівку з пошкодженим заднім бортом і двох військових на ній, — зиркнув на годинник, — тридцять шість хвилин тому. Але вона проїхала до міста раніше.
— Коли?
— Хвилин за десять до розпорядження.
— Документи перевіряли?
— Аякже, — аж розсердився старший сержант, — порядок.
— Якої частини машина?
Старший сержант похитав осудливо головою.
— Їздять тут… Усіх не запам’ятаєш.
— А військові на ній?
— Старший лейтенант і лейтенант.
— Прізвища? — все ще сподіваючись хоч на якийсь успіх, запитав Бобрьонок, але, звичайно, старший сержант не пам’ятав їх.
Толкунов вилаявся. Лаявся він, мабуть, для розради: спробуй запам’ятай всіх, хто минає КП! Документи в порядку, нічого підозрілого — давай їдь, нема чого затримуватися, час воєнний, все в русі, і чим швидший цей рух, тим краще.
Нараз Бобрьонок подумав, що доля була прихильною до цього старшого сержанта. Якби він запідозрив щось і намагався затримати двох озброєних, навчених і досвідчених диверсантів, навряд чи вціліли б вони з напарником, зовсім те салатою. Тим більше, що агенти мали перевагу, вони завжди в чеканні, напруженні, вміють бездоганно користуватися зброєю — навряд чи старший сержант з солдатом упоралися б з ними..
Комендант міста, літній і втомлений майор, уважно вислухав Бобрьонка, покликав свого помічника й’ розпорядився:
