— І так можна зробити?
— Чому ж ні? І нам легше: менше носити. Через місяць повернетесь, заберете все.
— І багато людей роблять так?
— Звичайно. От з цього будинку зараз двоє…
— Хто?
— Симоненко з шістдесят сьомої… Але ж, вибачте, для чого вам? — затнулася.
Хаблак дістав посвідчення.
— З карного розшуку, — пояснив. — Скажіть, Корольова з дев’яносто шостої також лишала заяву?
— Лишала, але з сьогоднішнього дня…
— Так, вона повернулася вчора.
— У неї обікрали квартиру. І ви?..
— Шукаємо злодіїв.
— При чому ж тут газети?
— Може, й ні при чому… До речі, як вас величати?
— Галиною Дмитрівною. Левченко моє прізвище.
— І давно листоношею працюєте?
— Дев’ятий рік.
— Багатьох тут знаєте? — Хаблак обвів невизначено рукою навколо, але Левченко зрозуміла його одразу.
— Мало не всіх.
— Отакої? — не повірив майор.
— Чого ж тут дивуватися! Кого просто зустріну отут біля скриньки, інші пенсії одержують чи рекомендовані листи… Мусять розписуватися.
— А хто, крім вас, знав, що Корольова поїхала у відпустку?
— Хіба ж це таємниця? У шафі на пошті лежать її заява й газети. Надія Петрівна ще журнали передплачує, то дуже турбувалася за них.
— І в заяві зазначено, до якого саме дня лишати кореспонденцію на пошті?
— Звичайно.
— Скажіть, Галино Дмитрівно, вас про Корольову ніхто не розпитував?
— Чого ж розпитувати? Хто ЇЇ не знає? Ось по телевізору недавно показували…
— Але ж Надія Петрівна вже третій рік на пенсії.
— Ну й що? Народну артистку всі знають.
— А які будинки ви ще обслуговуєте?
— Ще четвертий — дріб один, шостий…
— І в шостому кого-небудь знаєте?
— Чому ж ні?
— Капштиків з сорок четвертої?
— Шевця?
— Точно. І що ж вони передплачують?
— “Известия” та “Вечірку”, ще журнали: “Человек и закон”, “Вокруг света”…
— Здається, Капштики також недавно повернулися з відпустки?
— Кілька днів тому.
— І також лишали заяву на пошті?
— У них щось трапилось?
Хаблак збагнув: поштарка ще не чула про крадіжку на квартирі Капштиків, і не став задовольняти її цікавість.
— Маємо одну заяву… — ухилився від прямої відповіді.
— Так, і Капштикам лишали пошту, — ствердила Левченко.
У Хаблака тенькнуло серце.
— І де у вашому відділенні стоїть та шафа? Де зберігається кореспонденція відпускникам?
— В операційному залі.
— І кожен може полізти до неї?
— А від кого замикати? Люди свої, чужі не заходять.
— Які вулиці обслуговує ваше відділення?
— А на Русанівці лише дві пошти. Сто сорок сьома й наша, вони з того боку, а ми з березняківського. Обслуговуємо половину вулиці Ентузіастів, половину набережної, частково бульвари — Русанівський і Давидова.
Усе сходилося: Зима та Перовські також мешкали в зоні діяльності цього відділення зв’язку, і Хаблак, майже впевнений в тому, що вдалося нарешті схопитися за кінчик ниточки, запитав:
— А в квартирі Капштиків бували?
— Доводилося. Точно не пам’ятаю, по-моєму, бандероль заносила.
— Невже швець читає книжки?
— Сумніваюсь, та його жінка модами цікавиться, казала, від когось журнали отримує.
Хаблак згадав Аделаїду Яківну в квітчастому халаті й зрозумів, що поштарка таки має рацію: навряд чи колишній інженер, а нині домогосподарка мадам Капштик цікавиться чимось, крім моди.
— Живуть вони заможно, — почав обережно Хаблак, дітей нема, можна й сукні шити.
— Там, Якби й діти були, вистачило б, — категорично заявила поштарка. — Меблі модерні і в килимах уся квартира.
“Килимів, правда, поменшало, — не без єхидства подумав Хаблак, — та й деякі туалети Аделаїди Яківни доношують інші модниці”. Але нічим не виказав своїх справжніх думок і запитав:
— А про Капштиків у вас не йшлося? На пошті?.. Може, хтось розпитував?
Галина Дмитрівна трохи почервоніла й відповіла не зовсім упевнено:
— Не до розмов, роботи вистачає.
