Бутурлак, який удавав, що розшукує своє місце, ледь не зойкнув: Савицька влаштувалася поруч голомозого чоловіка. Той повернувся на секунду до неї — сумніву не могло бути: блондинка зустрілася із Штехом.
Світло повільно згасло. Бутурлак, пригнувшись, югнув за оксамитову штору. Капельдинер, зачиняючи двері, шикнула на нього, та Бутурлак прослизнув повз неї до фойє.
— Де адміністратор? — запитав.
Капельдинер, здивовано знизавши плечима, показала на низенького чоловіка, який, розмахуючи руками, з'ясовував стосунки з людиною, ледь не вдвоє вищою за нього. Адміністратор відмахнувся від Бутурлака, як від набридливої мухи, але капітанові все ж вдалося перервати розмову. Дізнавшись, із ким має справу, адміністратор заметушився.
— Телефон і два-три місця в залі, — попросив Бутурлак. — Одне в ложі ліворуч.
Адміністратор провів капітана до своєї кімнати.
— З місцями складніше, та щось зробимо, — запевнив. — Приставні стільці можуть бути?
— Одного стільця приставите в проході до дванадцятого ряду.
— Зробимо, все буде зроблено. — Адміністратор вийшов, а Бутурлак подзвонив Яхимовичу. Підполковник, вислухавши його, не роздумував ані секунди.
— Виїжджаю, — відповів. — Перекрийте всі виходи, цей Штех дуже досвідчений і небезпечний.
— Знаю, — коротко відповів Бутурлак. — У моєму розпорядженні Соколов і Копоть, від нас йому не втекти.
Капітанові вистачило кількох хвилин, щоб дати розпорядження підлеглим. Усі виходи з залу вони взяли під контроль, на всяк випадок перекрили також службовий вихід і виїзд із внутрішнього театрального двору, розставили пости навколо всього величезного будинку.
Приїхав Яхимович. Бутурлак чекав на нього в адміністраторській. Вислухавши доповідь, підполковник запитав:
— А де Копоть?
— У лівій ложі біля сцени. Звідти бачить Штеха з Савицькою. Проте навряд чи під час дії виходитимуть.
— Звичайно. Але можуть піти з театру після першого ж акту.
— Братимемо надворі. При виході.
— Хто?
— Соколов і я.
— Добре, — погодився Яхимович. — Тільки бережіться. Цей Штех має якусь звірячу інтуїцію, дужий і блискуче володіє зброєю.
— Що ж, — кивнув Бутурлак, — спробуємо взяти без галасу.
… Штех тільки зиркнув на Савицьку, як збагнув: сталося непоправне. Вмів читати в її очах, розумів навіть найменші нюанси їх виразу. Вдивлявся, та в залі почало темнішати, й нарешті світло згасло зовсім.
— Ну? — прошепотів нетерпляче у вухо.
— Пастка… Там була пастка, і Ярослава взяли.
Штех відкинувся на спинку крісла. Дивився, як повільно розсувається завіса, й погано розумів, що відбувається. Якась хата, звичайна побілена хата під стріхою, вишневий садок і панорама села на заднику. Для чого він тут? Узяли Ярослава Доберчака, створили пастку, до якої міг потрапити й він. Слава богу, Галина розрадила йти на зустріч із Жмудем. Розумниця вона, Галина, й кохана, кращої жінки не знав за все життя, палкішої й розумнішої, певно, нема на всенькому світі. Ворухнувся в кріслі, відчув тепле Галинине плече, притулився й запитав ледь чутно:
— А Жмудь? Грицько Жмудь там був?
— У тому й справа, що був. І вони тепер обізнані…
Штехові зробилося лячно, на тілі виступили сироти. Якщо заарештували Жмудя, то в держбезпеці, мабуть, знають, що зв'язав його з Кострубом отець Йосип Адашинський. То ж Грицько Жмудь подзвонив єгомосцеві, призначив побачення в парку, а вони з Галиною проковтнули наживку й мало не потрапили на гачок, тільки щасливий випадок врятував його сьогодні.
«Але ж, — подумав, — справи не такі вже й погані. Доберчак не знає, де я квартирую. Отець Адашинський підтримував зі мною зв'язок через Галину. Вчора прислав якогось старого із запискою, а Галина мене не викаже, хоч би й світ перекинувся. Галина закохана в мене, і я пообіцяв узяти її з собою за кордон. Так, на неї можна покластися, хоча на всяк випадок треба сьогодні змінити явку. Є ще один знайомий у місті — чоловік надійний. Знає, в разі провалу викажуть і його, а він служив у ейнзатцкоманді, вішав і розстрілював, а більшовики за це по голівці не гладять».