Хаблак згадав: колись одержував у відділі доставки додаток до “Огонька” й зазирнув у зал експедиції. Уявив, як розкладають газети та журнали листоноші, й запитав:
— Невже мовчки працюєте?
— Чому ж мовчки? Новини обговорюємо, ну, різні враження…
Це так не відповідало попередній категоричній заяві поштарки, що Хаблак не втримався від усмішки. Левченко помітила її й мовила:
— Вже й розмовляти заборонено?
— Ну що ви! Я просто Капштиками цікавлюсь…
— Провинилися?
— Ні, заяву їхню розслідую.
Поштарка полегшено зітхнула.
— А я гадала, щось накоїли. Воно, правда, деякі люди не по заробітках живуть, та спробуй довести!
— А вас про Капштиків ніхто не розпитував?
Поштарка задумалась.
— А що в них цікавого? Звичайний швець…
— Не кажіть. Спробуй гарні чобітки дістати!
— Про чобітки розмовляли, — раптом згадала Левченко. — Ну, я про Капштика й згадала.
— Й розповіли про їхні достатки?
— Ви б краще самі ними поцікавились. Звичайний швець, а сервант суціль кришталем заставлений.
— Не швець, а майстер взуттєвого ательє, — уточнив Хаблак. — До речі, хтось із сторонніх чув вашу оповідь?
І знову поштарка замислилася лише на мить, а потім похитала головою й відповіла категорично:
— Ні, були тільки свої.
Левченко закінчила розкладати кореспонденцію по скриньках і зиркнула на Хаблака. Той подякував, поштарка закинула на плече все ще важку сумку й попрямувала до сусіднього парадного — Хаблак вийшов слідом за нею й повернув до пошти.
Завідуючий відділенням Петро Петрович Гапочка, худий, вусатий літній чоловік, уважно глянув на майорове посвідчення і запросив його до сховища, де зберігалися ще не видані посилки та бандеролі. Приніс два стільці, один запропонував Хаблакові, сам примостився незручно, боком, бо невеличку кімнату суціль займали ящики.
— Чого потребує від нас шановна міліція? — зблиснув цікаво очима.
Хаблак уважно роздивився “колодки” на борту його піджака — аж чотири ряди: два ордени Червоного Прапора, Зірка, Вітчизняної війни двох ступенів, медалі… Такому чоловікові можна було довіритися без застереження, і Хаблак, не криючись, розповів про останні події на Русанівці, Особливо наголосив на розмові з листоношею Левченко.
Петро Петрович слухав не перебиваючи. Коли Хаблак замовк, гмикнув багатозначно й мовив не без підтексту:
— Такі, значить, справи, майоре… Вважаєте, від нас усе воно пішло?
— Припускаю таку можливість.
— Сумно.
— Звичайно.
— З людьми я спрацювався і, вважаю, навряд чи хтось з наших…
— Хто обслуговує висотний будинок на вулиці Ентузіастів?
— Ось воно що! Маша, Маруся Красовська, проте я за неї голову навідсіч…
— Могла комусь сказати…
Петро Петрович посуворішав.
— Могла, — погодився. — Хоча Маруся розумниця і працює у нас мало не з першого дня.
— Хочу побалакати з нею.
— Нема нічого простішого. — Гапочка відчинив двері, гукнув: — Полю, поклич нам Красовську, я бачив, вона ще не пішла. — Скосував на Хаблака й запитав: — Хочете самі розмовляти чи в моїй присутності?
— Ви мені тільки допоможете.
— Отож, — погодився Петро Петрович, — дівчата мене ще слухаються й будуть відвертіші.
У двері просунулася голова жінки років тридцяти п’яти, була вона кирпата, з гладко зачесаним блискучим темним волоссям. Петро Петрович зробив спробу посунутися, від чого гора ящиків захиталася й ледь не впала, Гапочка притримав їх рукою і все ж звільнив Марусі місце. Красовська протиснулася в кімнату й зупинилася біля дверей.
— Сідай, — вказав на свій стілець Петро Петрович.
— Насиділася, — пояснила Красовська, — весь ранок сиджу, поки повідомлення виписують, а люди чекають…
— Марусю, — попросив Петро Петрович, — розкажи нам: знаєш у висотному професора Зиму й завмага Перовського?
— Хто ж Мирона Захаровича не знає? Знаменитий лікар.
— Ну, звичайно, для вас, жінок, він найперший бог, — погодився Гапочка, — здається, ти до нього Клаву водила?