Взяв руку Галини, стиснув обережно й запитав:
— А ти як?
Савицька зрозуміла його одразу:
— Перевіряла, — пояснила. — Нікого.
Якщо Галина каже: нікого — так воно і є. Галина хитра н обережна, вона хитріша за нього самого…
На сцені хлопець у полотняних штанях з'ясовував стогу нки з дівчиною. Вона плакала, а він хапався за голову, комусь погрожував. Дівчина була вродлива, вона подобалася Штехові, силкувався збагнути, що робиться на сцені, та ніяк не міг — ця історія з Грицьком Жмудем таки вибила його з колії. Непомітно зиркнув на Галину. Оце характер: дивиться на сцену з цікавістю, перипетії вистави справді захопили її, забула про все, навіть про нього.
Хотів щось запитати, торкнувся її, та Галина зупини його:
— Поговоримо в антракті, не заважай.
А в антракті їх можуть взяти. Підійдуть, оточать, наставлять дула пістолетів і поведуть до виходу під зляканими та цікавими поглядами глядачів.
Ні й ні… Така ганьба не для нього. Він не дасться їм у руки, краще вже смерть!
Штех скреготнув зубами. Зрештою, підстав для хвилювання поки що нема, а зайва помисливість тільки шкодить. Чорт, він занервувався, як гімназист…
Врешті-решт збагнув, що відбувається на сцені. То більше, що постановка непогана: блискучі актори, гицелі кляті, служать більшовикам, заробляють звання й нагороди. Коли ОУН прийде до влади, у них будуть свої письменники й свої актори…
Штех переплів пальці, стиснув боляче. Розмріявся, як дурень.
Свої артисти, свої поети, драматурги: а дзуськи! Там, у Мюнхені, ще тішать себе ілюзіями, а він уже не тішить, він знає, що всі їхні сподівання — мильна булька, щасливо б накивати звідси п'ятами разом з Галиною, а далі…
Він не такий дурний, щоб колись повернутися. Поки є можливість, слід просто урвати й собі кусень смачного пирога, доки американці якось зацікавлені в них, бо дедалі їхня неміч випиратиме дужче — і меншатиме ціна.
В антракті Штех відвів Савицьку у куток фойє. Сіли так, щоб не звертати на себе увагу, і Штех попросив:
— А тепер розкажи, як усе було.
— Може, варто піти звідси? — запропонувала.
— Краще зі всіма. Загубимось у натовпі. Та й вистава тобі подобається.
— Так, — нахилила голову. — Мені подобається театр. Тут навіть запах якийсь своєрідний.
— Певна, що тебе не засікли?
— Ярослав пішов до кінотеатру, а я залишилася в алеї. До того ж ми йшли не разом. А в парку людей чимало, за всіма не простежиш.
— Розумниця! — схвалив Штех. — Ти бачила, як брали Ярослава?
— У нього стріляли з вікна і першим же пострілом вибили пістолет з руки. Потім заступили дорогу…
— Шкода. Доведеться шукати когось замість нього.
— Це ти про акцію в консерваторії?
— Так.
— Я піду.
— Ти що, звар'ювала?
— Сам знаєш, рука в мене тверда.
— Ні, тебе не пущу, — вперто похитав головою Штех. — Піде Капраль.
— Капраль може, — погодилась. Пролунав дзвоник, і Штех сказав мрійливо:
— Отак би не думати ні про що! Вистава, і все тобі… Нема ні совєтів, ні наших боївок… Тиша й спокій! — Він поклав долоню на Галинину руку, попестив. — Швидше кінчати тут треба, забарилися ми.
Галина відібрала руку.
— Тиша нам може тільки снитися, — відповіла сухо. — Тиша для нас подібна до смерті, прошу я тебе. Оце б зараз гранату, — обвела поглядом фойє, — жбурнула б не задумуючись.
Штех вирішив, що в нього також би не затремтіла рука, але ж слід насамперед думати про себе. Галина така ще гаряча й недосвідчена, і він мусить стримувати її.
— Пішли, — підвівся й чемно подав руку. — Нехай пані думає не про гранати, а про мистецтво.
— Якби пан подивився тут совєтську п'єсу, переконався б, що вистави стріляють не гірше за гармати.
Штех притягнув Галину до себе, з трепетом відчувши звабу її гнучкого тіла. Отак завжди знаходив у ній щось нове й незбагненне. Сказав ніжно:
